Таки діждали ся, прийшло справжнє, велике свято й на нашу вулицю! І ми не помилили ся, оцїнюючи з вибухом війни суспільно-полїтичні сили Росії та їх розвиткові тенденції таким способом, що полїтичних реформ і визволення українського народу від гнїту московсько-царського деспотизму не можна сподївати ся при перемозї царизму, а лише при його поражцї на війнї. Знущання царських сатрапів над культурними святощами українського населення в Галичинї після перших російських перемог 1914 р. та скріпленнє тоїж російської реакції, що виявило ся також і всякими утисками культурного українського життя на Українї, потвердили те, що ми передбачали. А вибух сучасної революції, який наступив майже безпосередно після румунського погрому, спадаючи неначе пімста мас народу й цїлого громадянства Росії на голови тих, хто довів до війни й так нещасливо її вів, ще раз показує, що ми, як і всі "пораженцї" в російськім таборі, мали повну рацію.
Одначе, звязуючи долю української свободи з перемогами центральних держав над царською Росією і з тими консеквенціями, що за тими перемогами повинні були прийти, а також цїлком відкрито використовуючи для своїх цїлей всяку сторонню поміч, виходячи з того, що, раз порвавши з царською Росією, ми вільні вибирати самі собі тих чи инших союзників, ми стояли на протязї цїлої війни виключно лише на сторожі українських інтересів. Союз рішучо піднїс свій голос против актів з 5 падолиста 1916 р. Привітавши в своїм часї окупацію західної частини української території з надїєю на розвиток тут українського життя, Союз увесь час старав ся, щоб адмінїстраційна практика окупаційних властей на зайнятих українських землях відповідала інтересам українського народу. І за се обстоюваннє виключно українських самостійницьких інтересів на Союз сипались обвинувачення, інсинуації та доноси з обох боків, — се утруднювало, але не змогло спинити нашої роботи. Ми горді тим, що її наслїдки можемо передати тепер великому походови національного визволення.
Приймаючи в свою плятформу ріжні тимчасові постуляти, подиктовані обставинами моменту, инодї цїлком нові для українських партій російської України, Союз завше уважав, що головна суть його полїтичного становища лежить у змаганню до осягнення полїтичної самостійности України, в її етноґрафічних межах, і повної демократичности державних і громадських форм життя, опертої на самодїяльности мас народу. Творчу участь сих мас у збудуваннї вільної України в звязку з широким задоволеннєм також і економічних потреб українського селянства й робітництва Союз уважав за конечну перед посилку в зреалїзуванню наших полїтичних постулятів, однаково, чи се осягнено-б при помочи центральних держав, чи при помочи внутрішньої революції в Росії. За сю свою демократичність і революційні методи діяльности Союз також підлягав незовсїм чесним обстрілам з боку своїх противників, але вибух революції бє й тут по обличчі всїх, хто бажав підірвати в корнї нашу роботу, яка дала незвичайно великі наслїдки.
Не будучи сторонниками оружного розвязання міжнароднїх конфлїктів, ми піддержували з свого боку, як тільки могли, до останнього часу воєнний запал проти Росії, лише в тім переконаню, що війна мусить врештї нанести смертельний удар царизмови та принести волю поневоленим народам Росії. Можна уважати щастєм, що замиреннє не наступило передчасно й що війна таки доконала того головного дїла, яке ми покладали на неї. З перемогою революційного народу над царським деспотизмом ми мусимо признати дальше веденнє війни за шкідливе для свого дїла, тїсно звязаного відтепер з дїлом демократії всїх народів Роеії, бо продовженнє війни грозить поворотом реакції.
Перед нами лежить обовязок дїлати відтепер на користь як найшвидшого заключення миру, який давав би як найбільше користей цїлому українському народови. Стаючи самозрозуміло цїлковито на бік революційного народу й нового республиканського порядку в Росії та признаючи конечним обовязком кожного Українця віддати всї свої сили на побореннє до краю останків і пережитків царизму, новітніми не тільки не залишувати, а навпаки як найширше розвивати і поглиблювати боротьбу за повну полїтичну самостійність українського народу. Українї мусять бути привернені правно-державні основи Переяславського договору 1654 р. з узглядненнєм нових етноґрафічних меж розселення українського народу. Проголошені вже в сїм напрямі заяви нашими земляками на Українї мусять знайти розвиненнє й підпертє. Нема найменшого сумнїву що кожен крок в напрямі демократизації місцевих громадських установ дасть новий тривкий ґрунт для зреалїзування сих національній вимог Українцїв.
Перемога революції робить для нас ясною ще одну справу. В обставинах царського терору й деспотизму українське громадянство терпіло більше гнету нїж інші ґрупи населення Росії й позбавлене було права відкритого, лєґального громадсько-полїтичного життя. Се примусило інїціяторів Союза визволення України розпочати свою дїяльність, як виразників полїтичних змагань російських Українцїв за границею, без неможливих тодї формальних повновластей нормально дїлаючих полїтичних партій, лише в приватнім порозумінню з окремими дїячами нашого руху на Українї. Тепер се мусить змінити ся. З огляду на завойовані народом полїтичні свободи, які дають спромогу російським Українцям вільно висловити свою справжню національну волю на місцї, на Українї, а також утворити вибране на широких громадських основах національне представництво, Союз повинен уважати присвоєний собі мандат за вичерпаний. Продовжуючи одначе в межах осереднїх держав аж до кінця війни дїяльність, звязану з перебуваннєм тут полонених Українцїв і окупацією центральними державами західної части української території, Союз повинен узгляднювати при сїм нові обставини в Росії.
[Вістник Союза визволення України, 15.04.1917]
15.04.1917