Професор єврейської історії Північно-Західного університету в Чикаго Йоханан Петровський-Штерн прочитав у Львові курс лекцій в рамках програми “Єврейських студій” Українського католицького універстету. Минулоріч вийшла написана ним в співавторстві з професором історії та політичних наук Торонтського університету Павлом-Робертом Маґочієм книга “Євреї та українці. Тисячоліття співіснування”. І її, цю книгу, можна вважати першою систематизованою працею про історію євреїв на українських землях.
Про те, у чому цінність цієї праці та про особливість “Єврейських студій” в Україні Йоханан Петровський-Штерн розповів у розмові з Z.
— Пане Йоханане, насамперед, для чого потрібні єврейські студії в Україні? Як вони розвиваються в Україні?
— Протягом останніх десятиріч чимало представників українських академічних кіл, української інтелігенції погодилися з думкою, що Україна – це територія, де живуть не лише українці, а українська історія не є виключно етнічно українською. На українських землях жили поляки, румуни, росіяни, євреї. Вони були і залишилися частиною цієї землі й історії. Радянський державний антисемітизм в Україні, особливо з кінця 1950-х і до кінця 1980-х, а також Голокост, разом зі знищенням єврейської культури, особливо в Західній Україні, призвели до того, що в Україні не залишилося живої єврейської традиції. Тієї, на якій можна було б збудувати нове розуміння того, чим є єврейська культура для України. Також в Україні недостатньо відповідних фахівців.
З початку 1990-их років майже в усіх країнах, що звільнилися від комуністичної влади, почали з’являтися фахові єврейські студії, академічні програми з вивчення єврейської історії та культури. Станом на сьогодні найсильніші єврейські студії у Східній Європі – це Вроцлавська і Краківська школи, дуже сильна школа в Санкт-Петербурзі. В Україні все рухається повільніше, адже відповідної академічної бази – принаймні кафедр орієнталістики, на основі яких можна було б побудувати єврейські студії – не було.
— Чи маєте Ви на меті побудувати такі студії в Україні на постійній основі?
— Перш за все йдеться про підготовку фахівців, здатних побудувати програми з єврейських студій в українських навчальних закладах. А також запровадження в університетах курсів з єврейської, українсько-єврейської, загальної європейської єврейської історії, культури, релігії, антропології.
Адже в найкращому разі нам розповідають про антисемітизм і Голокост. Звичайно, дуже цікаво вивчати, як прийшли німці і знищили українських євреїв чи як в Радянському Союзі винищували єврейську культуру. Але для того, аби досліджувати щось про євреїв і їхню знищену культуру, треба знати, якою ця культура була. На жаль, досі в Україні єврейські студії не нормалізовані на університетському рівні. Скажімо, немає класів з сучасної єврейської історії, які б викладалися на історичному факультеті будь-якого університету. Є, звичайно, міжфакультетські центри з єврейських студій – наприклад, у Києво-Могилянській академії. Але там викладають переважно для маґістрантів єврейської програми, а не для студентів, які навчаються на інших факультетах. До того ж, такі центри в Україні сьогодні – не більш ніж експериментальне явище. Цю систему намагаються поламати в УКУ, де будують програму принципово іншу від усіх єврейських програм з єврейських студій, які існують в Україні.
— Принципово іншу чим саме?
— Професійністю. Цю програму очолює людина зі світовим ім’ям – Ярослав Грицак. Фахівців такого масштабу в Україні вкрай мало. Грицак працює за дуже високими академічними стандартами і розуміє, що таке якість викладання, якість публікації, якість професійної підготовки нової ґенерації. На жаль, інші програми, зокрема київські, набирають людей, як казав Грибоєдов, “числом поболее, ценою подешевле”. У них є дуже багато халтури, особливо в тому, що стосується якості викладання і розуміння професійних стандартів. УКУ ж халтури не робить. Як, до речі, і львівський Центр міської історії, де також викладають низку єврейських дисциплін, зокрема сучасну єврейську історію та їдиш. Саме тому у Львові неймовірно приємно працювати, виховуючи викладачів нового покоління. В УКУ молоді фахівці хочуть рости й орієнтуватися не на совєтську Академію наук 70-х років, а на сучасні університети Європи та США. Вони навчаються у Відні, Флоренції і Кракові та повертаються сюди, щоби викладати — і це принципово нова ситуація.
— А на кого насамперед розрахований курс єврейських студій в УКУ?
— У мене в аудиторії двадцять одна людина. Серед студентів є вільні слухачі, це двоє-троє людей, які не пов’язані безпосередньо з освітянськими закладами. Але більшість слухачів – це викладачі, навіть доценти, з університету Франка, викладачі УКУ, які вже захистили свої докторські дисертації чи готуються до захисту, бакалаври й аспіранти УКУ, викладачі медичного університету й інших ВНЗ Львова. І хоч викладаю я на маґістерському, докторантському рівні, проте беру до уваги дві обставини. По-перше, будую лекції таким чином, щоби мої слухачі за 1-2 роки змогли самі читати аналогічні курси. Тому роблю акцент на методології, розумінні першоджерел та історіографії. По-друге, я читаю лекції для людей, які не підготовлені з єврейських студій, але мають наміри певною мірою використовувати єврейські теми для досліджень різних аспектів української історії, історії Львова та Галичини. Це можуть бути компаративні студії, дослідження етнічних груп Галичини чи будь-яких релігійних, політичних, економічних подій XVIII-XX століть. Тобто моє викладання орієнтовано і на тих, хто не знає базових речей з єврейської історії, так і на тих, для кого єврейські студії – майбутній фах.
— Хто Вас вперше запросив викладати до Львова. Наскільки знаю, це був Центр міської історії?
— Саме так. У Центрі міської історії роблять багато для того, аби показати, як різні культури вписані в міський контекст Львова. Скажімо, меморіяльний комплекс, який зробили на місці Золотої Рози (меморіял “Простір синагог”. – Z.) – це чудовий проект Центру. В Центрі міської історії фантастична бібліотека з урбаністичних студій – можливо, найкраща в Україні. У них оцифровуються відеоматеріали з історії Львова і Галичини, і загалом вони дуже плідно працюють. Коли я вже почав їздити в Могилянку, в Польщу з лекціями і курсами, я отримав мейла від Ірини Мацевко з Центру міської історії із запрошенням приїхати і прочитати курс лекцій. Згодом я двічі викладав і читав тут гостьові лекції, при нагоді допомагав керівникам Центру з різними проектами. Я в захваті від того, як вони працюють і які люди там працюють.
— Як можна порівнювати Львів, у контексті зацікавлення єврейською історією, з іншими містами?
— Львів відіграє провідну роль в цьому процесі. В Дніпрі існує хороша школа вивчення Голокосту. Її очолює Ігор Щупак, який є фахівцем з політичної історії ХХ сторіччя. У Дніпровській школі певний такий голокостний акцент. В Києві є Центр з вивчення Голокосту, який займається також в ширшому сенсі проблемами ХХ століття. Є Інститут юдаїки при Києво-Могилянській академії і власне маґістерська програма з єврейських студій в Могилянці. Вони цікаво працюють і розвиваються, але, на превеликий жаль, не розуміють, що орієнтуватися треба на європейські фахові стандарти. Що потрібно самим виховувати власних вчителів, підвищуючи їх рівень, як це роблять у Львові в УКУ, спираючись на власне бажання наслідувати європейським стандартам — і за щирою допомогою Фонду Yad Hanadiv і канадійського НГО "Українсько-єврейська зустріч". Адже професійне зростання ваших викладачів і є запорукою того, що ваше викладання в майбутньому стане самостійним. У Львові ця самостійність вже майже є, у Дніпрі і Києві немає.
— Як Ви оцінюєте діалог, який в Україні проводиться між євреями і українцями?
— Євреї в Україні є такими ж, як і українці в Україні. Вони говорять про ті самі проблеми, розподіляються так само соціально і географічно, аналогічно бачать українське протистояння з Росією тощо. Євреї у східній Україні більш проросійськи налаштовані – так само, як і місцеві українці; в Одесі євреї більш космополітичні – так само, як і одеські українці. В Києві та Львові євреї підтримували Майдан – точно так само, як київські та львівські українці. Євреї, які зараз мешкають в Україні – це українці єврейського походження.
— Я маю на увазі вужчий діалог щодо певних гострих кутів спільної історії. Наприклад, як із поляками щодо Волині – кут, який постійно коле.
— Про ці речі треба говорити на фаховому рівні. Так, як це роблять, наприклад, Леонід Фінберг, Йосиф Зісельс, Володимир В’ятрович і Ярослав Грицак, коли приїжджають до Парижа на наукову конференцію про Голокост на українських землях і обговорюють там проблему Голокосту в Україні. Вони пояснюють загальній аудиторії, як розуміти роль ОУН і українських націоналістів у масовому знищенні єврейського населення, чи як розуміти юденрати (“єврейські адміністративні органи самоврядування, які створювала німецька окупаційна влада в 1939 році у кожному єврейському ґетто на окупованих нацистами територіях”, – Z) чи наскільки антиізраїльська тема і тема замовчування Голокосту поєднані в радянському дискурсі, який успадкували сучасні ксенофоби.
Разом із Павлом-Робертом Магочієм ми написали книжку “Євреї та українці. Тисячоліття співіснування”, її видано — завдяки канадійської Ukrainian-Jewish Encounter ("Українсько-єврейської зустрічі") — українською і англійською мовами. Ця праця розрахована на загального читача. Її можуть читати люди, які нічого не знають про Україну. З неї також багато можуть почерпнути ті, хто нічого не знає про єврейську історію, релігію та культуру. Книга показує, як будувати паралельні сюжети, дає літературу по темі, пояснює, як впоратися з численними стереотипами й упередженнями. Якби люди, які нам розповідають про антисемітизм в Україні, прочитали цю книжку, то побачили б, що їхні упередження щодо України базуються на сюжетах з “Russia Today” та з інших пропагандистських джерел. Якби російськомовна ізраїльська аудиторія – яка симпатизує Україні, але не знає, що їй робити, коли йде цей потік антиукраїнської інформації, в якій Україна виглядає юдофобською країною, – якби вони взяли і просто продивилися цю книжку, то мали б інше розуміння, як вести розмову.
Ми часто ведемо розмову з людьми, які ставлять нам питання на кшталт “вы уже перестали бить свою жену”? Що ви скажете на це — вже припинив? Ні, чекайте, ще не припинив? Нам ставлять саме такі питання. Чекайте-чекайте, треба дати цим людям елементарну інформацію – і тільки потім ми можемо говорити далі. Свою задачу я бачу саме в тому, щоби підготувати покоління молодих українських інтелектуалів, які можуть закласти основу для майбутньої розмови на таку болючу і цілком актуальну тему, які розуміють, що треба багато чого знати, щоб об’єктивно обговорювати таку тему. Для мене неймовірно важливим моментом є те, що зараз не тільки українці єврейського походження розуміються на цій тематиці, можуть брати участь в обговоренні такої теми. Зараз до таких розмов приєднуються, власне, галицькі українці, а також полтавські, харківські. В мене несподівано виявилося більше десяти аспірантів й докторантів, офіційних або неофіційних, з Кам’янця-Подільського, Києва, Харкова, Чернівців, Львова, з УКУ, з програми Doktorat Galizien у Відні, з Кракова, які хотіли б розумітися на широких питаннях єврейської історії, для яких таке знання – конче важлива справа.
— Тобто є потенціал?
— Потенціал нечуваний. І ми тільки зараз почали його розробляти.
— Книга “Євреї та українці. Тисячоліття співіснування”, про яку Ви згадали, видана у 2016-му. Чи можна вважати її першою систематизованою працею про історію євреїв в Україні?
— Так, можна. Ще Петлюра в 1921 році звертався до євреїв, які були з ним при владі з 1917-го по 1920 рік в УНР, щоби вони йому допомогли зробити солідні і водночас популярні публікації про єврейське населення в Україні і про єврейсько-українські відносини. Тому про євреїв в Україні дещо було написано. Але всі ці книжки були присвячені одному-двом питанням або якомусь епізоду в українсько-єврейських стосунках. Книги, яка б розглядала історію євреїв в Україні з десятого століття до сьогодення, до цього не було. Ба більше, не було жодної книжки, у якій би йшлося про те, що історія євреїв України – це не тільки історія євреїв, які мешкають на українських землях, а це історія їх стосунків з українцями, поляками, росіянами. Так само, як історія України – це історія стосунків самих українців з євреями, поляками, росіянами на українських землях в колоніальний період, коли на цій землі не було самостійної держави. Стосунки меншини з “титульною нацією” у самостійній державі – це абсолютно не стосунки меншини з іншими меншинами чи більшістю населення в колоніальному контексті. Ця книжка – саме про такий колоніальний і постколоніальний контекст після 1991 року. У цій книзі йдеться про те, як розмовляти про певні речі, розглядаючи їх у цих контекстах.
І що важливо, не було книжки, яка б сказала, що історія євреїв в Україні – це також історія єврейсько-українських стосунків у музиці, фольклорі, побуті, мистецтві. Це також історія єврейської літератури на українських теренах, історія єврейської літератури на їдиш, всієї класичної єврейської літератури XIX – початку XX століть, від Ісроеля Аксенфельда до Довіда Бергельсона, історія російсько-єврейської літератури від Осипа Рабиновича до Ісаака Бабеля і Василя Гросмана, єврейської літератури мовою іврит від середньовічних респонсів до модерніста Хаїма Хазаза, а також і українською мовою від Грицька Кернеренка до Мойсея Фішбейна.
— Повноцінно вивчати історію України без єврейської історії в Україні неможливо. Але також і навпаки. Чи можливі українські студії в Ізраїлі?
— Коли в 1992 році я познайомився з викладачами факультету славістики Єрусалимського університету, там були люди, які розуміли, що славістика – це не лише російсько-орієнтовані студії. На жаль, в 1990-х це розуміння не перетворилося на інституціональне, й українських студій в Єрусалимському університеті – власне, ніде в Ізраїлі – не було. Але зараз ситуація поступово змінюється. Славістичну програму в Єрусалимському університеті очолив Олександр Кулік, обдарований науковець родом із Сімферополя, який займається, окрім всього іншого, євреями Київської Русі. Він неймовірно плідно працює з слов’янськими джерелами X–XV століть. На такому рівні з цим матеріалом досі не працював ніхто. Невдовзі він планує видати книжку документальних джерел євреїв у Київській Русі, де буде зібрано майже усе з єврейської тематики, що існує в церковних статутах, в документах Ярослава Мудрого, в церковній полеміці, в єврейських середньовічних респонсах. Сподіваюсь, що ця книга стане ще одним поштовхом до переосмислення спільної історії та культури. Я думаю, що в Єрусалимі і Бар-Іланському університеті, а також в Арієльському коледжі, який незабаром стане університетом, славістичні студії підіймуться на новий професійний щабель і там з’явиться щось на кшталт україністики.
В Чикаго, у своєму університеті я щодва роки веду спецкурс з історії України, де, звичайно, є трошки польського, російського і єврейського контексту. Але це переважно курс про історію, культуру, мистецтво, музику, архітектуру України. Студентів на цьому курсі небагато, лише 10–12, але тільки одна людина в групі має українське походження. Всі інші – просто ті, хто зацікавлені щось знати про Україну. Більшість із них – політологи і журналісти, може, кілька істориків.
— Нащо їм Україна?
— Вони розуміють, що якщо хочуть щось знати про Європу, про динамічні моделі створення нової постколоніальної держави, про об’єднану чи роз’єднану Європу, то повинні знати про Україну. Якщо вони хочуть розуміти, чим є, як казав Сергій Плохій, “ворота на Захід”, вони мають знати про Україну, яка знаходиться між імперією і демократичним світом. Я їм викладаю українську історію, порівнюючи підручники Субтельного і Магочія. Ще не було можливості використати нову загальну історію України Плохія, бо вона щойно вийшла друком. Я використовую, звичайно, праці Яковенко для ранньо-модерного періоду, показую фільми Іллєнка, аби відкрити для студентів український кінематограф 1960–1970 років. Ми дивимося фільми Довженка, а також живопис Бойчука і Марчука. Я воджу своїх студентів у район міста Чикаго, який називається “Українське село”, де дев’ять українських церков різного напрямку і два українські музеї. І де, власне, мешкала українська громада, починаючи з семидесятих років XIX століття, створюючи центральний район Чикаго.
Я навчаю своїх студентів не стільки матеріалу, методології чи хронологічних рамок, скільки вмінню ставити запитання. Адже якщо ви знаєте, що ви знаєте, і чого ви не знаєте, ви можете коректно поставити питання. А питання – це ключ до розуміння теми, вихід за межі того, що вам відомо.
Розмовляв Володимир МОЛОДІЙ
P.S. Вже після публікації відповіді було доповнено двома півфразами.
11.04.2017