Розмовляла Анна Золотнюк

У Видавництві Старого Лева вийшла друком дванадцята поетична збірка поета, прозаїка, есеїста, перекладача Василя Махна. «Паперовий міст» склали вірші, написані в 2015-2016 роках. Незабаром трапиться нагода почути про книжку з уст автора – Василь Махно представить «Паперовий міст» на мистецькому фестивалі «Ї» в Тернополі та «Книжковому арсеналі» в Києві.

 

 

А поки що Анна Золотнюк поспілкувалася з автором про тактильність поезії, повертання, образи, кохання та інше.

 

– Пане Василю, на мою думку, у вас сформувався свій часопростір: знайомі з попередніх творів місця: країни й локальні топоси; люди й тварини; проговорення згаданих у той чи інший спосіб подій. Тож, міркуючи про осягнення, повернення, рекогносцировку та перечитування с чому вам важливо повертатися?
Як правило, поетична система, віднайдена автором, змінюється (якщо змінюється), але засадничі образи, символи, або зникають, замінюючись іншими, або знову входять у нові тексти. Це схоже на галактику. Ця галактична спіраль твоїх кодів, котра постійно вібрує.

– «Паперовий міст» – моя дванадцята збірка віршів. Коли писав ці поезії, ловив себе на думці, що деякі образи знову приходить до мене з ранньої творчості, тобто, з ‘90-тих років. Хоча і тут не бракує нью-йоркської топоніміки – Атлантичного океану, Брукліну, Стейтен-Айленду. Не бракує також мотивів повернення або ж осмислення повернення як постійного акту людського мислення. Ми ж насправді живемо у тривимірному часі. І коли я кажу: «бачити вухом – слухати оком», то це не лише парафраз біблійного стиха, це спроба визначити поетичну формулу: як бачити і як писати.

Тому, окрім усього, я помістив до збірки й «історичні вірші» – «Мегмед IV», «1672: Язлівець», «1916» й нову урбаністику – «У Марбурзі», «Ґранада. Нікараґуа», «Люблін». Так що часопростір, топоси, імена і символи у «Паперовому мості» все-таки інші, аніж це було у «Схимі» чи «Книзі пагорбів та годин». Також я хотів написати про такі прості речі, як: сніг, світло, хмари, дім, кохання тощо. Написати так, як я бачу і відчуваю нині.

 

і тому тремтить папір і моя рука

і тому шукаю хоч тінь рядка

а кому дзвонити? і я не дзвоню

і тому шукаю — а не пишу

нÓшу цю — цілу ніч ношý

шарудить папір — то я не сплю

 

я подумав зранку: що нить рядка

до якої тиждень я так звикав

а тоді забув — а потім хотів

розпочати вірш — лежить в долоні

бо за нею/ним шукаю в домі

перевертаю порожній дім

 

– Власне, повернення й в тому, що у новій збірці ви згадуєте тексти минулі. Як з відстані часу вам сприймаються ваші твори? Чи набирають нових рис?
– Я думаю, що вірші мають цікаву особливість: вони також проживають своє «поетичне життя». Мабуть, те ж саме трапляється і з книжками. Я не так часто перечитую свої давні збірки. Усе, що написано, так чи інакше перебуває у періодичній таблиці твоїх слів і мотивів.

 

– У «Паперовому мості», принаймні, так мені здалося, коли читала першу частину, ви багато говорите про тактильність письма. Його реальну присутність. Згадати бодай: «дому мого паперові стіни», «Вірш був домом в якому я жив». Тож чим для вас є письмо загалом, і поезія зокрема?

– Мені насправді важко відповісти на це запитання. Поезія, можливо, є домом поета, тобто так само, як його мова. Тобто усім.

 

 

– Як коментар до цитати: «Викладаєш з паперу міст» – звідки й куди цей міст?
– Ця назва багатозначна. Паперовий міст – це письмо. Це діалог. Це слово. Це те, що можна зберегти за допомогою літер і слів, і те, чого не можна побудувати навічно. Іншими словами – це поезія.

 

– Ви писали: «Я змагався з Нерудою, пишучи «21 вірш про кохання і жодної пісні відчаю». Чому саме з цим поетом?
– Ну, це просто – бо у Пабло Неруди є збірка «20 віршів про кохання і одна пісня відчаю». Збірка відома у світовій поезії. Тобто, назва другого розділу – це парафраз із Неруди, однак усі ситуації, поетика – зрозуміло, що інакші. Я уважав, що на цю тему вірші повинні нести у собі свою драматургію, мати свою позначену урбаністику і стиль вислову. У коханні, як і в житті, немає нічого подібного. Немає подібних ситуацій та їх розв’язок. І, як казав Данило Кіш, що кожна зустріч чоловіка з жінкою – унікальна і неподібна до інших.

 

– Про кохання, як стан, що вимовлений та промовляється чи не найчастіше за інші. Пишучи вірші, як змінювалося ваше відчуття цього стану?
– Я всі ці вірші написав за місяць. Ніколи зі мною такого не було. Кожна моя поетична книжка писалася протягом двох-трьох років. І Ви розумієте, що писати про це, лише пригадуючи ці відчуття, можливо, але воно не буде таким гострим і драматичним. Впродовж писання цього розділу в мене було враження, що я на «американській гірці». Мною то підкидало, то я зривався в долину. Мабуть, на те були свої імпульси.

 

і якщо б я зірвався до твого Берліна

і якщо би грів холодні твої коліна

і якщо би зранку не встигнули на літак

ти б сміялась і казала: хіба це втрата

і хіба можна вірші писати

без адреси готелю — плутаючи міста

 

– І наостанок про звірів, котрі населяють збірку: лисиці, пси, дрозди… Чим особливі для вас саме ці образи?
– Дрозди – цілком реальні. Кожної весни і осені вони прилітають до мого дворика і, сидячи на дерев’яних сходах – я годинами спостерігаю за ними. Ось чому почали ці птахи з’являтися у моїх віршах. Лисиці та пси – образи, звичайно, книжні й поетичні. Вони мене супроводжують ще від «Схими». Власного пса я не маю, то хоча б з поетичним прогулюватимуся паперовим мостом.

 

Фото: Олександр Фразе-Фразенко 

07.04.2017