Кожен день Страсного тижня – як окрема глава із книги “Who wants to live forever”. Це тиждень, коли небесне і мирське як ніколи тісно переплетені. Треба бити поклони і збивати яєчні білки, відвідати Єрусалимську утреню і Краківський базар. Треба встигнути оновити душу і справити обновку.
Страсний Понеділок
Моя бабця казала, що “баська має входити у чисту хату”. Цього року я впоралась. А у Страсний понеділок мій дім пройде перевірку йогою. Адже немає кращого способу протестувати житло на предмет чистоти, аніж занятись йогою. Варто лягти на килимок, як відразу помічаєш усе сокрите від профанного погляду – павутину на стелі чи давно загублені манікюрні ножички під канапою.
Натруджену спину попустило. Хата перевірку пройшла. Все чисто.
Страсний Вівторок
Моя бабця казала, що “на Великдень обов’язково має бути якась обновка”. Тому весна – це завжди оновлення природи і жіночого гардеробу. Першими у місті розквітають жінки. А вже потім первоцвіти, абрикоси і вишні. На вулицях з’являються легкі шалі, за ними сукні, потім босоніжки.
І хоча для мене одяг ніколи не був фетишем чи ознакою класової приналежності (хіба лише інтелектуальної: дивлюсь на те, як одягнена людина, і відразу можу сказати, хто вона – яку музику слухає, які книги читає, чим живе і про що мріє), я піддаюся цій великодній обновлювальній лихоманці і згадую двох своїх подруг. Одна з них вигадувала фасон плаща під ґудзики, а інша зробила мені таке надзвичайне намисто, що я тепер підбираю мешти під коралі.
Страсна Середа
Моя бабця казала, що “останнього тижня сповідаються лише найбільші грішники”. З того часу мені так і не вдалось обміряти величину власної провини. Досі не знаю, ким хочу стати, коли виросту. Але знаю точно, що пора позбутися руйнівного почуття провини і здати його нарешті як склотару.
Сповідь – це коли все сказане тобою не може бути використане проти тебе. В першу чергу, тобою проти себе. Тому від сьогодні я забороняю собі використовувати свої провини проти себе самої і тиражувати їх у безконечних спробах самодеструкції. Сповідь – це коли ти не боїшся продемонструвати світові свою слабкість (чи свою темну сторону, або свою недосконалість) і перестаєш себе соромитись. Після цього можеш навіть спробувати сягнути вищого рівня духовного розвитку – самоіронії. І тоді твоя слабкість стане силою. А ти наповнишся бульбашками і зробишся легким й повітряним, як пористий шоколад.
Чистий Четвер
Моя бабця у цей день заволікала чисту постіль і випікала паски. У четвер їх пекли для живих – жовтогарячі і солодкі на сорока жовтках. А у п’ятницю – білі для мертвих, які потім брали зі собою на цвинтар.
Вдалась чи не вдалась, виросла чи запала, підрум’янилась чи підгоріла – по пасках гадали, яким буде наступний рік. Господиня розпалювала піч вербовими галузками і з молитвою бралася розчиняти тісто. Дріжджове тісто – це не тісто, а якась наділена самосвідомістю жива істота. Бо як інакше пояснити те, що маленька пухкенька грудочка раптом перетворюється на цілу мидницю пористої субстанції, яка набухає, росте, тече, поки не затопить собою всю кухню. Для мене дозрівання тіста – це завжди абсолютно казкова чи навіть біблійна сцена, щось на кшталт Євангельського чуда, коли Ісус нагодував натовп п’ятьма хлібинами.
Тісто має зійти сакральних три рази – в опарі, в замісі і вже у сформованому виробі. Щоби процес протікав успішно, потрібно вигнати з кухні всіх дорослих, залишивши тільки дітей – аби паска росла, як діти. Говорити пошепки, не гримати, не робити протягів, щоб тісто не сполохати.
На літру теплого молока з 10 жовтків, склянка цукру, пачка топленого вершкового масла, цедра цитрини, родзинки і муки скільки забере. От і вся магія. Правда, моя бабця все робила “на око” – і виходило неймовірно смачно. Якесь чарівне у неї було око.
Тісто сходить, як сонце. Хата пахне свіжоспеченою паскою. Запах настільки концентрований, що його можна краяти ножем і подавати замість паски до чаю.
Велика П’ятниця
Проживаю цей день у режимі заповільненої зйомки. Лише серце тарахкотить, як дерев’яні калатальця, якими діти розганяють скорботу під час виносу Плащаниці.
Велика п’ятниця тому і велика, бо має вмістити увесь людський смуток. Ми звикли бути нещасними, підхопивши цей вірус десь у холодних пологових будинках. Наш мозок влаштовано так, що щастя він лякається значно більше, аніж нещастя. Та все одно скорбота Великої П’ятниці якась якісно інша – радість тут випереджає смуток, як модельєри випереджають сезон, навесні демонструючи зимові колекції. Адже ми точно знаємо – “на третій день згідно писання” все буде добре.
Велика Субота
Вперше опиняючись у незнайомому місті, я завжди налаштовую свою оптику на окремий режим сприйняття реальності і роздивляюся побутові сцени з життя міста як кадри з кінофільму: ось пекарі розвозять свіжоспечену здобу по крамничках, листоноша проїжджає на ровері і махає комусь «чао!», дідусь у тірольському капелюсі веде свою внучку до школи, місцевий поліцейський кокетує з власницею червоного кабріолета – я дивлюсь Італію як кіно. І ось раптом у Велику суботу у Львові ловлю оце італійське відсторонене споглядання життя на знайомих вулицях. Відомий Львів стає невідомим широкоформатним пригодницьким фільмом зі звуком Dolby surround. Передивляюся кадри кінохроніки – довгі черги до плащаниці, святково одягнені люди з кошиками, сонце як космацька писанка – і сама перетворююсь на статиста кінофільму, який споглядають туристи з вікон чудо-трамвайчика. Фотографую очима невідомий мені Львів і знаю точно – «ми помрем не в Парижі», бо «тілько ві Львові» радість подається з добрим напором, як вода після шостої, і її стане на усіх і на усе. Стане вистояти всеношну у тісних нових мештах і тричі сказати світові, що
Христос Воскрес!
10.04.2017