Фр. Ніцше кладе печать свойого духа на довгі поліття нашої доби. Можна вертатись не раз і не двічі до його текстів, що набирають для покоління нашої епохи, зокрема для німецької генерації, яка веде, значіння євангеличности, можна розшифровувати його візіонерські афоризми — вони жорстокі, але правдиві.
Цікавою для нас зокрема доля мистців у цій найбільшій із війн: що найважніше найбільш апокаліптичній (величезні танки, кількамоторові бомбовики, далекострільні гармати — кадри могутньої візії, скравки монументального барелєфу, що колись наберуть ознак міту). Слідкуємо за поставою мистців у Німеччині, Італії, Франції та в інших країнах. Не йде очевидно про те, котрий із мистців уже потрапить творити адекватно до розмаху доби. На це час не прийшов і не швидко прийде. Навіть німецькі мистці відкладають мистецьку проєкцію доби на майбутнє, ждучи спокою й рівноваги, необхідної для справді великої творчости. Фраґментаричні спроби ще не становлять стилю і його ще не так швидко створить наша мистецька доба. Бо коли попередні поліття були епохою організування ідей, то теперішнє поліття займається вже виключно організуванням сил, зроджених і натхненних ідеями-мітами. І саме, конфронтуючи себе, свою мистецьку індивідуальність із цими силами, здебільша жорстоко-реальними, невблагано-рішучими, містець вирішує своє майбутнє. Бо сила мистецтва — це завсіди лише майбутність. Бо мистець — це сновида, що живе завтрішнім днем, а не сьогоднішнім. Нам нема діла, втім нема й часу займатись мистцями, що полягли під важкими колесами цих сил доби. Буває прикро глядіти на смерть мистця, що не подолає своєї кволости, зустрівшись із добою віч-на-віч. Але для нього нема в нас милосердя. Наше поліття — це величній іспит мистецької індівідуальности.
Бо присипані, може й забуті дрімають криниці поезії, мистецтва. Про них говорив Ніцше: "співучі" криниці мистецької душі, розгубленої, притаєної, приниклої серед гнівної розмови апокаліптичних сил. Крізь морок, крізь румовища, крізь згарища йдуть мистці, несучи свою хрустальну душу, німі, скриті, понурі. Може не один із них забув свій голос, а коли й говорить, то самий відчуває, що це не його голос, а якийсь далекий, чужий, йому. Не одному здається, що його душа — це плесо забутої, казкової криниці (от, як тієї з казки про залізного Гайнріха, або з Гавптманового "Затопленого дзвону"), плесо затягнене зеленою плісню, павутинням. Але в зеленому глибі дрімають зачаровані голоси. Прийде час і вони заспівають, прийде мент і чарівні криниці мистецтва заспівають.
Яка буде творчість мистців, що пройдуть "крізь бурю й сніг"? Про що співатимуть нам ті зачаровані, "співучі криниці"?..
Не буде це легке завдання творити мистецтво повоєнної доби. Звичайно, легку славу збиратиме всякий і містечкові майстрики творитимуть також для насолоди тих, що люблять моду. Але той, хто щиро переживає добу, хто відчуває її могутній зміст, той не вдоволиться мистцями, що женуться за легкою славою. Той, заглянувши в чарівні криниці, схоче побачити там, мов у свічаді, моторошний лик епохи, обличчя самого себе, що встоявся серед буревію боротьби сил, той схоче почути слово про життя нове, той схоче почути пісню про людину доби, про людину й її непофальшовані дії.
Стиль майбутнього мистецтва вирішить мистець самий, той мистець, що збереже в собі духа чарівности, пронесе його скрізь хуртовинне поліття, мов коштовний хрустальний келих, не розібє об камінь і ржу нашого шорсткого немистецького віку.
[Краківські вісті]
21.04.1942