Крівавий бандурист.

Pозділ із нововідкритого роману.

В 1834 р. редактор "Біблїотеки для чтенїя" О І. Сенковський подав до петроградського цензурного комітету в коректурній відбитцї твір п. з. "Крівавий бандурист. Роздїл із роману" Цензор Никитенко, який дістав сей твір на розгляд. представив цензурному комітетови 27. лютого 1834 р. таку опінїю:

"Прочитавши статю, призначену для друку у "Біблїотецї для чтенія" п. з. "Крівавий бандурист. Розділ із роману", я найшов у нїй богато виразів і сам предмет у моральнім змислї неприличними. Се образок терпінь людського упокореня, написаний зовсїм у дусї новійшої французкої школи, відразливий, який викликує не співтерпінє і навіть не естетичний жах, а просто омерзїнє. Тому, маючи на увазї розпорядок висшого начальства про заборону новійших француських романів і повістий, я тим менш можу згодити ся на пропуск російського твору, написаного в їх тонї".

І в архиві петроградського цензурного комітету (який нинї находить ся в архиві мінїстерства нар. пр.) сей роздїл із роману, зарізаний цензурою, пролежав більше ніж 80 лїт. Тільки в кінцї мин. року д. Юлїян Оксман, який займав ся розглядом архивних актів, натрафив на акт, в якім містила ся коректура "Крівавого бандуриста", й відкрив, що сей відривок належить перу самого Гоголя. Перша половина сього роздїлу нам відома: вона надрукована у збірнім виданю творів М. Гоголя п. з. "Бранець". Відривок із історичного роману; друга половина перший раз появила ся в друку що йно тепер, у н-pі 1-ім петроградської "Ниви" за 1917 р., звідки передрукували її зараз же инші російські часописи.

Відкритє Ю. Оксмана особливо цїнне й інтересне тому, що воно не тільки робить з відомого нам "Бранця" закінчений епізод, але й дає змогу звязати "Крівавого бандуриста" з иншим відрізком, відомим під назвою "Декілька роздїлів із незакінченої повісти", а який так як і "Крівавий бандурист", є нарисом для задуманого Гоголем роману "Гетьман".

Про самого "Крівавого бандуриста" скажемо тільки отсе: і своїм змістом і своєю внїшною формою, мовою, він належить вповнї до укранської ґрупи писань М. Гоголя. Зміст його — сторінка з крівавої козацько-польської історії (пол. XVI ст.), мова — се характеристична мова Гоголя з її численними українїзмами, з українськими словами й цїлими українськими реченями навіть, з українським складом взагалї. Се все й промовляє за тим, щоби з новорідкритим уривком познайомили ся також й українські читачі по сїм боцї боєвої лїнїї.

В "Декілька роздїлів із незакінченої повісти" мова йде про се, як усїми забутий уже гетьман Остряниця появляєть ся в селї Комішни, вступає до церкви на великодну утреню, а відтак йде побачити ся з любою йому дївчиною Галею. Остряниця взиває Галю втїкати разом з ним до короля у Польщу, або до Галичини, "або хоч до султана", одначе Галя не рішаєть ся лишити стару матїр й Остряниця їде сам один до свойого хутора.

Відривок відомий під припадковою назвою "Бранець", який становить першу частину "Крівавого бандуриста", містить у собі оповіданє про в'їзд у місточки Лукома віддїлу коронних війск, який провадив бранця, котрого лице було заковане у зелїзну решітку". Сей віддїл зупиняєть ся на нічлїг у "самітнім монастири". Начальник віддїлу жадає "ключів від монастирських пивниць" і туди, в страшну земельну печеру, повну жаб і ящірок, кидає бранця.

Сей відривок кінчить ся такою фразою: "Між тим віддїл коронних війск розмістив ся в монастирських келїях, як дома, посилав монахів чистити стайнї й пирував, радїючи, що вкінцї зловив того, хто був їм потрібний".

Безпосередно за сими стрічками йде відкритий Ю. Оксманом кінець сього відривка. Подаємо його низше.

Ф. К.

— Попав ся, псяюха! — говорив вусатий провідник. — Хотїв би я знати, чого вони такі бистроногі, собачі дїти? Ходїм, хлопцї, довідаємо ся, хто з ним був, лихий біс начхай йому в кашу!

Жовнїри спустили ся у низ і найшли бранця, як лежав без чутя.

— Дай йому понюхати чого-небудь!

Один із нас зараз насипав йому на руку, на якій оперла cя його голова, пороху, і запалив його. Бранець пчихнув і підняв голову, наче-б після неспокійного сну.

— Потягніть його дубиною! Оповідай, терем-те-те, бабій сину! Але хто з тобою розбійничав? Дванайцять дяблїв твоїй матцї! Де твої дїти?

Бранець мовчав.

— A тo-ж я тебе питаю, псяюхо! Скиньте з нього наличник! Зірвіть з нього опанчу! А то лайдак! Але то я знаю добре твою морду: чого її ховаєш?

Жовнїри кинулись, розірвали верхню опанчу з тонкого чорного сукна, якою вкривав ся бранець, зірвали наличник... і перед їх очами мигнули дві чорні коси, які впали з голови на груди, чаруюче, біле, блїде як мармор лице, оксаміт брів, завмерлі губи й дївочі обнажені грули, які задріжали стидливо, лишені прикритя.

Начальник віддїлу коронних війск скаменїв з дива, так само його люди.

— Але то баба! — вкінци звернув ся він до них з таким питанєм.

— Баба! — відповідали деякі.

— А то яким чином баба! Ми козака ловили.

Присутні здвигнули плечами.

— На цугундру бабу! Як ти — дурна бабо, чорт би тебе!... — Але як ти сміла?... Оповідай, де той псяюха, де Остржаниця?

Півжива не відповідала нї слова.

— То тебе примусять говорити, лисий біс начхав тобі в кашу! — кричав у люти воєвода. — Ломіть їй руки!

І два жовнїри вхопили її за голі руки, білі наче піна хвиль. Роздираючий душу крик зорвав ся з її уст, коли вони стиснули їх своїми жилястими руками.

— Що? Скажеш тепер, бісова бабо?

— Скажу! — простогнала жертва.

— Лиши її! Оповідай, де той бабій син, стодяблїв йoгo матцї!

— Боже! — промовила вона тихо, зложивши свої руки, — як мало сил у жінки! Чому я не можу стерпіти болю!

— Та менї сього не треба! Менї треба знати, де він.

Губи нещасливої ворохнулись і, здавало ся, готові були щось вимовити, як нечайно се їx напруженє перервав чудно дивний факт: із глубини печери дали ся чути досить виразно благаючі слова: "Не говори, Ганулечко! Не говори, Галюночко!" Голос, який вимовив сї слова, не зважаючи на тихість був невимовно проникливий і дикий. Він видавав ся чимсь середним між голосом старця і дитини. В нїм був якийсь, можна сказати, нелюдський вираз; ті, що почули його, чули, як волосє ворушилось на головах і холод дріжливо перебігав по жилах; як будьто-би був се той страшний чорний голос, який чоловік чує перед смертю.

Допитувач здрігнув ся і мимо волї перехрестив ся, тому, що він все вважав себе католиком. Хвильку пізнїйше він мав вже вражінь, що се тільки йому так здавало ся.

Жовнїри обшукали кути, але не найшли нїчого, крім жаб і ящірок.

— Говори! — промовив знов неумолимий допитувач, не додавши одначе тим разом нїякої лайки.

Вона мовчала.

— Ану. беріть ся! При тім густі брови воєводи моргнули на присутних жовнїрів.

Виконавцї вхопили її за руки.

I її снїжні руки, за які сотнї лицарів поломали би списи, ті прегарні руки, поцїлуй яких дає вже стільки щастя людинї, сї білі руки мусїли витерпіти пекольні муки! Не богато очий видержало би се страшне видовище, коли один із них з варварським звірством зломив їй два пальцї, наче рукавичку. Звук хрусту костий був тихий, але його, здавалось, чули самі стїни темницї! Серцю, в якім не зовсїм заглухло чутє, не стало би сил вислухати сього звуку. Страшно слухати хропіня чоловіка, якого вбивають; але коли в нїм повалена сила, воно може знести і не зворушити ся його муками. Коли-ж врізуєть ся в слух стогін єства слабого, котре не є нїчим перед нашою силою, тодї нема серця, якого би навіть серед найбільш лютої пімсти не ужалила їдовита гадюка співчутя.

Бранка не видала нї звука. Її лише прошив тільки на миг судоріг муки — і губи задріжали.

— Говори, я тебе!... погана лайдачко!.. — сказав воєвода, якому муки слабого давали якусь солодко-пристрастну насолоду, яку він мiг тільки порівнати з дорого придбаною чаркою горівки.

Але тільки що він вимовив сї слова, як знов роздав ся так само виразно той самий осоружний голос і таж само невимовно жадібно закликав: "Не говори, Ганулечко!"

Сим разом страх запав глибше у душу начальника.

Всї повернули ся у сю сторону, відки почув ся сей дивний голос — і що-ж?... Страх скував їх. Нїколи не міг показати ся людинї страшнїйший фантом!... Се був... нїщо не могло бути страшнїйше й відразливійше від сього видовища ! Се був... у кого не потряслись би всї фібри, весь склад людини! Се був... страшно! се був чоловік... але без шкіри. Шкіра була з нього зібрана. Цїлий він накипів кровю. Тільки жили синїли й простирали ся по нїм, мов галузє!... Кров капала з нього!... На його плечах на шкірянім рудім ременї висїла бандура. На крівавім лицї страшно мигтїли очи..

Немож описати перестраху присутних.

Все перемінило ся, здавалось, у нерухомий мармор зі всїми признаками перестраху на лицях. Але, на диво, ся поява, віднявши силу в сильних, вернула її слабому. Зібравши усю себе, всю душевну силу, молода бранка молодиця тихо поповзла до дверий і увійшла в земельний коритар, якого гниле повітрє видало ся їй райським в порівнаню з її темницею...

Переклав з росїйської мови Ф. К.

[Дїло]