Тимофій Гаврилів

Ґабріель Ґарсія Маркес. Кохання під час холери. Переклад з іспанської Віктора Шовкуна. – Харків: «Фоліо», 2016. – 476 с.

 

У «Коханні під час холери» ріжуться і стріляють суттєво менше, ніж у таких епохальних творах Маркеса, як «Сто років самотності» й «Полковнику ніхто не пише». В цьому романі, першому по тому, як до письменника прийшло світове визнання, війна – неуникне лихо, подібне до повеней, землетрусів та інших стихій природи, на які людина має обмежений вплив. Герої живуть з війною, як зі своїми болячками, а з болячками, наче ті – частина їхньої суті, їхній біометричний паспорт, і кохання – найнепозбувніша і найпривабливіша з них.

 

 

Це зачароване плетиво речень – варто вихопити з нього який-небудь фраґмент, як він втрачає блиск і починає звучати банально, часом – до смішного зужито. Проте, досить повернути його на місце, як він відроджується в іскрінні та переливах. На таке спромігся хіба що Маркес. Таке треба читати, не задумуючись, без озирання назад, без порівнянь і ставлень на пробу, наче слухаєш музику, не думаючи про ноти, інакше воно розсиплеться на порохно.

 

Ніщо не здатне зцілити – ні смерть, ані час, хіба вічне курсування на пароплаві під прапором недоторканних. Це казка, в якій кохання:

– різновид спʼяніння, після якого настає протверезіння, проте не конче;

– спалахує з помилкового діагнозу;

– має тисячу різних симптомів, один із них – штрикання ножем під ребра (здебільшого – образне, рідше – дослівне);

– це «все, що вони роблять голими»;

– подібне до «божевільної з дурдому»;

– породжує змову телеграфістів карибського узбережжя;

– прибирає сотні подоб у чеканні на ту єдину, справжню;

– по-справжньому починається з поцілунку;

– долає відстані (образно і буквально);

– спонукає закоханого підняти з дна моря ґалеон зі скарбами;

– те, що безкоштовне, за умови, якщо воно не коштує життя;

– може набувати таких несподіваних виявів, як листування з самим собою;

– сповнене страху, що «переріжуть горло чи влаштують публічний скандал»;

– прибирає різних подоб – то солодкавої (аромат) троянди, то не менш сентиментальної, як-от книжечка любовної лірики за два сентаво, то послання, привʼязаного до голуба, то стріли над лобком, спрямованої вниз і виконаної червоною фарбою, як і супровідний напис: «Там оселя мого щастя»;

– ділить людство на дві однаково безнадійні половини: «тих, хто трахається, і тих, хто не трахається».

Це казка,

– де кохання – помилка, від ймовірних наслідків якої рятують «два цербери й одна санітарка з божевільні Святої Пастирки»;

– де любовний лист починається словами «Ласкава пані», не виглядаючи при цьому старомодним;

– де закохана запитує дозволу піти на танці;

– де від кохання, буває, віє моторошним чаром;

– де сімдесятирічний дідусь знаходить розраду в інтимних усамітненнях з ученицею інтернату, все ще чекаючи на кохання свого життя;

– де жінка і чоловік (і це в Маркеса!) можуть стати друзями, як Флорентіно Аріса й Леона Кассіані;

– де героїня причину туги шукає в речах, що оточують її, гадаючи позбутися її разом з ними;

– де інколи виграшно бути прихильником лібералів, інколи ж – консерваторів, а буває, що єдиний рятунок – визнати себе за іспанського підданця;

– де пароплав – єдиний засіб пересування до снаги ситуації закоханості;

– де шекспірівське «бути чи не бути» набуває драматизму доволі відмінного плану: «прутень або життя» (хоч може, відмінного тільки на перший погляд).

 

Кохання, як його змальовує Маркес, – не менш заразне, ніж холера. І не менше заразне, ніж кохання й холера вкупі, письмо цього колумбійця, котрий, якщо не враховувати юнацьких спроб, стартував у літературу зі Швайцарії, а зреалізував себе в Мексиці. Воно не смерть, воно – життя, бо навіть смерть у «Коханні під час холери» – форма життя, і цим Маркес докорінно відрізняється від якого-небудь Ґустава фон Ашенбаха на венеційському Лідо.

 

 

Історію новітнього письменства можна – в бажанні уникнути хронічного позитивізму, властивого, за винятком французів, чи не всім національним літературознавствам, – можна пропустити крізь «призму Маркеса». «Наявність мила у ванній як синдром наслідувальної літератури» чи щось на кшталт цього. Ледве аби хтось описав любов так, як Маркес. Інакше – так. Так – ні. Через мило у художній лазничці Маркеса можуть посваритися лише створені ним самим коханці. Як, зрештою, і ним скористатися. І лише воно може так тримати оповідь і природно в ній бути наявним.

 

Авжеж, Європа. Це – еталон. Європа в романах колумбійця, якому приписують винайдення маґічного реалізму, – мірило всього: від глибини почуттів до стилю і стильності меблів. Європа – така форма ностальґії, коли вже не стямлюєшся, що ностальґуєш за болем, який від тривалості став божевільно нестерпно солодким, як задавнена, до решти не вилікувана, а цілком ймовірно – й не виліковна рана. Протагоністи Маркеса слухають Моцарта і читають «На Західному фронті без змін». В Європу вирушають по добру освіту однаковою мірою, як і в шлюбну подорож. І це той випадок, коли героям (та й самому Маркесові) здається, що хворіти – це добре. Це найприємніший стан. І можливо, єдиний, коли відчуваєш себе в повноті космічного вібрування. Постколоніальна туга – вона промовляє в іменах. В іменах героїв і речей, що їх оточують.

 

І музика. Музикознавці й дослідники письменства полюбляють шукати в художньому мовленні, впізнавати в його тональності та звучанні музичні структури, партитури ґрандіозних композицій. І якщо воно так і є, то Маркес – перший з найперших прозаїків, на якому воно справджується. Це не письмо, це – музика. Подякуймо за її українське звучання Шовкунові – в нього можна натрапити на слова, що не конче відповідатимуть нашим уподобанням, але саме завдяки йому ця музика звучить українською без жодного спіткання, без крихти фальшу, без тіні підозри – від першого речення і до самого кінця. І це той чудесний випадок, коли між інтрепретатором музики й інтерпретатором художнього твору можна сміливо поставити знак «дорівнює».

 

Й оцей діалог, яким завершується без малого пʼятсотсторінкова казка, – найкращий з фірмових ефектних (а цього разу ще й ефективних) діалогів Маркеса, що складаються зазвичай з кількох реплік (спосіб писання, протилежний до того, який ми знаємо в Гемінґвея, майстра діалогічного мовлення par excellence) й один з моїх улюблених у світовій літературі:

 

– І скільки ж ми, в біса, зможемо отак плавати туди й сюди? – запитав він.

Відповідь на це запитання Флорентіно Аріса тримав напоготові вже пʼятдесят три роки, шість місяців та одинадцять днів і рівно стільки ж ночей.

– Усе життя, – сказав він.

11.04.2017