«De Imitatione Christi» в Україні часів бароко й романтизму

Семінар літературознавця та письменника, доктора філологічних наук, професора Леоніда Ушкалова відбувся в Українському Католицькому Університеті (Програма культурології УКУ та Програма філології УКУ) 16 березня 2017 року за сприяння Видавництва Старого Лева. Текст виступу професора Ушкалова люб'язно наданий редакції організаторами події. 

У 1427 році августинець-канонік Тома Кемпійський (Томас Гемеркен; 1379/80–1471) завершив роботу над своїм славетним набожним трактатом під назвою «De imitatione Christi» («Про наслідування Христа»). А в 1473 році, невдовзі по смерті автора, трактат Кемпійця вперше побачив світ друком. І з того часу цей невеликий за обсягом твір став справжнім мегабестселером, найбільш тиражованою набожною книжкою після Біблії. Він існує ніби поза часом і простором. Кажуть, що «Imitatio» витримало не одну тисячу видань і перекладене майже сотнею мов.

Цей твір має якусь надзвичайну притягальну силу.

А в чому вона полягає? Відповісти на це питання досить складно. Йоган Гейзінга в книзі «Осінь середньовіччя» (1919) писав про це так: Кемпієць «не був ані богословом, ані гуманістом, ані філософом, ані поетом; власне кажучи, він не був навіть містиком; і він написав книгу, якій судилося стати духовною втіхою на цілі віки». Справді, Кемпієць не мав ані палкого громадянського темпераменту, ані домежно розкутої фантазії, він не знав нестримного пориву в метафізичні глибини… «Він, – каже Гейзінга, – скрізь шукав одного лише спокою і знайшов його in angello cum libello [наодинці з книжкою]». Через кілька століть після Кемпійця мій улюблений мислитель Сковорода, намагаючись окреслити найглибшу суть філософії, напише в одному з листів: філософія – то не що інше, як уміння «перебувати на самоті з собою… з собою вміти вести розмову» («secum ipso morari… secum loqui posse»).

Щось подібне можна сказати й про «Imitatio»: це щира некваплива розмова з самим собою про сенс усього, що коїться в тебе на душі. І ця розмова рано чи пізно стає розмовою з Богом, золотавою ліствицею Якова на темному тлі життя, словом, вона стає твоєю розрадою. Мабуть, якраз тому, – продовжував Гейзінга, – книга Кемпійця, «сповнена нехитрих роздумів про життя та смерть і призначена для скутого безнадією серця, стала книгою воістину для всіх часів». Сам її ритм годен справляти на тебе невигладне враження: «Монотонне звучання фраз, що спокійно плинуть одна за одною, і стримані асонанси робили б «Imitatio» подвійною прозою, якби не той рівномірний ритм, що викликає в уяві гомін моря в тихий дощовий вечір чи вже подих осіннього вітру… Тут тільки мир, спокій, тиха смиренна надія й утіха. «Taedet me vitae temporalis». «Земне життя мені мульке», – каже Тома. Але звернені до нас слова цієї далекої від світу людини підтримують нас у житті так, як не годні підтримати жодні інші».

А яке місце посідає трактат Кемпійця в духовному світі української людини, а найперше – Тараса Шевченка? Поговорімо про це бодай коротко.

Почну з того, що трактат Томи Кемпійського дуже добре знали в старій Україні. Власне кажучи, цей твір був звичайною лектурою для кожного, хто опановував науки в тогочасних високих школах – чи вже православних, чи католицьких, чи протестантських. Узяти для прикладу протестантського богослова першої половини XVII століття Євстафія Гізеля. Він був одним з лідерів социніанського руху в Україні, ректором Киселинської школи. Гізель не лише чудово знав книжку Кемпійця в латинському оригіналі, але й переклав її грецькою мовою. Цей переклад був надрукований у Франкфурті-на-Одері 1626 року. Христофор Занд (1644–1680) у своїй відомій «Бібліотеці антитринітаріїв» («Bibliotheca anti-trinitariorum… Christophori Chr. Sandii» – Freistadii, 1684) подав про Євстафія Гізеля ось таку довідку: «EUSTACHIUS GISELIUS, Roxolanus, Scholae Kisselinensis Rector. Liber Thomae à Kempis de imitatione Christi, in Graecum idioma translatus. Francofurti ad Viadrum a. 1626» («ЄВСТАФІЙ ГІЗЕЛЬ, українець, ректор Киселинської школи. Переклав по-грецькому книгу Томи Кемпійського про наслідування Христа. Франкфурт-на-Одері, року Божого 1626-го»). Латинський текст «Imitatio» залюбки використовували в ході навчання і професори Києво-Могилянської академії, так само, як і тих навчальних закладів, що їх можна вважати філіями Могилянки. Зокрема, учні вищого граматичного класу (suprema classis) Московської слов’яно-греко-латинської академії, яка брала з Києва не лише своїх професорів, але й студентів, щотижня у вівторок та в четвер займалися перекладами з латинської мови творів Цицерона, Еразма Роттердамського й «De imitatione Christi» Томи Кемпійського.

Трактат Кемпійця був і в особистих бібліотеках наших письменників. Не кажу тут про гігантську – не лише на ті часи! – бібліотеку Феофана Прокоповича (1681–1736), яка нараховувала близько 30.000 книжок. Навіть куди скромніша бібліотека Стефана Яворського (1658–1722), де було трохи більше 600 книжок, мала «Imitatio» Кемпійця. У каталозі цієї бібліотеки, укладеному самим Яворським у серпні 1721 року, серед книжок з морального богословія під номером 209 подана й така: «D. Augustini Meditationis, simul et Thomas a Kempis» («Роздуми св. Августина разом з Томою Кемпійським»).

Та, ясна річ, навіть якщо в особистій бібліотеці якогось нашого письменника й не було книжки Кемпійця, то це ще аж ніяк не означало, що він її не читав. Скажімо, в особистій бібліотеці Димитрія Туптала (1651–1709), як свідчить складений одразу ж після смерті святителя список його келійних книжок, «Іmitatio» не було. Але він його чудово знав. Про це свідчать хоч би слова з «Повчання на пам’ять Варлаама та Йоасафа», виголошеного 19 листопада 1705 року в Ізмайлово. У ньому Тома Кемпійський як автор «Imitatio» постає в образі купця, котрий прибув із далеких країв, щоб продати добрим людям надзвичайно коштовну перлину: «Гість із західних країв, чужий чоловік, але з добрим товаром, на ім’я Тома, відкриває свою скриньку, свою, кажу, книжечку про наслідування Христа, відкриває перед нашими очима й показує перлину, що її називають смиренням, чиєї ціни горді діти Адама не відають, та навіть сенсу її розуміти не хочуть і про неї не дбають. Але та перлина така коштовна, що й Самому Богові люба. Радо дивиться на неї Цар небесний, Той, Хто у вишніх живий і до смиренних зичливий. «І при тому дивлюся Я, – каже, – на вбогого та на розбитого духом» (Іс. 66: 2). І має та перлина силу підносити вбогого від гноїща й садовити його з князями».

Крім латинського оригіналу, люди старої України могли читати трактат Томи Кемпійського і в численних польських перекладах, адже польську мову знав тоді кожен освічений українець. А перший польський переклад «Іmitatio» – «O naśladowaniu Chrystusa Pana ksąg czworo» – з’явився в Кракові ще 1545 року. Потім книжку Кемпійця видавали по-польському багато разів. Скажімо, тільки в тому ж таки Кракові впродовж XVI століття вона виходила ще тричі. У XVII столітті польські переклади Кемпійця друкували в Кракові, Вільні, Познані, Каліші, а у XVIII – у Варшаві, Вільні, Каліші, Сандомирі, Познані та Полоцьку. Ясна річ, українці чудово їх знали.

Тим часом старослов’янською мовою, сакральною мовою православної церкви, «Іmitatio» вперше переклав Удріште (Орест) Нестурел (Udrişte Nǎsturel; бл. 1596–1658) – відомий волоський учений і богослов, який обстоював засади православ’я в полеміці з католиками та протестантами, шурин і радник господаря Волощини, чи, як звучав його офіційний титул, «господаря і воєводи землі Угровлахійської та всього Подунав’я», Матея Басараба (Matei Basarab; 1588–1654).

Удріште Нестурел мав гарну освіту, яку здобув у Києві й Острозі. Він блискуче знав старослов’янську, грецьку, латинську мови. Отож, на прохання й за кошти своєї сестри Єлени (Elena Nǎsturel; 1598–1653), дружини Матея Басараба, він і зробив переклад трактату Томи Кемпійця. Цей переклад побачив світ 15 квітня 1647 року в друкарні монастиря Дялу (Dealu), розташованому неподалік від столиці Валахії Тирговіште. Друкарня належала тому ж таки Матею Басарабу й була заснована завдяки підтримці київського митрополита Петра Могили (1597–1647). Повна назва дяльського видання «Imitatio» звучить так: «Книга о Христові подражаніи Божією помощію, повелінієм же и всіцім иждивенієм пресвітлыя а благочестивыя княгини гаспажды Єлены, началницы Угровлахіи Запланенскоя, супружницы пресвітлаго господара и воєводы Маттеа Басарабы, трудолюбієм своєго єя истаго сородника Ореста Нестурела, втораго логофета, от латинскаго на славенскій язык ныні преведенная. Из господарскоя их тіпографіи, яже в Ділском монастири, міру издася. В літо бытія міра 7155, спасенія же міра 1647, місяца априлія, дня 15 совершися».

Переклад Нестурела був добре знаний у старій Україні й поширювався навіть у рукописах. Так, в описаній професором Київської духовної академії Миколою Петровим збірці кінця XVII століття, яка належала бібліотеці Межигірського монастиря, є текст «О подражаніи Христа и о всіх міра суєтствіях». Правда, Петров каже, що йому важко судити, чи залежить цей рукопис (а коли залежить, то як саме) від перекладу Удріште Нестурела, чи ні. Зрештою, про поширеність перекладу Нестурела в старій Україні, мабуть, найкраще свідчить та обставина, що в 1764 році він був наново перероблений і виданий у друкарні Почаївської лаври. Це видання було здійснене за ініціативою протоархимандрита Василіянського Чину Іпатія Білинського (Jerzy Hipacy Biliński; 1704–1771), який у той час був ігуменом Почаївського монастиря, та з благословення єпископа Луцького й Острозького української унійної церкви Сильвестра Рудницького-Любенецького (Sylwester Rudnicki-Lubieniecki; 1717/18–1777).

На початку цієї книжки подано кілька порад щодо того, як її слід читати. Поради такі: «1. Читай щодня якщо й не цілий розділ, то принаймні один параграф… 2. Перш ніж почати читати, збери розсіяні думки, звільняючи розум від зовнішніх турбот і скеровуючи його вгору до Бога; поклич на поміч Святого Духа, проказавши молитву «Царю небесний». 3. Уважно читаючи, вдумуйся в слова, не намагайся прочитати багато, краще мало, та з користю. 4. Коли, читаючи поспіль, знайдеш щось таке, що тебе викриває й сильніше спонукає до чесноти, познач це й читай частіше заради духовного успіху». А завершувати читання слід належною молитвою.

Після цих порад почаївські видавці подали невелику передмову до читача: «К благоговійному читателю». Не маємо ані найменшого сумніву в тому, – сказано тут, – що ти, читачу, прочитавши бодай кілька рядків цієї книги, не тільки будеш її хвалити, але й так її полюбиш, що «не схочеш без неї ані сидіти, ані спати. Бо є в цій книжці якась словесна манна, що безмірно перевершує своєю силою манну старозавітну». Недаром цю книжку шанують і католики, і лютерани, і кальвіністи, і навіть мусульмани. Недаром вона перекладена різними мовами. Саме тому й ми «спробували обновити цю книжку, перекладену по-слов’янському сто сімдесят років тому роботящим Орестом Нестурелом, другим логофетом угровлахійської землі». Насамкінець іде заклик до читача: «Прийми з радістю цей невеличкий твір, годний урятувати твою душу. І коли ти схочеш бути таким, як автор цього твору, воістину будеш щасливий у всіх своїх справах».

Маю сказати, що переклад Нестурела був далеко не єдиним перекладом «Imitatio» старослов’янською (чи книжною українською) мовою. Наприклад, у 1726 році ще один такий переклад Томи Кемпійського зробив святитель Антоній Стаховський (1671/72–1740). Вихованець Києво-Могилянської академії, згодом архиєпископ Чернігівський, Стаховський був на ту пору митрополитом Тобольським і всього Сибіру. Його переклад так і залишився в рукопису.

Словом, в Україні часів бароко трактат Кемпійця добре знали і в латинському оригіналі, і в польських, старослов’янських, грецьких та інших перекладах. Він був суголосний тій добі, бо тогочасні люди, так само, як і Кемпієць, шукали сенс і виправдання людського життя у взорованій на Христі праведності. Недарма ж пафос «наслідування Христа» проймає всю літературу українського бароко: від «Зерцала богословії» Кирила Ставровецького, виданого в Почаєві 1618 року, до «Зміїного потопу» Сковороди, написаного наприкінці XVIII століття.

А ще їм була близька, сказати б, «кордоцентричність» Кемпійця, адже він трактував «серце» як основу людського життя. Він говорив про «бажання серця», «безумство серця», «ворота серця», «глибину серця», «морок серця», «ніяковість серця», «прихисток серця», «спокій серця», «храм серця», про «сердечне прозріння», «сердечний біль», «сердечну глухоту», «сердечну покуту», «сердечну скорботу», про «голе серце», «зле серце», «мирне серце», «холодне серце», «чисте серце»… У цьому сенсі Кемпієць чи не найбільше нагадує мені Сковороду, у чиїх творах слово «серце» (якщо я не помилився в підрахунках) зринає 1146 разів. Він вживав це слово куди частіше, ніж ім’я Христа, трактуючи його і як неподільне осереддя душі, і як містичну галузку Божої благодаті, і як думку, і як бездонну душевну глибину, і як арену вічної борні добра та зла. «Серце» в розумінні Сковороди – це єство людини: недарма, перекладаючи трактат Цицерона «De senectute» («Про старість»), він передає цицеронівське «tu ipse» («ти сам») словом «сердце».

Зрештою, тогочасній українській людині не могла не імпонувати й основна думка трактату Кемпійця: марність земного життя та його благ. Узяти для прикладу хоч би козацьку зневагу до багатства. Мабуть, самé по собі козацьке життя – перемінне, мандрівне, сповнене всіляких пригод – формувало почуття нікчемності земних благ. Та головне, як на мене, інше: козаки – люди лицарського етосу, для якого багатство – ніщо, а свобода – все. А ще не варто забувати тієї обставини, на якій наголошував свого часу Микола Костомаров (1817–1885): потреба захищати власну віру породжувала в козаків «релігійну настоєність духа, внутрішнє благочестя, підлеглість життя набожному світогляду».

Козаки були оборонцями віри, вояками Христа, схожими на мальтійських кавалерів. Навряд чи помилюся, коли скажу, що Запорозька Січ – то свого роду «православний Афон». Недаром Дмитро Чижевський якось зауважив, що козаки – герої роману Куліша «Чорна рада», в якому змальовані події нашої історії часів Руїни, – висловлюють свої думки ледь не цитатами з трактату Кемпійця, на самісінькому початку якого зринає максима: «Марнота – шукати зникоме багатство й покладати на нього надії».

І попри те, що в другій половині XVIII століття стара козацька Україна поволі відходить у небуття, трактат Кемпійця не втрачає своєї популярності. Тепер він набуває все більшого й більшого поширення серед світської публіки, передовсім із вищих кіл. Це було пов’язане з «пієтистськими» настроями доби, зокрема з масонським рухом, адже в колі масонів «Imitatio» належало до настільних книжок. Досить пригадати хоч би життя і творчість одного з найвідоміших українських масонів, вихованця Києво-Могилянської академії, поета й перекладача, засновника ложі «Девкаліон» Семена Гамалії (1743–1822).

Ось я беру в руки три книги його листів («Письма С. И. Г.»), видані в типографії Московського університету в 1832–1839 роках, і відразу ж натрапляю на епіграф: «Читай такі книжки, які викликають не так інтерес, як сердечну скруху. Хто хоче досягти внутрішнього й духовного життя, той має уникати юрби на манір Ісуса Христа». Що це? Слова Кемпійця з ХХ розділу першої книги «Іmitatio».

А в самих листах Гамалія безугавно цитує Святе Письмо й невеличке коло своїх улюблених авторів: Августин, Йоганн Арндт, Джон Мейсон і, звісно ж, Тома Кемпієць. Наприклад, у першій книзі він пише: «Здається, ми колись говорили про те, як корисно за всіх обставин розкривати книгу Томи Кемпійського й читати те, що розкрилося, але завжди з молитвою». А ось думка з листа, поданого в другій книзі: «Не може бути, щоб людина не мала в цьому світі жодного клопоту чи страждання, а надто та, яка удостоїлась честі йти по шляху відродження й пізнати, що значить нести за Христом свій хрест, тобто наслідувати Його, – про це свідчать як слова Святого Письма, так і думки тих, хто ходив тим шляхом, – як можна ясно бачити в тридцятому розділі третьої книги Томи Кемпійського».

У одному з листів Гамалія розповідає про те, як помирав у нього на очах Микола Новиков, чоловік, якого він дуже любив. Новиков, пише Гамалія, довго страждав від недуги. Аж ось, 31 липня 1818 року, о пів на п’яту ранку, він відійшов у вічність. «Після цього, – продовжує Гамалія, – я читав сорок другий розділ третьої книги Томи Кемпійського, який і вам раджу прочитати, щоб жити в страсі Божому та в любові один до одного». І про що ж сказано в тому розділі? Про те, що не слід убачати свого щастя в іншій – нехай навіть найдорожчій тобі – людині, про те, що, коли ти збагнеш щастя як життя у «вічно живій істині, тебе не буде печалити ані смерть, ані розлука з другом». Ось так у найтрагічніші миті свого життя Гамалія пробував шукати розради в трактаті Кемпійця. Але Гамалія звертався до «Imitatio» не лише в такі миті – він звертався до нього повсякчас. Трактат Кемпійця був для нього свого роду дзеркалом, конче потрібним «для спостереження за думками й фантазією», як писав він в одному з листів.

Зрештою, інший великий українець – Микола Гоголь (1809–1852) – так і називав «De imitatione Christi»: «духовне дзеркало». Гоголь читав цей твір у французькому перекладі. Наприклад, у грудні 1844 року він пише до свого щирого приятеля Петра Плетньова: «Дивись, як добре сказано в «L’imitation de Jésus-Christ». А далі цитує завершальну фразу восьмого розділу першої книги: «Ми хочемо іноді догодити іншим, знайомлячись із ними; та, навпаки, якраз тоді й стаємо їм нелюбі, коли вони все більше й більше бачать наш моральний безлад». Як на мене, роль трактату Кемпійця в житті Гоголя чи не найкраще показує один трохи дивний сюжет, докладно переказаний Сергієм Аксаковим в «Історії мого знайомства з Гоголем».

Сюжет такий. На початку 1844 року Гоголь писав Аксакову з Ніцци у відповідь на його лист: «Одне тільки мені сумно було читати, а власне те, що на душі у вас неспокій і тривога. Я перебрав усі засоби, які тільки могли мені надати мої не надто великі знання, а також деякий внутрішній, душевний досвід. І, благословившись, наважився послати вам один засіб проти душевних тривог, який мені дуже допомагає. Шевирьов вручить вам його як подарунок на новий рік. Хоч він уже давно настав, але я хотів би, щоб для всіх моїх друзів настав новий рік душевний…».

Аксаков страшенно зрадів. Він чомусь подумав, що Гоголь хоче надіслати йому другий том «Мертвих душ». Але ні. Гоголь мав на думці зовсім інше. Згаданому в листі Степану Шевирьову він написав ось що: «Мені здається, судячи з листів і твоїх, і інших, що всі ви, тобто і ти, і Погодін, і Аксаков, часто страждаєте від душевного неспокою і тривоги. Вони мають різні причини, але їх можна звести до одного спільного знаменника. Я надсилаю вам один засіб, мною вже випробуваний, який, певно, допоможе вам частіше входити в себе, а разом з тим чинити опір усякому душевному неспокою. До цього листа я додаю лист до вас усіх. Ти прочитай його відразу (спершу сам) і купи негайно ж у французькій крамниці чотири мініатюрні примірнички «Наслідування Христа» – для себе, Погодіна, С. Т. Аксакова і Язикова. Ні книжок не віддавай без листа, ні листа без книжок, бо в листі є рецепт вживання самого засобу, до того ж я хочу, щоб це був нібито подарунок на новий рік, даний з моїх власних рук».

І що ж написав Гоголь у тому нібито новорічному листі-«рецепті» до всіх чотирьох? Що означав для нього трактат Кемпійця? «Вітаю вас із новим роком, друзі мої, і від усього серця бажаю вам душевного спокою, тобто того найкращого, що ми повинні бажати один одному. Я відчуваю, що ви часто буваєте неспокійні духом. Є якась повсюдна нервово-душевна нудьга: далі вона повинна бути ще сильніша. У такому разі потрібна братерська взаємна допомога. Я надсилаю вам пораду – не легковажте нею. Вона йде прямо з душевного досвіду, випробувана й поєднана з моєю приязню до вас. Присвятіть одну годину вашого дня турботі про себе, проживіть цю годину внутрішнім, зосередженим у собі життям. Такий стан може навіяти вам душевна книжка. Я посилаю вам «Наслідування Христа» не тому, що нема нічого вищого й кращого за неї, а тому, що на той ужиток, на який я вам її призначу, не знаю іншої книги, яка була б краща за цю. Читайте щодня по одному розділу, не більше, якщо ж розділ великий, – поділіть його навпіл. А після читання подумайте над тим, що прочитали. Погляньте на прочитане з усіх боків, щоб, зрештою, збагнути й побачити, як саме воно може стосуватися вас, у тому колі, в якому ви обертаєтесь, у тих умовах, в яких ви перебуваєте. Гоніть від себе думку, начебто багато чого, поданого в ній, стосується чернечого чи якогось іншого життя. Якщо вам так здається, значить, ви ще далекі від справжнього смислу й бачите лише букви. Спробуйте зрозуміти, як можна все це втілити в життя, серед світського галасу й усіх тривог. Оберіть для цього душевного заняття годину вільну й необтяжену, ту, що була б початком вашого дня. Найкраще відразу ж після чаю чи кави, щоб і сам апетит не відволікав вас. Не змінюйте цієї години й не використовуйте її для чогось іншого. Навіть якщо ви й не побачите вже невдовзі користі від цього, навіть якщо через це решта вашого дня й не стане спокійнішою і кращою, не зупиняйтесь і йдіть. Усього можна добитися й досягти, якщо ми безугавно і з усе більшою силою будемо посилати з наших грудей повсякчасне до того поривання. Бог вам у поміч. Прощайте».

Важко сказати, як сприйняли цей «новорічний» подарунок Гоголя Погодін, Шевирьов і Язиков, а от Сергій Аксаков був не тільки збентежений, але й розгніваний. Ці почуття легко побачити навіть у листі Аксакова до Гоголя, написаному через кілька місяців. «Мені п’ятдесят три роки, – каже Аксаков. – Я читав Тому Кемпійського ще тоді, як ви й не народились». І ось ні з того ні з сього «ви саджаєте мене, немов хлопчиська, за читання Томи Кемпійського, анітрохи не знаючи моїх переконань, та ще як? У певний час, після кави, поділяючи читання розділу, наче на уроки… І смішно, і досадно… І в попередніх ваших листах деякі слова наводили на мене сумнів. Я боюсь, як вогню, містицизму; а здається мені, він у вас таки прозирає… Терпіти не можу моральних рецептів, чогось схожого на віру в талісмани… Ви ходите по лезу ножа!».

Та головне полягає, зрештою, не в тому, ходив чи не ходив Гоголь по лезу ножа, медитуючи над трактатом Кемпійця. Головне полягає в тому, що він це робив. І можна з певністю сказати, що за часів романтизму так робив не один тільки Гоголь. Здається, «Imitatio» цілком відповідало самому духу доби романтизму з її стрімким поривом ins Blau.

Взяти хоч би членів Кирило-Мефодіївського братства. Серед книжок, залишених Миколою Гулаком (1821–1899) Миколі Костомарову, значиться й видання: «Thomas a Kempis. Die Nachahmung unsers Herrn Jezu Christi». Очевидно, цей запис від кінця лютого 1848 року Гулак робив по пам’яті, бо він досить дивний принаймні за граматикою. Ідеться, ясна річ, про якийсь німецький переклад трактату Кемпійця, про якесь видання на зразок ауґсбурзької книжки 1842 року «Thomas von Kempis vier Bücher von der Nachahmung Jesu Christi». Тим часом сам Костомаров надавав перевагу французькому перекладові Кемпійця. Не сумніваюсь, що він читав Кемпійця не раз і дуже-дуже уважно. Принаймні ця книжка справила на нього величезний вплив. Хіба ж ні, коли на заручини він дарує своїй нареченій Аліні Крагельській не що інше, як «Іmitatio» у французькому перекладі! І в присвяті Костомаров пише таке: «Від Бога призначена подруго життя Аліно! Приносячи вам у подарунок цю книгу, я прошу вас понад усе, чого міг би просити жених у своєї нареченої, з глибокою увагою прочитати все, що написав тут великий автор, засвоїти дух цього твору, особливо ж зберегти у своїй пам’яті й у своєму серці написане на сторінці 178 і далі, і взагалі, так сприйняти «L’imitation de Jésus-Christ», щоб за допомогою всевладної благодаті вам стала ясна, як день, та велика спасенна думка, що справжні християни в шлюбному союзі з’єднуються не тільки тілом, але й духом, не для плотських утіх, не для кар’єри, не з суєти, не з того статевого прагнення, яке у світі неправдиво профанується коханням і яке є не що інше, як хіть серця і очей, не для всіляких земних насолод, а для того, щоб при взаємній допомозі пройти дружно й міцно всі спокуси до царства вічної любові. З’єднуючись з вами шлюбом, я не прошу вас любити мене, а прошу любити Христа, і Той навчить вас, як любити і мене, і все навколо. Благаю вас не раніше йти до шлюбного вінця, як тоді, коли, не вводячи в оману себе, відчуєте, що ви приготовані неухильно йти шляхом, позначеним для нас на землі, в дусі любові Христової». Що це, як не трохи незграбно висловлена й екзальтовано-романтична візія не лише шлюбу, але й життя взагалі, візія, навіяна трактатом Кемпійця! Коханій Костомарова було тоді всього шістнадцять. Важко сказати, щó вона думала, читаючи і цю присвяту, і саму книжку, та навряд чи цій юній леді могло навіть наснитися, які тяжкі випробування випадуть на її долю вже невдовзі.

Не менше важив трактат Кемпійця і для нашого великого поета Тараса Шевченка (1814–1861). Він читав його в російському перекладі Михайла Сперанського. Перше видання цього перекладу, зробленого з антверпенської повної збірки творів Кемпійця 1607 року, з’явилося в Санкт-Петербурзі в 1819 році. Воно мало назву «О подражании Христу, четыре книги Фомы Кемпийского. С присовокуплением избранных мест из других его творений. Перевод с латинского» (XVI, 556 c.). Друге видання цієї книжки вийшло в 1821 році, третє – у 1835-му. А вже після смерті Сперанського його переклад видавався ще вісім разів: у 1845, 1848, 1854 роках і пізніше.

Не знаю, коли саме Шевченко прочитав «Imitatio» вперше. Можливо, це сталося в 1843 році, коли він познайомився з княжною Варварою Рєпніною (1808–1891). Княжна була дуже набожна, екзальтована і, я б сказав, невідцьогосвітня жінка. Досить поглянути на те, як вона змальовує сама себе в повісті «Дівчинка»: «Вона має вогненні почуття, її очі зблискують розумом, та здебільшого виражають глибокий сум і, немов дві ясні зорі на хмарному небокраї, освітлюють бліде виснажене обличчя, привабливе для тих, хто не боїться осінньої завірюхи, цвинтарів і островів». Так чи інакше, любов княжни до поета мала виразне релігійне підложжя.

Можливо, саме Рєпніна й порадила Шевченкові читати «Imitatio» Кемпійця. «…Я хотіла, щоб він був неодмінно святий і променистий, – писала княжна про свої почуття до поета Шарлеві Ейнару 27 січня 1844 року, – щоб він поширював істину силою свого незрівнянного таланту, і я хотіла, щоб усе це відбувалося через мене. О, хитрість і підступність «я», цього ненаситного «я», яке не хоче вмирати і яке я не в силах сміливо вбити!» Тут усе суголосне Кемпійцеві, а особливо думка про смерть свого «я», тобто про свою «смерть для світу».

Та особливо яскраво релігійний пафос княжни проступає в записці, переданій Шевченкові 9 листопада 1843 року (перед тим поет добряче напився на якійсь вечірці). Алегорії тут такі прозорі, що їх не варто навіть коментувати: ангел – Рєпніна, поет – Шевченко. «Ангел-хранитель поета сумно літає над його головою, обтяженою грішним сном. Він зупиняє свій політ, його очі повні хворобливої любові. Він окриває його крилами – і молитва, яку тільки можуть скласти небожителі, злітає з його губ за довірену йому чашу, в яку Творець налив так багато прекрасного! Гріх і спокуса пробують похитнути чашу, і чистий, золотий струмінь на самісінькому краю ось-ось виллється з неї у бруд пороку… Гаряча сльоза падає з очей ангела на серце поета – вона його пропекла й обновила: він не загине! І каяття убирається в білі шати, наче невинність». Чи ж дивина, що містична поема «Тризна» – твір, котрий, як казав Альфред Єнсен, є «ключем до внутрішнього життя Шевченка», має присвяту: «На пам’ять 9 листопада 1843 року, княжні Варварі Миколаївні Рєпніній»! Ця поема – не що інше, як відлуння щойно цитованої записки Рєпніної.

А ось прикінцеві рядки повісті «Дівчинка», чиїм першим читачем був Шевченко. Княжна змальовує тут себе в образі ліри, всі струни якої порвані. Усі, крім однієї. Це струна «християнської любові, що служить їй ніби перекинутим через безодню місточком, по якому вона ходить до людей, а люди до неї. У цій безодні серця жевріє істинна віра, і всі порвані струни від повіву благодаті линуть до неба, і та, котра вистраждала тут своє серце, чекає там у сто разів більше слави, радощів, любові, ніж могла б їх мати в цій оманливій долині, якби всі струни її душі залишилися цілими!» І нарешті, фінальний акорд: «Пройшли роки, і ось одинока могила, на кам’яному нагробку якої викарбувані слова: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, – і Я вас заспокою!»». «Марнота марнот» у стилі Кемпійця.

А всього через кілька років Шевченко опиняється на засланні, «в степу безкраїм за Уралом». І тепер змальований Рєпніною образ «безодні серця» все частіше й частіше зринає в його пам’яті. Він починає бачити в цьому образі втілення душевного пекла, так, наче ти йдеш вузесенькою стежиною понад темною бездонною прірвою. Ось хоч би рядки з листа поета до Михайла Лазаревського від 20 грудня 1847 року: «…Спершу я сміливо заглянув лихові в очі. І думав, що то була сила волі над собою, аж ні, то була гордость сліпая. Я не розглядів дна тії безодні, в котору впав. А тепер, як розглядів, то душа моя убогая розсипалась, мов пилина перед лицем вітра. Не по-християнській, брате мій, знаю, а що ж діяти? Опріче того, що нема з ким щире слово промовити, опріч нудьги, що в серце впилася, мов люта гадина, опріче всіх лих, що душу катують, – Бог покарав мене ще й тілесним недугом…». Мабуть, тепер поет раз по раз згадував прикінцеві слова повісті «Дівчинка», а разом з ними – і трактат Кемпійця. 28 лютого 1848 року він пише Рєпніній: «Учора я просидів до ранку й не міг зібратися з думками, щоб закінчити лист; якесь безроздумне почуття охопило мене («Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, – і Я вас заспокою»). Перед благовістом до заутрені прийшли мені на думку слова Розіп’ятого за нас, і я ніби ожив, пішов до заутрені й так радісно, чисто молився, як, може, ніколи досі. Я тепер говію і сьогодні причастився – хотів би я, щоб усе моє життя було таким чистим і прекрасним, як сьогоднішній день! Якщо у вас є перше або хоч друге видання книги Томи Кемпійського «Про наслідування Христа», переклад Сперанського, то пришліть, ради Бога».

Не знаю чому, але княжна не змогла виконати прохання свого щирого друга. Тоді поет спробував сам розшукати книжку Кемпійця – марно, її ніде не було. Уже 1 січня 1850 року він знову пише Рєпніній, яка жила тоді в Одесі: «Я тепер, як той, хто падає в безодню, готовий ухопитись за все – жахлива безнадія! така жахлива, що самá лиш християнська філософія годна боротися з нею. Я вас попрошу, якщо можна дістати в Одесі – бо тут я не знайшов, – прислати мені «Про наслідування Христа» Томи Кемпійського. Тепер одна-єдина моя розрада – Євангелія. Я читаю її просто так, щодня й щогодини». Цього разу княжна, не гаючись, дістала книжку Кемпійця і надіслала її Шевченкові в подарунок. Кажуть, поет дуже дорожив цією книжкою. Уже влітку 1857 року, назавжди покидаючи Новопетровське укріплення, він подарував «Imitatio» своїй улюблениці, чотирирічній Наталочці Усковій, написавши таку присвяту: «Милій розумничці Наталочці від дяді Тараса Шевченка».

А трохи раніше, десь на початку березня 1855-го, у Римі Іполит Володимир Терлецький (1808–1888) завершить роботу над першим перекладом «Imitatio» живою українською мовою, який побачить світ друком. Власне кажучи, переклад трактату Кемпійця живою українською мовою на той час уже був – його зробив іще в 1836 році Іван Вагилевич (1811–1866). Однак про цей переклад мало хто знав. Принаймні Терлецький про нього не відав. І це при тому, що в той самий час, коли Терлецький готував до друку переклад «Imitatio», він і листовно, й особисто спілкувався з колишнім близьким приятелем Вагилевича Яковом Головацьким.

Та й загалом, Терлецький мав із галичанами дуже жваві зв’язки. Згадаймо хоч би той розголос, що набула його видана в Парижі 1849 року «релігійно-політична брошура» «Слово русина до всіх братів слов’янського роду про слов’янські справи», де він обстоював ідеї, дуже близькі до ідей Кирило-Мефодіївського братства. Або й те, що після закриття очолюваного ним місіонерського центру на Вавилонській вулиці в Парижі, Терлецький пожертвував геть усе майно, яке тільки можна було переслати поштою, львівському Народному Дому.

До речі, мабуть, якраз закриття паризького місіонерського центру, який Терлецький вважав справою свого життя, і спонукало його взятися за переклад Томи Кемпійця. Душа його була тоді вкрай збентежена. Сам він згодом казав, що хотів узагалі покинути Європу, «усамітнитися де-небудь у монастирі в Ліванських горах і закінчити своє життя в молитві й покаянні». «Яким був стан моєї душі, – продовжував Терлецький, – про це розповісти важко. Моя душевна скорбота рівнялась печалі матері, яка змушена сама засудити на смерть своє рідне дитя!» Але перш ніж вирушити з Рима на Схід «з горем, яке лягло тягарем на серце, з розчаруванням у душі та з наміром відійти від марноти цього світу в тиші мирної обителі», він пробував знайти спокій «in angello cum libello», перекладаючи рідною мовою «Imitatio» Томи Кемпійця.

Свій переклад він відкрив передмовою під назвою «Слово до наших земляків», яку написав 12 березня 1855 року. «Маленьку, но важненьку книжечку, – каже тут Терлецький, – приносимо вам, возлюблені земляки, во хвалу Божу та во спасенну пользу душам вашим. Создатель її монах, як се видно з його річі, смирення ради пустив її в світ безіменно, общий гомін причитав її нікоєму Томі з Кемпіса, но в сії послідні времена учені стали перечити йому слави сього сочиненія, та й стязаються до нині».

Мовляв, одні стверджують, що її автором був знаменитий богослов Жан Шарль де Жерсон (1363–1429), інші наполягають на тому, що ним був монах-бенедиктинець ХІІІ віку Джованні Герсен (Giovanni Gersen), треті називають інших можливих авторів, але ми, тримаючись думки більшості, вважаємо ним Тому Кемпійця, «о котром не багато що знаємо, та лиш повторити можемо ізреченіє о нім святої церкви – яко книжечку сію написав з духа Божого». Одного вже цього, продовжує Терлецький, було б досить для похвали книжки Кемпійця, та, щоб іще більше заохотити вас до читання, скажу також те, що «вона в церкві перше по Святім Писанію держить місце, а відколи появилася на світі, то можна сказати, що всім освятившимся була вона наслажденієм щодневним, укріпленієм і вождем».

Потім Терлецький говорить про те, як слід читати цю книжку, щоб мати якнайбільшу духовну поживу: «Перше всього треба твердо постановити у себе не пропустити ні одного дня, щоб не перечитати хоча б невеликого якого кусочка з сеї книжки…». Крім того, продовжує він, треба підготувати свою душу до читання «піднесенням мислі до Бога… Не читати же поспішно, но по легеньку, з розсудком, та все розтолкуючи собі, найпаче же приліпляяся сьому, що найбільше до кого пристає. В чтенію не іскати самого просвіщенія розуму, но паче сього, щоб серце торкнулося глибоким чувством любові Божої та поревновало совершенно сим правилам в своїм житію…».

А насамкінець треба прохати Бога, щоб «сім’я се духовне в серці сохранялося, возростало та й принесло обильний благий плід». Той, хто читатиме книжку Кемпійця саме так, поза сумнівом, стане «істинним подражателем Ісуса Христа». А далі Терлецький коротко розповідає про історію перекладів трактату Кемпійця. «Язик наш руський, – каже він, – сія таки істинно найкраснійша і найспівнійша галузь широко розпростореної слов’янської бесіди, до сього времені не мав перевода сеї книжечки, котру многократно мало не на всі вже язики світа переводили. Та і з наших слов’янських нарічій, не знаю, чи котрий ще лишен єсть сього. На церковний бо язик була она переведена ще в 1647 г. Орестом Настурелом, а 1764 було зділане в лаврі Почаївській друге ісправлене ізданіє. Чехи мають кілька. Ляхи щось зо п’ять, а москаль зо три переводи сеї книжечки».

А чому досі не було її перекладів нашою живою мовою? На це питання Терлецький відповів так: «Правда, що то наша ся ось бесіда від скількох вже столітій оставлена була простому лишень народові, буцімто якесь повреждене нарічіє. Та ще і нині одні її подають за відтінь то російського, то польського язика… Забули якось всі, що наш язик один з перших розцвівся між всіми слов’янськими бесідами в наших народних прелюбимих думках, що одні з найстарших пом’яників слов’янської словесності, які нам ся остали, н. пр.: «Слово о полку Ігоря», «Літопись Нестора», «Правда руськая», і на нашій землі, і нашим язиком були списані».

І нарешті, звернені до книжки заключні слова Терлецького: «Іди ж вже, книжечко маленька, з благословенієм Божим в світ межи нашії люди. Неси і засівай зерно святе, там ще роля сердець добра і жизна, то в Богу надія, що приймеся оно та й принесе обильний плід істинного християнського життя, його же ніхто постигнути не здужає, сли не возжелає подражати Христу, носячи за нім хрест свій, о которого не тяжко на сей юдолі плачу, находить бо ся він рівно в хаті убогого селянина і в палатах великих панів».

Ця книжка вийшла друком у Перемишлі 1862 року. «Терлецький був сином доби романтизму», – напише згодом Іван Лисяк-Рудницький. Можливо, додам я, Терлецький був останнім видатним сином цієї доби в Україні. Але історія української «кемпініяни» на цьому, звісно, не завершилась. Досить пригадати, що в 1891 році Ставропігійський інститут у Львові видає новий переклад трактату Кемпійця «О наслідуванні Ісуса Христа». Його автором був відомий громадський діяч, педагог, письменник і видавець Юліан Насальський (1847–1913). А вже в 1920-х роках з’являються переклади «De imitatione Christi», зроблені єпископом Йосифом Боцяном (1879–1926) та надзвичайно глибокою, а в чомусь і загадковою письменницею Наталеною Королевою (1888–1966), майбутньою авторкою «Подорожнього» й «Quid est Veritas?» («Що є Істина?»).

І в цей же час Віктор Петров-Домонтович (1894–1969) розпочинає вивчення філософії з Томи Кемпійського, щоб потім перейти до Сковороди – так твердив Юрій Шевельов у статті «Віктор Петров, як я його бачив». Пройде ще трохи часу, й один з героїв «Повісті про останній сірник» Ігоря Костецького (1913–1983) скаже: «І це всім нам веління: in imitatione Christi. Vita in imitando Christum» («до наслідування Христа. Життя в наслідуванні Христа»)…

Але то вже тема окремої розмови. Я говорив тут про сприйняття Кемпійця в Україні за часів бароко й романтизму, власне, тому, що, як стверджував колись Дмитро Чижевський у своїй варшавській книзі 1934 року «Філософія Г. С. Сковороди», саме ці два стилі наклали чи не найсильніший відбиток на духовне обличчя сучасної української людини. Мабуть, так воно і є. Недаром же Райнер Марія Рильке в «Пісні про Правду» («Das Lied von der Gerechtigkeit») порівняв українську душу з безоднею: «І в цій землі, де могили – як гори, люди – немов безодні. У їхніх глибинах темно й тихо, а їхні слова – лиш тоненькі хиткі місточки над їхнім справжнім життям. Інколи темні птахи злітають з курганів. Іноді дивовижні наспіви спадають у людей і щезають в їхній глибині, а птахи розчиняються в небі. Усе безмежне, куди не глянь. Навіть хати не рятують від цього безмежжя; їхні маленькі віконця сповнені ним. Тільки в темних кутках стоять старовинні ікони, неначе Божі верстові стовпи, і світло від бляклих лампадок тиняється в них, мов заблукале дитя в зоряній ночі». Мені здається, що одним із тих «тоненьких хитких місточків» над безоднею ось уже кілька століть поспіль є для української людини книга Томи Кемпійського «De imitatione Christi».

Довідка:

Леонід Ушкалов (нар. 1956) — літературознавець і письменник; доктор філологічних наук, професор; автор близько трьох десятків книжок, серед яких «Нариси з філософії Григорія Сковороди» (Харків, 1993), «Світ українського бароко» (Харків, 1994), «З історії української літератури XVII–XVIII століть» (Харків, 1999), «Українське барокове богомислення» (Харків, 2001), «Григорій Сковорода: семінарій» (Харків, 2004), «Есеї про українське бароко» (Київ, 2006), «Сковорода та інші» (Київ, 2007), «Тарас Шевченко» (Харків, 2009), «Від бароко до постмодерну» (Київ, 2011), «Реалізм – це есхатологія: Панас Мирний» (Харків, 2012), «Григорій Квітка-Основ’яненко» (Харків, 2012), «Моя шевченківська енциклопедія» (Харків; Едмонтон; Торонто, 2014), «Сковорода, Шевченко, фемінізм…» (Харків, 2014), «Література і філософія: доба українського бароко» (Харків, 2014), «Що таке українська література» (Львів, 2015), «Україна і Європа» (Харків, 2016), «Ловитва невловного птаха: життя Григорія Сковороди» (Київ, 2017).