«Щасливий ранок життя». Саме так 4 жовтня 1939 р. у газеті «Вільна Україна» Сруль Ашендорф від імені єврейських письменників передавав настрій з приводу встановлення радянської влади. Тут же була поміщена і стаття Сані Фрідмана «Минула неволя і жах». Адам Важик (Ваґман), який втік до Львова із Варшави і почав співпрацю з «Czerwony Sztandar» в тому ж дусі написав вірш «Радість радянська».
Слід визнати, що з початку (до закінчення юридичного оформлення входження Західної України до складу Радянського Союзу) пересічним євреям, які у Польщі зазнавали утисків на ґрунті антисемітизму це дійсно могло видатись так. Але навіть антисемітська Польща давала євреям право на свободу слова, а от радянська влада одразу закрила всі три єврейські часописи: польськомовні «Chwila» і «Opinia» та «Лембергер Тугблят», що виходив на ідиш. Літературне життя теж перейшло під контроль радянської влади. Видання книг (і просто нормальне літературне життя) стало доступне лише для членів новоствореного Львівського відділення Спілки радянських письменників України. На вступ до Спілки претендувало 38 єврейських письменника. Кожен як і будь-який інший письменник Львівщини для того, щоб отримати право безперешкодно творити, мав довести Спілці не наявність літературного таланту, а свою необхідність радянській владі.
Здобута рівність, про яку писав Сруль Ашендорф, мала і свої недоліки, які одразу були гостро висміяні в анекдоті: «Поляки, які раніше нарікали на єврейське засилля в комерції, мовляв, не дають їм євреї займатися торгівлею, тепер масово, щоб вижити, торгують на ринку «Кракаділи» власними речами. Євреї, які раніше скаржилися, що їх поляки не допускають до прибуткових чиновницьких посад, тепер отримують зарплату «служащіх», на яку годі пристойно прожити. А українці, вічні борці за вільну Україну, мають свою «Вільну Україну» за 5 копійок, у кожному кіоску.»
Варто було процесу інкорпорації закінчитись, і тоді радянська влада одразу продемонструвала своє справжнє обличчя. Для євреїв це означало ліквідацію політичних і релігійних організацій «Агудат Ісраель», «Мізрахі», «Поалей-Ціон», «Бунд» і навіть єврейських студентських і гімназичних товариств. Також було закрито Єврейський музей у Львові, зібрання якого налічувало 809 експонатів. Приміщення музею було націоналізовано, а колекцію передано Музею художнього промислу, де нею опікувався Максиміліан Гольдштейн, який і сам був колекціонером. Колекцію єврейського музею вдалося зберегти під час німецької окупації, але після повернення радянської влади вона була розпорошена між Музеєм художнього промислу, Львівським музеєм історії релігії і Львівською картинною галереєю. Цінну колекцію Максиміліана Гольдштейна також було розпорошено між музеями. З націоналізацією також втратив сенс суто львівський вислів: «Польські вулиці, єврейські кам’яниці», який засвідчував роль євреїв в економічному житті Львова.
Разом з ліквідацією права на свободу зібрань, права на свободу слова, права на приватну власність почалися і масові арешти. Одним із перших ув’язнених євреїв став депутат Сейму Еміль Зоммерштайн, який 5 вересня 1939 р. разом з іншими виданими львів’янами закликав громадян: «Все для перемоги в накиненій нам святій війні!» та стверджував, що львівські євреї готові пожертвувати своє життя та майно для оборони польської Вітчизни. Зоммерштайн залишився в ув’язненні навіть після договору 1941 р. з урядом Сікорського у Лондоні, за яким Радянський Союз після нападу Рейху погодився відпустити на волю громадян Польщі для спільної боротьби. Однак, йому все ж пощастило звільнитися в липні 1944 р., коли радянсько-німецький фронт став відкочуватись на Захід, і його було вирішено ввести до маріонеткового Польського комітету національного визволення у Любліні. Серед перших ув’язнених євреїв був і керівник Єврейського громадянського союзу Віктор Хаєс (віце-президент Львова), якого відправили на заслання.
У науково-документальній серії книг «Реабілітовані історією», у томах присвячених Львівській області містяться відомості про євреїв – жертв сталінської каральної системи.
За співпрацю з польською поліцією був розстріляний Кльоц Маркус Пінкасович (Архів Управління Служби безпеки України у Львівській області (далі в тексті подається тільки номер справи) П-15052.)
За нелегальний перехід кордону Особливою нарадою при НКВС були засуджені:
Ангер Анна Озіяшівна (22.06.1940 заарештовано, 11.10.1940 засуджено на 3 р.: П-17631),
Беглейтер Маркус Рафаїлович (27.08.1940 заарештовано, засуджено на 3 р.: П-20283),
Бакхаута Мойзес Юдович (2.11.1939 заарештовано, 21.06.1940 засуджено на 3 р.: П-3409),
Грубер Самуїл Манесович (перебував у рядах польської армії, потрапив у полон до нацистів, утік з-під варти, 25.01.1940 заарештовано, 11.10.1940 засуджено на 5 р.: П-16588),
Кай Юліус Менделевич (14.11.1939 заарештовано, засуджено на 5 р, помер 23.08.1941 у таборі.: П-16570),
Кеник Давид Йосифович (2.11.1940 засуджено на 3 р.: П-10611),
Клінг Макс Львович, (4.01.1935 заарештовано, засуджено на 5 р.: П-10276),
Малкевич Рудольф (5.06.1940 заарештовано, засуджено на 3 р.: П-3084),
Тайтельбаум Самуїл Мойсейович (25.06.1940 заарештовано, засуджено на 5 р.: П-8751),
Тепер Натан Адольфович (25.11.1939 заарештовано, 29.06.1940 засуджено на 5 р.: П-18344),
Флейшер Соломон Ушерович (1.11.1939 заарештовано, 10.02.1941 засуджено на 8 р.: П-19634),
Шніцлер Абрам Якубович (20.10.1939 заарештовано, засуджено на 5 р.: П-14475),
Шпайхер Зелік Якубович (25.01.1940 заарештовано, засуджено на 5 р.: П-17984),
Шульц Ізраїль Юдович (14.06.1940 заарештовано, засуджено на 5 р.: П-15943).
Як соціально небезпечні елементи Особливою нарадою при НКВС були засуджені:
Дейч Вольф Зусманович (27.09.1940 засуджено на 3 р.: П-14493),
Дурай Лейба (27.09.1940 засуджено на 3 р.: П-14494),
Екштайн Абрагам Вольфович (10.04.1940 заарештовано, 29.11.1940 засуджено на 8 р.: П-16518),
Когане Еліуш (23.03.1940 заарештовано, 4.10.1940 засуджено на 5 р.: П-18212),
Корпус Мойсей Хайлович (9.04.1940 заарештовано, 2.02.1941 засуджено на 8 р., помер 2.04.1941 у таборі.: П-16733),
Мандлель Натан Абрамович (9.04.1940 заарештовано, 2.02.1941 засуджено на 8 р.: П-13662),
Мітельман Давид Фроймович (20.06.1940 заарештовано, 2.03.1941 засуджено на 3 р.: П-16813),
Редер Мойзес Шимонович (22.03.1940 заарештовано, 25.10.1940 засуджено на 8 р.: П-15094),
Ріхтер Самуїл Хаскелевич (21.06.1940 заарештовано, помер у 1941 р. в тюрмі.: П-986 (П)),
Шафер Давид Гершонович (17.06.1940 заарештовано, 7.05.1941 засуджено на 5 р.: П-15200),
Цімерман Мойзес Ківович (19.06.1940 заарештовано, засуджено на 5 р.: П-17041),
Цукерберг Йосиф Ізидорович (11.04.1940 заарештовано, 25.10.1940 засуджено на 8 р.: П-15337),
Шимель Мойзес Веніамінович (22.06.1940 заарештовано, 2.11.1940 засуджено на 3 р.: П-27646.)
Також жертвами сталінських репресій стали:
Бардах Леон Адольфович (2.06.1940 заарештований Бродівським РВ НКВС, засуджено на 3 р.: П-16375),
Браум Нафталій Давидович (1.01.1940 виселений. АГУМВСУЛО, П-99106),
Гольштайн Ісак Ошерович (27.09.1939 заарештовано, засуджено на 5 р.: П-16728),
Зонабейт Якуб Літманович (18.06.1940 заарештовано, засуджено на 3 р.: П-15358),
Постарнак Маркус Борухович (18.06.1940 заарештовано, етаповано у Воркуту для продовження слідства.: П-27977),
Регавт Адольф Ізраїлевич (9.08.1940 засуджено на 8 р.: П-18564),
Тиш Якуб Йосипович (17.05.1941 засуджено на 8 р.: П-14999),
Шварц-Друхкер Абе Соломонович (14.02.1940 заарештовано, 4.10.1940 засуджено на 8 р.: П-13722),
Шехтер Вольф Ісакович (9.04.1940 заарештовано, 12.05.1941 засуджено на 5 р.: П-14989.)
Євреїв-біженців засуджували не лише за нелегальний перехід кордону, але й за шпигунство на користь Англії. Спогади одного такого «шпигуна» засвідчують, що перед сваволею НКВС були рівні всі: і українці, і поляки, і євреї. Польський єврей Іцек Ерліхсон із містечка Вєжбінка дізнавшись, що Червона Армія вторглась на територію Речі Посполити вирішив податися до Львова. Таке рішення Ерліхсон прийняв не через страх перед німцями, яких польські євреї ще не сприймали як загрозу, а через бажання бідного молодика потрапити до казкової країни, де всі люди рівні. Добравшись до Сяну, втікач побачив велику юрбу в 600-700 осіб, які сподівалися перебратися на інший берег. На подив Ерліхсона на іншому березі ніхто не робив нічого, щоб допомогти біженцям. Тоді в нього вперше зародились сумніви, адже влада, яка ґрунтується на розумі і справедливості, мала би швидко вирішити справу, яка вимагає елементарної людяності. Але бажання потрапити до казки перемогло. За допомогою місцевого селянина шукачу справедливої влади таки вдалося переправитись на інший берег. Радянські солдати одягнені в брудні і занедбані штани і фуфайки з автоматами на полотняних ременях замість шкіряних знову здивували єврея, який вважав своє містечко дуже бідним. Але й тоді він вирішив, що в справжній соціалістичній державі зовнішній блиск значення не має. Наступним враженням від соціалізму стали спорожніли крамниці, в яких солдати і офіцери скупили буквально все. Але значно більше Ерліхсона тепер турбували чутки про жертви серед біженців, яких радянські солдати брутально відкидали на німецький бік. На третій день перебування у Львові він відчув весь розум і справедливість радянської влади на собі. Іцека Ерліхсона заарештував патруль під час перевірки документів і доправив до Бригідок, де його одразу звинуватили у шпигунстві на користь Англії. Пошук соціалістичного раю швидко обернувся переповненими камерами, жалюгідним пайком і катуванням під час допитів. В камері «англійський шпигун» зустрів таких саме біженців-шпигунів. Трагічність ситуації перших євреїв-біженців полягала в тому, що потрапивши до Львова перед приходом Червоної Армії, вони вирішили заночувати у в’язниці, яка залишилась відкритою після втечі польської влади. Та одного ранку двері в’язниці зачинилися… Бригідки швидко розвіяли всі ілюзії польських євреїв про Радянський Союз. Зрештою, і місцеві євреї також були звинувачені у шпигунстві на користь Англії. Євреї-комуністи були звинувачені у троцькізмі. Врешті-решт Ерліхсона засудили і відправили разом з іншими євреями і поляками до Катинського лісу. Лише втеча врятувала його від розстрілу. Після цього Ерліхсону довелося пережити ще багато неприємних пригод в Радянському Союзі, але після повороту фронту він все таки зміг повернутися до Польщі. Пережите і побачене Іцек Ерліхсон описав у книзі спогадів «Смакування раю». Яків Гоніґсман у розвідці «Катастрофа львівського єврейства (1941-1944)» не зміг не вказати розчарування євреїв Львова і біженців у радянській владі, яка депортувала у віддалені райони 64 583 євреї.
Жертвою репресивної системи міг стати і видатний єврейський літератор і графік із Дрогобича Бруно Шульц. Отримавши від нової влади замовлення на картину «Визволення Західної України», Бруно Шульц не пошкодував для неї жовтих і синіх кольорів. НКВС розцінило таке бачення художника як прояв українського націоналізму і видатному єврею ледве пощастило уникнути несправедливого засудження. Літературний талант Бруно Шульца теж не задовольнив радянську владу. На запрошення до співпраці письменник надіслав до редакції «Nowe widnokręgi» оповідання. Реакція редакції якнайкраще засвідчила талант Бруно Шульца і обмеженість радянської літератури: «Нам Прустів не потрібно».
Напад Третього Рейху на Радянський Союз не зупинив машину сталінських репресій, а лише трохи вповільнив її. Історикам-архівістам відомо про таких євреїв з Львівщини, які перебуваючи у лавах Червоної армії, були засуджені до розстрілу за антирадянську діяльність і агітацію:
Массес Ізраїль Веніамінович (9.02.1942 заарештовано, засуджено до розстрілу.: П-39559),
Фангер Генріх (29.07.1941 заарештовано, засуджено до розстрілу.: П-39873),
Шаль Йонас Мойсейович (14.07.1941 заарештовано, засуджено до розстрілу.: П-40059.)
За антирадянську діяльність і агітацію були засудженні:
Гакер Соломон Пінкасович (11.09.1941 засуджено на 10 років, помер 8.12.1941 у таборі.: П-38405),
Гебенштрайт Ізраїль Самуїлович (28.10.1941 заарештовано, засуджено на 10 р.: П-39243),
Глясман Бертольд Карлович (10.04.1946 заарештовано, засуджено на 10 р.: П-10145),
Дахінгер Мойсей Мехлевич (29.09.1942 заарештовано, засуджено на 10 р.: П-39626),
Мандель Озяш Гершонович (11.11.1942 засуджено на 10 років.: П-16900),
Корхин Яків Маркович (15.11.1943 засуджено на 10 р.: П-7734),
Таленберг Йосиф Давидович (28.10.1941 заарештовано, засуджено на 7 р.: П-39146),
Фукс Зигмунд Маркусович (Член ВЛКСМ, 7.09.1942 заарештовано, засуджено на 7 р.: П-39732),
Шляйдер Леон Ізраїлевич (27.04.1942 заарештовано, засуджено на 8 р.: П-40248).
Радянська пропаганда старанно переконувала населення, що німецькі пролетарі пригнічені капіталістами і в разі війни підтримають Червону Армію. Розмаху антисемітизму в Третьому Рейху великої уваги не приділялось. Тож, коли стратегія війни на чужій території провалилася, і Червона Армія почала відступати, євреї не поспішали евакуюватися і не сприймали німців як загрозу. Втім, слід визнати, що в даному випадку значну роль зіграв образ німців як культурної нації, який приспав пильність не лише євреїв Львівщини. В результаті жертвами Голокосту в Галичині стали 610 тисяч євреїв. Після відступу німців Львів назавжди втратив своє багатокультурне обличчя.
За таких умов євреї змушені були йти на співпрацю в УПА, якій були потрібні лікарі і інші спеціалісти. Хоча співпраця здебільшого була вимушена, але після відступу німців вони не стали видавати радянській владі повстанців, а дехто навіть продовжив допомагати повстанцям. Олесь Зеленюк у книзі спогадів «З пережитого…» з пошаною описав подвиг такого єврея-повстанця: «З одним із таких лікарів під псевдо «Кум» я працював у наших відділах. Він закінчив медичні студії у Відні ще до 1939 року як стоматолог. А в умовах підпілля працював як хірург і терапевт, радо передавав свій лікарський досвід середньому медичному персоналові. При наближенні совєтського фронту у 1944 році і з поверненням другої окупації всім лікарям-євреям було дозволено вийти з українського підпілля, що фактично зберегло їм життя. Вони покидали ліс, УПА, верталися до міст і працювали за спеціальністю. Зрад та провокацій за ними не траплялося. Однак лікар «Кум» вибрав інший шлях. Він попросив дозволу продовжувати лікарську службу у відділах УПА, віддаючи борг тим, хто врятував йому життя. У 1948 році в лісі поблизу с. Сколе, де розташувалася шпиталька УПА, «Кум» виконував свій професійний обов'язок. Під час наступу совєтських військ НКВД хворих зі шпитальки евакуювали вглибину лісу, а лікар «Кум» відбивав ворожий наступ. У цьому бою він загинув разом з іншими стрільцями УПА. Жертовний учинок єврейського лікаря гідний нашої вдячної пам'яті.»
Німецький терор проти євреїв не звільнив вцілілих від сталінських репресій, які почалися одразу після відновлення радянської влади. В жорнова каральних органів потрапили:
Зільбер Айра Альтерович (засуджено військовим трибуналом військової частини №28990 за антирадянську діяльність до розстрілу.: П-37840),
Блям Мусій Якубович (26.04.1947 засуджено на 5 р.: П-38937),
Вайс Ерна Соломонівна (14.09.1944 заарештовано, звільнено 27.04.1945.: П-13158),
Ган Людвіг Альфредович (25.04.1945 заарештовано УНКДБ у Дрогобицькій обл. за незаконне переправлення євреїв у Палестину, засуджено на 10 р.: П-35653.)
На жаль нам маловідомо про діяльність угрупування «Бріха» (тобто «Втеча»), яке мало центри в Вільнюсі і Литви і займалося переправленням вцілілих після Голоскосту євреїв у Палестину. Учасники «Бріха» були схоплені прикордонниками і після суду потрапили до ГУЛАГу. Керівник «Бріха» Іоффе Шмуель був засуджено до 25 років і з ГУЛАГу живим не повернувся.
Тоталітарна суть радянської системи однаково прагнула контролювати як живих так і мертвих. В радянському Львові тільки влада могла вирішувати кого і як пам’ятати. Роман Горак в книзі, присвяченій Ірині Вільде, виразно засвідчує цю рису радянської політики – пропозиція вшанувати літераторів розстріляних німцями і загиблих в концтаборах (Бой-Желенський, Дзєдзіц, Гінчак, Шудрих, Кацізна, Перле, Вебер, Вінавер, Галина Гурська, Кенігсберг, П’ях) була відкинута. Так Радянська влада викреслювала з пам'яті непотрібних їй і польських, і єврейських літераторів.
Письменники, які не переживали трагедію євреїв, так як цього хотіла радянська влада, прирікали себе на репресії. Ольга Дучимінська з початку зазнала критики за оповідання «Еті» про психологічну драму єврейки Еті, яка втекла з ґетто і перебувала у стані загнаного звіра. Дучимінській поставили в вину відсутність почуття інтернаціоналізму, адже Еті не відчула підтримку радянського народу. Потім письменниці запропонували виправитись і написати оповідання про злочини українських націоналістів проти євреїв, але письменниця відмовилась. В 1949р. 66-річну письменницю було арештовано у справі Ярослава Галана, а потім засуджено до 25 років.
Вище вказані факти підштовхують до думки, що лише актуальніша боротьба каральних органів проти ОУН і УПА відволікла місцеву владу від більших переслідувань євреїв Львівщини. Ще очевиднішим є факт, що Радянський Союз, хоч і став країною-переможцем Третього Рейху і визволив євреїв-в’язнів концтаборів, але його ідеологія мала на меті ліквідацію поняття «національність», і заради цього радянська влада була готова вдаватись до будь-яких форм переслідувань як євреїв, так і інших національностей.
Смерть Сталіна не змінила докорінно комуністичну систему і її ідеологію, але надала рішучості її критикам. Згаданий Адам Важик, який був автором вірша «Радість радянська», після війни повернувся до Польщі (чи точніше Польської Народної Республіки) і після смерті Сталіна написав «Поему для дорослих», в якій виступив з критикою сталінізму. В 1957 році Адам Важик вийшов із комуністичної партії, а на всі питання про минулі погляди відповідав: «Я був вар'ятом!»
06.04.2021