Підготувала Христя Рутар

 

Ця лекція, що відбулася у березні в межах лекторію Союзу Українок Америки з жіночих студій в УКУ – частина ширшого дослідження про повсякденне життя українських жінок-політв’язнів у ГУЛАГу. Розповідь Оксани Кісь, української дослідниці, історикині та антропологині, очільниці Української Асоціації Дослідників Жіночої Історії, була сфокусована на жіночих стратегіях виживання та способах збереження ключових соціальних ідентичностей (гендерної, національної, релігійної) в умовах критичного обмеження прав та ресурсів. До Міжнародного дня пам’яті в’язнів нацистських концтаборів публікуємо конспект цієї лекції – тримаючи в думці, що після визволення союзниками 11 квітня 1945 року Бухенвальд перейшов під юрисдикцію СРСР, і був долучений до системи таборів НКВС, у якій діяв ще до 1950 року.

 

Жінки-політв’язні на роботі у копальнях. Фото: tyzhden.ua

 

Чому саме цей часовий період?

 

ГУЛАГ (головне управління виправно-трудових таборів, трудових поселень і місць виселення) був заснований за особистим наказом Сталіна у 1929 році, проте про довоєнний період я не говорю, перш за все, через невелику кількість спогадів, які є основним джерелом для дослідження,  а також тому, що у повоєнні, 40-ві роки, змінилося демографічне обличчя ГУЛАГу. Якщо у довоєнний час засуджених за політичними звинуваченнями було менше 20%, то у післявоєнний час частка політичних в’язнів значно зросла; також збільшилася й кількість українців (довоєнні роки – у межах 14%, післявоєнні – 20%), які були другою етнічною групою після росіян; водночас зросла кількість  жінок-в’язнів ГУЛАГу.

 

Завдання ГУЛАГу

 

Головним завданням ГУЛАГу, цієї репресивної інституції, було виправлення в’язня. Їхні особистості мали зазнати повної дезінтеграції, їхні ідентичності мали бути знівельовані, система поглядів та переконань – знищена з метою перетворення на людську масу, з якої можна було би моделювати радянську людину. Якщо вони не надавалися до перевиховання, на них чекала смерть.

 

Інструменти застосовувалися найрізноманітніші. Перший і основний – це контроль над основними життєвими потребами в’язнів: їхнє житло, харчування, праця були суворо регламентовані; режим дня було організовано таким чином, щоб людина думала лише про базові проблеми, фізіологічні та безпекові, в той час, як всі інші її потреби (відповідно до піраміди потреб Маслоу) були відсунуті на другий план. Основне – знівелювати особистість; аби іншої думки, аніж «вижити», не залишалось.

 

Житло: бараки

 

Що означало життя у бараці? Це кілька сотень жінок в одному приміщенні на дво-/трирівневих нарах. І хоча за нормами ГУЛАГу кожному в’язневі належало 2 м. кв. житлової площі, на практиці у більшості таборів середня цифра складала 1,8 м. кв на особу, а у багатьох таборах лише 1, 1 м. кв. Відповідно, кількість осіб на м. кв була абсолютно неприйнятною.

 

Бараки не опалювалися, не вентилювалися, не освітлювалися, постійно панував жахливий запах та шум, докучали блощиці, воші, гризуни тощо. А вночі регулярно відбувалися обшуки («шмони»), які не лише не дозволяли відпочити, а ще й принижували гідність людини. Це були умови, які ніяк не нагадували ані звичайну міську оселю, ані сільську хату.

 

Освоєння чужого простору

 

У таких умовах жінки намагалися впорядкувати цей єдиний прихисток, який вони мали, освоїти його, перетворити те, що у них було, на подобу дому.

Важливо акцентувати, як жінки використовували свої гендерно обумовлені знання, навички, практики та уявлення (хто така господиня і як вона повинна поводитися зі своїм житлом), щоб одомашнити цей абсолютно чужий та ворожий простір, щоб провадити щось схоже на нормальне життя. Хоча говорити про нормальність у таких умовах – складно, чи взагалі – неможливо.

 

Праця

 

Очевидно, норми радянського трудового законодавства не поширювались на в’язнів, тим паче на політв’язнів, значна частина яких перебувала на умовах каторги. Тому працю жінок-політв’язнів використовували на всіх видах робіт, включно з роботою на шахтах, де добували свинець, на каменоломнях, на будівництві в умовах вічної мерзлоти, на лісоповалі, безоглядно до фізіологічних можливостей чи вмінь.

 

20 годинний робочий день, у кращому випадку – 2 вихідних на місяць, робота у кілька змін, нічні зміни, за будь-яких погодних умов (рішення ухвалювалось керівництвом табору), дуже часто працювати потрібно було при - 50 ºС. Така виснажлива праця прирікала їх на поступову смерть чи від виснаження, чи від каліцтва.

 

У своїх спогадах жінки пишуть, що праця була дуже часто ще й безсенсовною. Вони робили роботу, яка втрачала сенс у момент, коли була зроблена. Собівартість товарів, виготовлених у таборах, була набагато вищою, ніж на звичайних підприємствах. Власне, метою було не виробництво, а ламання особистості в’язня.

 

Табірне сестринство: жіноча солідарність

 

Жінки намагалися підтримати одна одну не тільки фізично, розділяючи пайки чи посилки, які вряди-годи могли отримали з дому, але й психологічно. Така моральна підтримка часто відігравала головну роль – коли зневіра, відчай, депресія сягали краю. У спогадах жінок, заарештованих молодими дівчатами і дуже часто причетними до національно-визвольних змагань, за що отримували 10, 15, 20 років таборів, знаходимо свідчення про самогубства. Попереду вони бачили безвихідь і відчай, безнадійність і приреченість на повільну смерть у муках, без жодної перспективи звільнення.

 

Саме у такі кульмінаційні моменти слово розради та підтримки ставало ключовим та поворотним моментом, аби прийняти рішення на користь життя. Спільнота жінок, яка сформувалося в ГУЛАГу – це своєрідне сестринство, яке залишилося на вся життя і тривало десятиліттями після звільнення. Жінки дуже часто відчували більше спорідненості зі своїми посестрами, аніж ж з кровними родичами, які не розділяли з ними такого досвіду страждання та виживання.  

 

Харчування: голод і виснаження

 

У системі ГУЛАГу існували регламенти та норми щодо харчування: раціон у середині  40-х років складав 2800 Ккал. Треба розуміти, що за таких умов праці та відпочинку – це доволі небагато. Також зауважимо: це стандартна норма, від якої відраховували пайки відповідно до того, як людина виконувала норму виробітку. А оскільки норми виробітку були завищені, пайок щоразу зменшувався. Так утворювалося замкнуте коло, яке призводило невільників до смерті.

 

Практично в усіх спогадах невільниць ГУЛАГу голод – це найбільший страх. Він призводив до деморалізації та втрати людяності. Другий страх – це холод, який постійно допікав в’язням: бараки не опалювали, можливості висушити одяг не було – спали у вогкому. Часто у спогадах виникає рефрен: на ранок волосся примерзло до стіни бараку… У таких умовах доводилося жити.

 

Національна солідарність

 

«Усі українці трималися разом, це сил додавало. Не забували своїх звичаїв, відчували себе частинкою батьківщини» (Лариса Задорожан)

 

«Нас було тисячі таких, як я. І те, що ми були разом, багато нас, то ми зберегли свою гідність. Навіть начальство табору дивувалося, що ми всі дотримуємось однієї релігії, звичаю...» (Марія Яковишин)

 

На думку науковців, солідарність у таких умовах – це єдина можливість вижити. Одним із видів солідарності є національна солідарність, тому в’язні групувалися за етнічною приналежністю. Українці були помітною групою, оскільки їх було досить багато, порівняно з поляками чи прибалтійцями, і рівень взаємодопомоги та підтримки був дуже високим. Належати до такої групи означало дуже багато, адже поодинці виживати було практично неможливо.

 

Про цю солідарність говорять також представниці інших народів. Зокрема, німкеня Валлі Шліс, яка перебувала з українками в ГУЛАГу, і після звільнення написала розлогого листа, де описала, що відбувається за колючим дротом.

 

«Мені здається, що їх національні почування не гасли, а кріпнули. Оця їх сила притягала й нас» (Валлі Шліс)

 

Подолання ізоляції: зв'язок з домом.

 

Одним з інструментів руйнування особистості в’язня була ізоляція від суспільства, з якого людину було вирвано, та обмеження її зв’язків з зовнішнім світом. В’язні, а особливо політичні, які були на каторзі, дуже часто були позбавлені права на листування. Звичайні політв’язні мали право писати листи двічі на рік. Також було цілковите обмеження щодо ЗМІ – навіть звичайне радянське радіо, яке повідомляло однотипний вид інформації, було недоступне. Людей утримували у повній інформаційній ізоляції: життя рухалося по колу, і все це вело до втрати відчуття реальності, байдужості до себе та світу.

 

«Трудно розказати, що відчуває людина, яка вже десять літ в ув’язненні (...). Людина стає байдужою до всього, дичавіє. Єдиною розрадою й місточком між нами та рідними були листи».

 

«Та найбільше хотілося дівчатам довідатися щось про рідню, про близьких, про своє село чи місто». Ганна Позняк-Скрип’юк

 

В’язні намагалися розірвати це коло, шукали взаємодії та контактів. Існували різні способи комунікації між чоловіками та жінками з різних частин табору: зокрема, перекидання записок чи заховування їх на місцях роботи, де чоловіки та жінки перебували у різні зміни, та у санітарних відділеннях, де у певний час перебував кожен з в’язнів. Так відбувалися спроби творення, чи радше – відтворення, спільноти.

 

Структурування часу: християнські свята

 

Ще один спосіб знищення особистості – це загубити її в часі. В’язні не лише не мали можливості отримувати та поширювати інформацію, вони не знали, який сьогодні день. Українки-невільниці намагалися структурувати час: надаючи іншого, небуденного сенсу неділі, готуючись до свят, що допомагало надати смислу.

 

Готуючись до Великодня, Різдва вони присвячували весь свій час та ресурси, щоб якомога повніше відтворити цей ритуал. Це було намагання свій час та побут укласти в те, що вони вважали нормальним життям. Зберегти хоча би оболонку. Практично щонеділі жінки спільно молилися, навіть намагаючись відтворити спільну літургію: жінки брали на себе ролі священика, дяка, таким чином реконструюючи обряд.

 

Як би парадоксально це не звучало, але саме в таких умовах, коли жінки були позбавлені всіх своїх прав, вони здобули досвід емансипації. За інших, звичайних, мирних умов, вони не могли би провадити Службу. І у час, коли вони перебували на межі виживання, отримали цей унікальний досвід.

 

Жінки, які описують себе як священика, згадують про це з величезною гордістю та відповідальністю. У цій позиції вони мали не лише відтворити Службу Божу, а також сказати проповідь, яка мала підтримати, надихнути, спонукати думати про майбутнє. Вони відчували місію підтримувати інших.

 

Залишатися жінкою: (не) жіночий вигляд

 

Загальнопоширений спосіб у всіх концентраційних таборах (нацистський досвід тут подібний), коли в’язня намагалися перетворити з особи з іменем та прізвищем, з певним набором соціальних ідентичностей, на людську одиницю. Це знеособлення відбувалося через позбавлення імені: в’язні отримували номери, за якими до них зверталися, під якими вони фігурували.

 

Навіть у цих умовах гендерна ідентичність залишалася дуже значущою. Залишалося бажання бути жінкою, виглядати як жінка. У спогадах невільниці діляться згадками, як вони намагалися пристосувати цей чоловічий, безрозмірний, безколірний одяг, перекроїти, підшити, оздобити вишивкою, плетеними комірчиками, деталями, які би могли нагадати про жіночність.

 

Таке звернення до жіночності слугувало тут не обмежуючим фактором, а тим, що рятувало їх, допомагало не перетворитися на тварин, які думають лише про виживання. Жінки залишалися жінками і за тим, що вони робили. Значущими практиками були вишивання та спів – що, до речі,  звичайно, було забороненим. 

 

Жінки вишивали хусточки, які служили знаком довіри. Це був спосіб позначити спільноту. А спів виконував консолідуючу функцію – адже співали всі гуртом. Також давав можливість відірватися від тієї жахливої реальності: чи поринути у минуле, чи помріяти про майбутнє.

 

«Молодість брала своє. Хотілося співати, хотілося вирватися з тих стін. У сусідній камері сиділо наших вісімнадцять хлопців. У стіні зробилась велика шпара… Вони давали концерти під нашою стіною, а ми у свою чергу співали свої пісні… Співали впівголоса, але виходило дуже гарно». Стефанія Коваль-Надорожняк

 

Українська вишивка та українська пісня – це, безумовно, спосіб маніфестувати свою українськість. І це суто жіночий спосіб.

 

Творчість як порятунок: поезія

 

Спосіб позбутися негативних емоцій та переживання – це написання віршів. Звичайно, ця практика також була суворо забороненою.

 

«Вірші не збереглися – це були іменні дарунки, прочитані вголос або записані на уривку дефіцитного паперу, що або слідом знищувався, або в черговому “шмоні” вилучався нашим наглядом. За них карали. Безіменні народні поетеси Ганнусі, Настуні, Стефи, Ніни, Богдани – ім’я їм легіон – озвалися своїми віршами зі сталінської неволі...».  Оксана Мешко

 

Вірші найчастіше зберігалися у пам’яті. Дуже часто у спогадах жінки цитують чужі вірші. Це було частиною їх повсякденної практики. Вони дарували одна одній вірші, не маючи можливості презентувати щось інше. Звичайно, ці тексти не є взірцями високої поезії, але у віршах вони могли мріяти, летіти до батьківщини.

 

***

 

Усі ці дрібні, але масові практики порушення режиму були формами спротиву. Це була боротьба за збереження основних моментів ідентичності: залишитися жінкою, українкою, людиною. Їх намагалися знищити, а вони намагалися залишатися тими, ким були.

 

Цей виклад – спроба подивитися на українське минуле не крізь призму віктимності, а з точки зору дії та протидії: як навіть у найгірших обставинах жінки знаходили спосіб боротьби. Звичайно, не всі вони вижили, не всі тріумфально подолали систему. Але ті, які вижили і діляться спогадами, не програли. Вони відчувають себе тими, хто переміг.

 

«Я вирішила вижити… (…). Мені необхідно було зберегти тіло і душу…(…). Вмерти означало щезнути, ніколи не сказавши останнього слова… (…). Єдино можливим способом політичного протесту було вижити». Надія Суровцева

 

 

13.04.2017