Виявляється, ще в січні на «Poetry International» було опубліковано форум, до участі в якому редакція свого часу запросила й мене. Той, хто знайде час і охоту заглибитись у наші відповіді на поставлені з Нью-Йорка запитання, зверне увагу на один із центральних мотивів – війну культур. Точніше, на спробу з’ясування, чи справді така війна ведеться.
Але про війну тим часом досить, займімося миром. Як і любов’ю. Й тут радше не про поетів, а про перекладачів. Одне другому – бути поетом і бути перекладачем – звісно, не суперечить. Але є суттєве розмежування. Великий оригінальний твір може постати навіть із ненависті. Його переклад із ненависті постати не зможе.
Переклад літературного твору зобов’язаний бути виявом любові. Цього зобов'язання не завжди дотримуються – тоді спрацьовує чисте ремесло, без мистецтва. Якщо ж усе-таки з любов’ю – то і мистецтво, і ремесло.
Що це за любов? Звичайно ж, перш усього до слів та їхніх сполучень, до їхніх значень, до тієї мови, якою перекладаєш, до тієї, з якої перекладаєш, до всіх інших мов, які так чи так відлунюють у кожному слові перших двох мов. А раз відлунюють, то треба мати абсолютний слух, щоб ці відлуння почути і дати собі з ними раду, а їм самим дати лад у їхньому хаотичному прагненні настворювати якомога більше непорозумінь і темних місць.
По-друге, ця любов дуже персоніфікована – до автора, до його часом нестерпного Ego, а також його героїв та персонажів, до невідомих майбутніх читачів, зрештою.
Я маю перевагу відчувати це подвійно: я перекладаю сам і перекладають мене. Щиро кажучи, я в боргу – з мене перекладено значно більше, ніж переклав з інших я. Можливо, цю диспропорцію ще буде колись виправлено. Поки що ж я здаюся еґоїстичнішим, ніж мені б хотілося.
Я ніколи не перекладав систематично, всі мої перекладацькі досліди нагадували радше випадковість. Але вони захоплювали й затягували. «Гамлет» і багато років по ньому «Ромео і Джульєтта», американські поети середини минулого сторіччя (Beat Generation та їхні сучасники), польський Бруно Шульц і його не тільки сучасник швейцарський Роберт Вальзер – погодьтеся, що всі ці планети дуже різні. Поміж ними протиснулись окремі шматки життя, що в цьому сенсі дорівнює досвідові, зокрема й мовному. Тобто на певних проміжках мого існування згадані тексти ставали частиною мене самого, принаймні того в мені, що зоветься біографією.
Іноді – до тієї міри, що я дозволяв собі почуватись у чужому тексті як удома і бути зухвалим. Принц данський Гамлет у мене, буває, вдається до сучасного вуличного сленґу – ніби якийсь телепортований у наші дні герой Ґінзберґового «Howl’у». Перекладаючи, я завжди ризикую і свідомо провокую знавців-пуристів на нищівний удар у відповідь. Зате й від акторів я іноді чую щось на зразок подяки за те, що їм «хочеться це вимовляти». Та й публіка на виставах сміється більш-менш у тих місцях, де цього б хотілося Шекспірові. Хоч і тут я перебрав: мені слід було б щойно написати «де, як мені здається, цього хотілося б Шекспірові».
Герой мого роману «Перверзія», підозрілий поет-поліглот Станіслав Перфецький, стверджує, ніби насправді жодної мови не знає. Усе, що він знає – це досить багато слів у досить багатьох мовах.
Мої власні «багато слів» іноді допомагають мені авторизувати переклади моїх власних текстів. Хоч переважно я з ними нічого не можу вдіяти. Я вірю на слово, що вони хороші. Я безсилий не тільки тоді, коли йдеться про переклад угорською, фінською, литовською чи албанською, але й іспанською, італійською чи французькою. Я так само не наважуюся читати переклади власних писань значно ближчими до нас хорватською, сербською, чеською чи навіть словацькою. На відміну від Станіслава Перфецького, мені дано не «багато», а лише чотири мови.
Утім іноді й чотирьох забагато. Цілих чотири рази перечитати і промацати наскрізь один і той самий роман, який здавався назавжди завершеним і навіть напівзабутим – це як узяти участь (акушерську?) у чотирьох нових народженнях однієї й тієї ж особи.
Чи перекладений роман і дійсно залишається тим самим? Особливо, якщо він перекладений добре? Хіба роман можна уподібнити технічній інструкції? Хіба його можна перекласти так само бездоганно, як технічну інструкцію?
Це завжди відкрите питання. Є автори, від яких у перекладі не лишається нічого, крім пустої претензійної балаканини. Є й такі, що нічого собою не являють в оригіналі, а в перекладі зненацька виявляються геніями.
Для кожного автора переклад його твору – наче лотерея. Можливо, це й не переклад ніякий? Можливо, переклад – це тільки коли технічна інструкція? А коли роман? Може, насправді цю справу вже давно слід визнати просто переписуванням? У сенсі – писанням наново, перестворенням, деконструюванням, демонтажем і подальшим збиранням на інший (іншої мови) лад?
Спробуймо попрацювати й над цією версією «війни культур».
21.04.2017