Минулої осені у приміщенні на Городоцькій, 36 (де раніше був магазин вживаних речей), запрацювала «Галерея сценографії». Її пілотним проектом стала виставка художника-постановника Богдана Поліщука, знаного у Львові з роботи над виставами «Зерносховище» у «Першому театрі» та «Лісова пісня» у Театрі ім. Л. Курбаса. Втім, тоді на старті усе й зупинилося. І лише зараз, після кількамісячної перерви,завдяки підтримці Львівської міської ради «Галерея» знову відчиняє свої двері і обіцяє презентувати нову експозицію щомісяця, щонайменше рік.
– Цьогоріч нам, ГО «Агов», вдалося отримали грант – 60 тисяч гривень, в рамах конкурсу соціокультурних проектів, який щороку проводить Львівська міська рада, – каже засновник галереї, актор Олег Онищак. - Насправді це невелика сума для галерейного проекту, але ми постараємось провести усі 12 запланованих виставок. Стартували із виставки сценографії театру ім. Л. Курбаса, адже цей рік – рік Курбаса. Зараз і до 11 травня у наших стінах щодня (окрім понеділка) з 14 до 19 години можна оглянути виставку Олександра Білозуба. Далі запрезентуємо доробок Ольги Турутя-Прасолової, (яка за освітою є режисером театру ляльок, а працює художником-постановником у харківському театрі «Прекрасні квіти»), наприкінці червня – Володимира Крашевського. Ау серпні плануємо запросити литовську сценографа Катеріну Даускайте з Національного театру у Вільнюсі.
Виставка сценографії, тобто, експонування роботи зі сценічним простором у просторі галерейному, – справа дуже непроста. Тому й свою експозицію Олександр Білозуб розцінює радше як представлення автора, аніж виставку його робіт. На його думку, сценографія – це живий організм, який існує тільки в театрі і лише у партнерстві з глядачем. Тож на виставці художник намагається максимально й усіма артефактами, малюнками, ескізами, фотографіями передати не лише інформацію про спектакль, художню ідею та історію її втілення на сцені, а й фактуру. Так би мовити, дати можливість «відчути матеріал на дотик».
Основний акцент експозиції поставлено на «Isten Ostora» (з угорської – Бич Божий), – це вистава, за яку торік автор отримав в Угорщині відзнаку за кращу сценографію і костюми. Серед представленого також «Трагедія людини» – відомий в угорців драматургічний матеріал. За словами художника, це дійство, яке відбувається просто неба у місті Сегед. 15-метрова хвиля насправді виявляється бородою бога, в якій проходить ретроспектива всіх часів: Адам і Єва втікають з божественного саду, а далі відбувається неймовірна подорож у часі... У наступній залі – проект «Свята Іоанна» – ораторія Онеггера про Жанну Д’арк, у якій задіяні й хор, й балет, й три оперних співачки... Поруч вистава, присвячена до сторіччя початку Першої світової війни, а за рогом «Чоловіки з крилами», або тема Гагаріна. За словами Білозуба – грандіозний проект Національного театру, який розповідає про Гагаріна не як про першого космонавта, а досліджує історію людини, яка потрапила в інший вимір. Мовляв, простий хлопець зі села перетворюється на героя масштабної трагедії сучасності «а-ля» давньогрецька...
– Це не просто виставка, а майстерня-лабораторія для вивчення мистецтва сценографії. Для мене важливо, аби експозиція була наповнена деталями, адже вони є невід’ємною частиною дослідження сценографії. Сценограф не тільки вигадує, а перетворює ідеї у матеріальний світ, – розповідає Олександр Білозуб. – До речі, щоб уникнути проблем з перевезенням через кордон власності театру, представлені тут костюми для виставки я пошив власноруч за вихідні. Це справжні арт-об’єкти, які доповнюють враження про фактуру сценографії. Можливість тактильного відчуття вистави – це важлива частина концепції експозиції. Тут також є ескізи, тобто те, з чого народжується вистава, та фото і відео, які представляють уже реалізацію намальованого задуму. Досліджувати такий організм найцікавіше, це свого роду візуальний майстер-клас, який показує процес народження образу від малюнка до матеріальної конкретної історії, у яку потім ми пускаємо акторів, а вони інколи її підімають, а інколи й опускають...
– Ви – режисер, актор, художник, але схоже найкомфортніше почуваєтеся у сценографії...
– Я, як то кажуть: і швець, і жнець, і на дуді грець. Маю дві освіти – художню і акторську, щоправда, актором з якогось часу уже не працюю, стало просто не цікаво. Але за освітою можу як режисер поставити виставу, як художник – її оформити, і як актор у ній зіграти. До речі, ніколи не підпускав близько до себе кіноматограф, якось він мені не подобається. Як мистецтво – так, як процес – ні. Працював у двох фільмах також як художник – це не моє. А от без театру наразі не можу жити.
– Але ви якось казали, що грати у власній виставі – не найкраща ідея...
Я грав у своїй виставі, але це була моновистава про Вертинського «Я сьогодні сміюсь над собою», яку я зробив для себе і отримав за цей моноперформанс першу премію на фестивалі «Відлуння» у Києві. Потім я зробив моновиставу про Чапліна, а тоді зрозумів, що у іншому напрямку можу зробити більше. Я поставив 13 вистав у театрі ім. І. Франка як режисер, але у жодній з них не грав, бо кожен має займатися своєю справою. Моє акторство – це молоді амбіції, які з віком стали на свої місця. Тому останні 15 років я працюю як художник з режисером Аттілою Відняньським у Будапешті. Хоча не так давно я все ж знявся у нього в кіно, але навіть там працював більше як художник. В кожному разі досвід мені допомагає, бо створюючи костюми, я, як актор в минулому, добре знаю як його пошити, і які функції він має виконувати. Знаю, як створити сценографію, бо як художник бачу простір. А якщо я працюю з іншим режисером, то свої режисерські амбіції ховаю в шафу, бо у даній історії це не моя професія. І це основа дипломатії.
Ви покінчили з акторством після вистави про Чапліна?
Це була не прем’єра, а справжня трагедія. Я був молодий і самовпевнений, бо вирішив, що можу все після першого вдалого гранд-туру по Ізраїлю з виставою про Вертинського. І це був момент, коли я сам себе набив по носі. Але це нормально, і навіть прекрасно, якщо актори проходять через такий іспит, бо це ставить все на свої місця – твою роль, місію, сили... Це як ліки від зіркової хвороби. Театр – це робота, професія, де багато хворих амбіцій, але для мене це вже не актуально, бо я вже це пережив і одужав.
15 років пліч-о-пліч з одним режисером... Не набридло?
Це справжнє творче партнерство. Звісно, я можу передбачити у роботі його наперед, але оскільки кожен з нас виконує своє завдання, то ми прекрасно доповнюємо один одного і ставимося один до одного як до власної правої чи лівої руки. Ми разом робимо одну справу. Аттіла – це той випадок, коли я випадково зустрів комфортну людину для співпраці. В Угорщині я відмовляюся від інших тандемів, бо попри 15-річну співпрацю я досі не вичерпав себе у роботі з Аттілою. Для мене він – взірець професії і таланту, мені з ним цікаво, а це найголовніше.
- Угорську вивчили?
Та не жартуйте, це ж катастрофа! Це мій недолік, який виправдовую тим, що не живу там на стало. Якби я там жив постійно, то мав би зобов’язання перед народом і країною, довелося б вивчити. А оскільки працюю на контракті, а живу в Україні, то якось не склалось.
В Україні ви закріплені за якимось театром? Бо на вашому сайті ви представлені як учасник театру ім. І. Франка, але на сайті самого театру про вас і згадки нема...
Театр ім. І. Франка стер мене з лиця землі, коли я від них пішов. Свого часу, як режисера і актора (до цього уже 5 років працював з Жолдаком) мене запросив Богдан Сільвестрович Ступка, з яким ми успішно працювали, доки він не помер. Тоді мені треба було одразу піти, але я чекав і намагався налагодити діалого з новим художнім керівником Станіславом Мойсеєвим, але в театрі почався монолог на кшталт: «А мені подобається...». Я був дуже розчарований новим керівництвом. Рік після смерті Богдана Сільвестровича не працював, бо в театрі відбувалося щось незрозуміле. Тоді мені стало нецікаво і я пішов, бо шкода втрачати найкращі роки життя. Новий керівник не хотів слухати, розуміти... І я, відпрацювавши у театрі 13 років, без конфлікту зачинив по собі двері і пішов. Мойсеєв просто не моя людина, а з людьми, які закриті до тебе і до всього світу, немає сенсу кудись йти. Тепер я працюю в Театрі оперети, у Струтинського, і це дуже цікаво, бо оперета – абсолютно новий для мене жанр, а життя без української драми існує.
