70 років тому, 24 квітня 1947 року, президія Ради Міністрів Польщі, яку тоді очолював Юзеф Циранкєвіч, ухвалила рішення про примусове виселення українців із південно-східних територій ПНР. Бо «у зв’язку з необхідністю подальшої нормалізації відносин в Польщі цілком дозріла справа ліквідації банд УПА» ¹.
Ці заходи проведені польським військом і правоохоронними органами увійшли в історію як операція (акція) «Вісла». Вони стали одним із етапів «вирішення національного питання» в Польщі та перетворення її в мононаціональну країну.
Внаслідок Другої світової війни Польща втратила великі східні території, які зараз належать до України, Литви та Білорусі (так зв. «східні креси»). Натомість, як компенсацію, отримала можливість відчутно посунути свої кордони на захід – за рахунок Німеччини.
Ще в грудні 1943 року на конференції лідерів СРСР, США та Великої Британії в Тегерані було вирішено долю західних кордонів СРСР. 22 липня 1944 року в Москві створили маріонетковий прокомуністичний уряд для Польщі, який тимчасово називався Польським комітетом національного визволення (ПКНВ). Вже 26 липня ПКНВ уклав з урядом СРСР угоду про перебіг кордону, який відповідав домовленостям, досягнутим у Тегерані. Остаточно радянсько-польський кордон був визначений договором, підписаними урядами СРСР і Польщі у Москві 16 серпня 1945 року. Хоча пізніше відбувалися ще деякі корективи (обмін територіями 1951 року, коли Забузький район з Белзом і Христинополем поляки віддали за частину Надсяння – Устрики Долішні). Загалом же кордон, визначений 1943 року в Тегерані, став західним кордоном УРСР.
В Україні часто плутають з акцією «Вісла» процес переселення українців із Польщі після ІІ Світової війни у 1944–1951 роках. З трьох найбільших національних меншин: 1) євреї були переважно винищені гітлерівцями; 2) німців, які залишалися на польських землях, примусово переселили до зон окупації Німеччини; 3) українці не поспішали залишати свої рідні землі.
Сталін теж не бажав мати на теренах СРСР чисельну польську меншину. Тому ще 9 вересня 1944 року в Любліні підписали Угоду між урядом УРСР і ПКВН «Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР». Аналогічні угоди були підписані з урядами Білоруської та Литовської РСР, хоча всі питання реально вирішувались у Москві.
З українських етнічних земель, які відійшли до Польщі, відселили у 1944–1946 роках до УРСР 481 тисячу українців. Із них у галицьких областях опинилося 309 тисяч (у Львівській – 75 тисяч, у Дрогобицькій – 45 тисяч, у Тернопільській – 156 тисяч, у Станиславівській – 33 тисячі). Решта – на Волині, а також на Донбасі й у південних областях УРСР.
Найбільше вигнали людей із таких галицьких повітів: Перемишль (64,8 тисяч), Сянок (60,9 тисяч); Любачів (42,2 тисячі), Ліско (39,5 тисяч), Ярослав (36,7 тисяч), Новий Санч (18,0 тисяч), Горлиці (15,1 тисяч), Ясло (7,3 тисяч). А також із повітів Холмщини: Грубешів (68,7 тисяч), Томашів (40,7 тисяч), Холм (33,2 тисяч), Володава (25,0 тисяч), Білгорай (16,5 тисяч), Замостя (5,5 тисяч).
Це переселення мало відбуватися ніби «добровільно». Але охочих було небагато, на потенційних переселенців чинили адміністративний і психологічний тиск. Для їх «супроводу» залучили три дивізії польського війська. Не переставали напади на українські села, вбивства та грабунки їхніх мешканців не лише польськими військом і «правоохоронцями», а й антикомуністичними збройним формуваннями.
Краківський історик Анджей Леон Сова наводить такі факти терору проти української людності навесні 1945 року: «Лише в районі Любачева підрозділи внутрішніх військ взимку та навесні 1945 р. спалили села: Ґораєць, Люблінець Новий, Люблінець Старий, Кобильниця Руська, Кобильниця Волоська… Від рук боївок підпілля, яких підтримувало цивільне населення та львівський відділ АК «Вацлава» (Юзефа Бісса), загинуло, зокрема, 3 березня 1945 р. в Павлокомі 365 осіб української національності. 19 березня в Кульні (повіт Білгорай) загинуло близько 50 осіб, а 17 квітня в Піскоровичах – близько 400» ².
З України до Польщі було переселено (репатрійовано) у 1944-1946 роках 780 тисяч осіб (переважно поляків і невелику кількість євреїв). З Галичини у 1944–1946 виїхало до Польщі: 219 тисяч з Львівської області; 115 тисяч – з Дрогобицької; 234 тисячі – з Тернопільської; 78 тисяч – зі Станиславівської. Зі Львова виїхали 125 тисяч осіб (найбільше у 1945-му – 92 тисячі).
У ті роки через польський кордон перебралося (переважно нелегально) й багато українців. Переходили й окремі підрозділи УПА. «Навесні 1945 р. було створено підпільний Закерзонський Край, до якого ввійшли всі українські етнічні землі Польщі… При ньому знову відновлено 6-ту ВО [військову округу] “Сян”, яка тим разом охоплювала територію цілого Закерзоння, й до якої входили три ТВ [Тактичні відтинки] УПА, а саме: “Лемко” (26-й ТВ УПА), який уже існував, “Бастіон” (27-й ТВ УПА) і “Данилів” (28-й ТВ УПА), яких щойно виділено з колишньої Львівської ВО-2. Командиром 6-ї ВО УПА “Сян” призначено Мирослава Онишкевича в жовтні 1945 р. на зустрічі з к-ром УПА-Захід “Шелестом” у Станіславівщині, який також повідомив його, що ВО “Сян” матиме 3 Тактичні Відтинки» ³.
УПА над Сяном. Великодня літургія, квітень 1947 року, Маґура Кривицька. Править о. Андрій Радь.
До 26 ТВ УПА «Лемко» входили курені: 1) «Рена» (Лемківський) , у складі якого були сотні «Бора» («Бір»), «Хріна», «Стаха», «Бродича»; 2) «Байди» (Перемиський) – із сотнями «Бурлаки», «Громенка», «Крилача», «Ластівки». Основою 27 ТВ УПА , що діяла на Любачівщині, був курінь «Месники», складений із 5 сотень. У 28 ТВ УПА на Холмщині діяв курінь «Вовки».
Таким чином 4 курені (батальйони) УПА, які діяли у 1945–1947 роках на Закерзонні, не лише протидіяли протягом двох років кільком дивізіям польського війська, формуванням міліції, внутрішніх військ, прикордонної сторожі, ще й відділам сталінського НКВД. Завдяки опору УПА та мережі ОУН польському комуністичному урядові не вдалося до 1947 року здійснити до кінця плану виселення українців з їхніх етнічних земель (Лемківщини, Надсяння, Любачівщини, Холмщини та Підляшшя). На цих теренах їх ще залишалося до 200 тисяч.
Генерал зброї ПНР Кароль Свєрчевський
Щоб «остаточно вирішити українське питання» варшавський уряд постановив примусово виселити українців на північні та західні (звільнені від німців) землі, розпорошивши їх серед польського населення. Приводом для такої акції стала загибель у засідці на дорозі Балігород–Тисна генерала зброї, віце-міністра оборони ПНР Кароля Свєрчевського (1897–1947). Автоколону, з якою генерал здійснював інспекцію території планованої антиукраїнської операції «Схід», обстріляли у засідці упівці з куреня «Хріна». Вони й самі не знали, кого їм вдалося вбити під час того бою 28 березня 1947 року.
Але вже наступного дня, 29 березня політбюро правлячої Польської робітничої партії (ПРП) під проводом Владислава Ґомулки ухвалило рішення про «репресивну акцію щодо українського населення», яка, зокрема, передбачала: швидкими темпами переселити українців і мішані родини на «повернені території» (які перепали Польщі від Німеччини 1945 року), акцію погодити з урядами СРСР і Чехословаччини. Початково акцію планували розпочати 23 квітня, але потім початок перенесли на 28-е.
Командувачем операційної групи «Вісла» (4 піхотні дивізії, дивізія Корпусу внутрішньої безпеки та допоміжні частини) призначено генерала Стефана Моссора. Окремі частини перекрили кордон з боку СРСР і Чехословаччини.
Пам'ятник жертвам концтабору "Явожно"
Після ухвали президії польського уряду від 24 березня «операція “Вісла” розпочалась 28 квітня 1947 р. вночі о 4 год. Українські землі були відрізані від польської території смугою міліцейських кордонів. Польські війська почали повне виселення звідси всього не тільки українського, а й польського населення… Через деякий час Закерзоння перетворилось у безлюдну пустелю: 160 тис. українців цього регіону було брутально депортовано на захід Польщі. Політбюро ЦК ПРП для остраху непокірних прийняло рішення створити 23 квітня концтабір у Явожно. В ньому було ув’язнено 3 тис. 870 осіб, у тому числі 700 жінок, кільканадцять дітей та 27 греко-католицьких і православних священиків... За час функціонування концтабору (травень 1947 р. – січень 1949 р.) загинуло понад 160 в’язнів. Після депортації каральні війська розпочали прочісування лісів. Відділи УПА чинили мужній опір ворогові. Оперативна група “Вісла” впродовж трьох місяців (з квітня до липня) провела 357 бойових акцій. Було ліквідовано 1 тис. 509 повстанців, знищено 1 тис. 178 криївок і бункерів» ⁴.
Позбавленні своєї бази серед місцевого населення, відділи УПА в Закерзонні припинили свою діяльність. За наказом М.Онишкевича у вересні 1947 року повстанські загони були розформовані. Частина вцілілих повстанців пробилася через Чехословаччину до американської зони окупації Німеччини, частина перейшла на терени УРСР, частина розпорошилась у Польщі...
Акція «Вісла» тривала три місяці – до 31 липня, хоча примусові переселення тривали до 1950 року. З території нинішнього Підкарпатського воєводства виселили 85,3 тисяч українців; з Люблінського – 44,7 тисячі, з Краківського – 10,5 тисяч. Загалом позбавили батьківщини 140 тисяч українців (45 тисяч із Холмщини, 95 тисяч із Лемківщини та Надсяння). Фактично була ліквідована в Польщі Греко-Католицька Церква, закриті всі українські школи й культурно-освітні установи та громадські організації.
Родинам, змушеним залишати свої села, давали лише дві години на збирання та пакування майна. Можна було забрати лише ті речі, що вмістилися би на двох возах. Власні будинки, більшу частину меблів, реманенту, харчових запасів треба було залишати. Їх забирало військо або грабували мародери. Часто цілі села просто палилися, особливо в Бєщадах (Західних Бескидах), які донині залишаються незалюдненими. У 1950-х там марно намагалися розселити комуністичних емігрантів із Греції.
Депортованих українців розселяли у селах не ближче, ніж на 30 км від центра воєводства та 50 км – від кордонів. На нових місцях розселення не дозволяли перебування в одній громаді більше однієї родини переселених. У виняткових випадках допускалося поселення кількох родин, але не більше 10% від усього населення. Але позаяк рідко вдавалося задовольняти такі умови, то часто їх порушували на місцевому рівні.
Переселені з гірських районів селяни отримували нібито солідні господарства, залишені виселеними німцями. Але вони запізнилися на два роки – все краще вже зайняли поляки, а українцям діставалися розграбовані та поруйновані обійстя. Переселенцям не дозволялося відкривати українські школи, власні церкви, створювати громадські організації. Організатори акції «Вісла» розраховували, що за одне-два покоління українці втратять свою ідентичність і розчиняться у «польському морі».
Загалом до того йшло, хоча деякі поступки, зроблені Варшавою після жовтня 1956 року (відкриття шкіл, церков, заснування газети «Наше Слово» та культурних товариств) трохи призупинили процес асиміляції.
Розселення українців у Польщі, згідно з результатами перепису населення 2002 року.
Але перепис населення 2002 року показав, що свідомим українцями вважають себе лише 30,96 тисяч громадян Польщі. Найбільше їх було у Вармінсько-Мазурському (12 тисяч); Західно-Поморському (3,9 тисяч), Підкарпатському (3,3 тисяч), Поморському (3,0 тисяч) воєводствах.
Ще 5,9 тисяч назвали себе лемками – найбільше у Нижньо-Сілезькому воєводстві (3,1 тисяч).
Хоча кількість українців в Польщі зросла за останні роки до 1 мільйона, більшість із них є сучасними заробітчанами.
ПРИМІТКИ
¹ Roman Drozd, Igor Hałagida. Ukraińcy w Polsce 1944-1989. Walka o tożsamość. – Warszawa 1999. – Nr dokumentu w publikacji 10.
² Sowa A.L. Stosunki polsko-ukraińskie 1939–1947. – Kraków, 1998. – S. 285-286).
³ Літопис УПА, том 33. – Торонто, 2001. – С. 7-8.
⁴ Киричук Ю. Український національний рух 40-50 років ХХ століття. – Львів, 2003. –С. 263-264.
24.04.2017