Постправда і постлюдство

ПОСТПРАВДА ЯК ЧИННИК СИМУЛЯТИВНОЇ ДЕКОНСТРУКЦІЇ СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО ТА КУЛЬТУРНОГО ПОРЯДКУ В ІНФОРМАЦІЙНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Ми живемо в епоху, яка не має аналогів у попередній історії людства. Аналіз технологічного й інформаційного прогресу (хоча слово «прогрес» тут недоречне, «вибух» – ось коректний термін), який світ переживає у ХХІ ст., вже не залишає сумнівів у тому, що ми стоїмо на порозі цілком нового етапу антропо-, соціо- та техногенезу. В минулому людству були потрібні тисячоліття, щоби створити будь-яку технічну новацію – наприклад, колесо чи плуг. Але далі прогрес почав прискорюватися. Протягом XVIII-XIX ст. паровий двигун трансформував аграрне суспільство в індустріальне, а у ХХ ст. відбувся колосальний науково-технічний стрибок. У ХХІ ст. темп прогресу прискорився настільки, що радикальні новації, які трансформують життя людини, змінюють способи взаємодії індивідів, переінакшують обличчя планети, відбуваються безпосередньо на наших очах. Біологи, наприклад, кажуть, що ми живемо в епоху шостого великого вимирання. Чогось подібного на планеті не було з часів динозаврів. А геологи говорять, що людство вже залишило свій слід у геологічних структурах планети у вигляді радіоактивних ізотопів і пластикового сміття. Якщо криву техно-інформаційних змін продовжити далі в майбутнє, то їхній темп очікувано піде на місяці, тижні, дні, години. Момент, коли прогрес стане настільки стрімким, що людська свідомість втратить здатність його розуміти, американський футуролог Реймонд Курцвейл назвав «технологічною сингулярністю». За деякими прогнозами, цей момент може настати вже між 2030 і 2040 рр. Термін «сингулярність» Курцвейл запозичив із космології, у якій він означає момент великого вибуху. Фізики не знають, що передувало космологічній сингулярності, а футурологи не мають гадки, що станеться зі світом після технологічної сингулярності. Один із можливих прогнозів полягає в тому, що людство стане постлюдством – неймовірно складною кібернетичною мережею, у якій комп’ютери стануть одним цілим з людським тілом і розумом.

Обчислювальні можливості суперкомп’ютерів також розвиваються шаленими темпами. Рекордсмен серед них – китайський суперкомп’ютер «Тайху» – має потужність 93 петафлопс, тобто здійснює 93 квадрильйони обчислювальних операцій за секунду. Корпорація IBM, однак, оголосила, що вже цього року планує завершити створення першого функціонального квантового комп’ютера, а квантові комп’ютери обіцяють перевершити цифрові приблизно так само, як останні дерев’яні рахівниці.  

Про інформаційний вибух, який сьогодні відбувається у світі, свідчать наступні цифри. Кількість інформації, яку продукує людство, з кожним роком подвоюється. Це означає, що у 2016 р. воно виробило більше інформації, ніж за всю свою попередню історію. Експерти очікують, що вже через десять років у світі буде 150 млрд інтернет-сенсорів, тобто удвадцятеро більше, ніж прогнозована кількість людей на Землі. Не лише ноутбуки і смартфони, але й автомобілі, побутова техніка, об’єкти інфраструктури і навіть одяг обмінюватимуться між собою потоками даних і отримають приставку «smart», як-от «smarthouse» (розумний будинок) чи «smartcity» (розумне місто). Розвиток технології Інтернету речей (Internet-of-Things) у підсумку призведе до появи цілого універсуму таких «розумних» фізичних об’єктів. Можна тільки гадати, як це змінить простір життєдіяльності людини і її взаємодію з зовнішнім світом. Утім, ясно одне: найсміливіші прогнози фантастів стають реальністю. У 1950-ті у циклі оповідань «Я, робот» письменник-фантаст Айзек Азімов сформулював «три закони робототехніки» або правила етики для роботів:

1. Робот не повинен шкодити людині – ані безпосередньо, ані через свою бездіяльність;

2. Робот повинен виконувати всі накази людини, крім тих, які суперечать першому закону;

3. Робот повинен дбати про власну безпеку та самозбереження, якщо це не суперечить першому або другому закону.

Корпорація Google, яка розробляє проект самокерованого автомобіля (коли такий автомобіль потрапляє в ситуацію ДТП, він має прийняти «етичне» рішення), створила програму для нього на основі «трьох законів робототехніки» Айзека Азімова, що є наочним прикладом того, як здійснюються прогнози наукових фантастів. Цікаво, що у цьому ж творі письменник описав ситуації, коли «три закони робототехніки» з якихось причин порушені і роботи вийшли з-під контролю людини. І такі сценарії, слід сказати, все менше і менше нагадують фантастичні візії.  

Цифра «150 млрд інтернет-сенсорів» цікава тим, що 150 млрд – це приблизна кількість нейронів у людському мозку. Закони статистичної фізики полягають у тому, що в системах з високим рівнем складності з'являються несподівані властивості. Один із засновників наукового аналізу таких систем, лауреат Нобелівської премії Філіп Андерсон, назвав програмну статтю у цій галузі «More is different» («Більше означає інакше»). Відомі, зокрема, такі їх властивості, як самоорганізація – народження порядку із хаосу, та емерджентність – поява у системи нових властивостей, які не тотожні з властивостями її окремих елементів. Чи не є аж такою неймовірною думка, що ці 150 млрд інтернет-сенсорів зможуть породити щось на кшталт колективного кібермозку? І чи є гарантія, що всі думки цього кібермозку будуть спрямовані тільки на благо свого творця – людини? 

Штучний інтелект нині розвивається шаленими темпами. У 1997 р. шахова програма DeepBlue у шістьох партіях обіграла чемпіона світу Гаррі Каспарова. Перемога DeepBlue стала можливою передусім завдяки грубій обчислювальній потужності. Скептики тоді говорили, що штучний інтелект ніколи не зрівняється з людиною у виконанні завдань, які потребують творчого мислення, інтуїції, уяви. Але навіть це сьогодні змінюється. Завдяки технології «Глибинного навчання» (Deep Learning) комп’ютери аналізують різні аспекти людської діяльності і навчаються мислити так, як люди. У 2016 р. програма AlphaGo перемогла світового чемпіона з гри в го Лі Седола. На відміну від шахів, го потребує не лише аналітичного мислення, а й знання психології, тож вважалось, що штучний інтелект ніколи не зіграє в цю гру краще за людину. А вже цього року інша комп’ютерна програма перемогла професійних гравців у покер, який, як відомо, потребує блефу і розпізнавання прихованих емоцій. За прогнозами експертів, починаючи з 2020-х рр. роботи перевершуватимуть людей і в інших сферах діяльності. Зрештою, не залишиться такого заняття, яке вони не змогли б виконувати краще, ніж люди.

Які наслідки тотальної комп’ютеризації й інформатизації сучасного суспільства? Навіть найсміливіший політ уяви не в змозі осягнути їх усіх. Я хотів би зосередити увагу лише на політичному аспекті цієї проблеми. Про нього можна мислити, як мінімум, у двох ключових напрямах.

Перший стосується взаємодії в тріаді «суспільство – влада – технології». Прогноз, про який говорять вже не лише письменники-фантасти, а й такі авторитети у сфері цифрових технологій, як Ілон Маск, Річард Бренсон та Білл Ґейтс, полягає в тому, що світова інформаційна мережа – творіння людських рук – може вийти з-під контролю людини і поневолити її. За їх словами, це навіть більша загроза для людства, ніж ядерна зброя. Якщо інформаційний вибух і розвиток комп’ютерних технологій відбуватимуться неконтрольовано, то не виключений сценарій, що штучний розум, який ймовірно створять 150 млрд взаємопов’язаних інтернет-пристроїв, зможе уявити себе чимось вищим, ніж «кволий» інтелект пересічної людини. Автори статті у виданні «Scientific American» «Чи демократія переживе Big Data і штучний інтелект?» запитують: чи хотіли б ви поміняти наших недосконалих політиків на безмежно розумну, поінформовану, непідкупну і неупереджену машину? Якщо відповідь ствердна, то автори закликають згадати есе Іммануїла Канта «Що таке Просвітництво?», написане ще у 1784 р. «Просвітництво, – писав філософ, – це вихід людини із ситуації власної незрілості, в якій вона перебуває за власною провиною. Незрілість – це нездатність користуватися своїм розумом без керівництва з боку когось іншого». Відмова людини жити своїм, нехай недосконалим, розумом, по суті, означає настання цифрового неофеодалізму. І якщо така безмежно розумна машина отримає владу, то чи поверне вона її назад? У ХІХ ст. Карл Маркс, пишучи про капітал, стверджував, що людина створила його для того, щоби він слугував її потребам, – але капітал поневолив людину, і вона сама стала слугувати йому замість того, щоби він слугував їй. Чи зможе якийсь філософ вже у ХХІ ст. написати те саме про світову інформаційну мережу? І чи буде у цій теорії місце для революції?

Сценарій повстання роботів і захоплення ними влади має під собою наукове підґрунтя, але все ще здається чимось далеким і малоймовірним. Втім, інформатизація вже сьогодні має цілком реальні наслідки для контролю над людьми, які полягають у тому, що політики як в авторитарних, так і демократичних країнах використовують цифрові мережі для збирання даних про громадян і контролю за їх поведінкою. Автор книги «Темна сторона мережі» білоруський дисидент Євґеній Морозов пише, що Інтернет створив цифровий паноптикум і знає все про всіх навіть більше, ніж Старший Брат із роману Джорджа Орвела «1984». Китай і Сінгапур з цього погляду стали ідеальними прикладами так званого «data-сontrolled society» – суспільства, контрольованого даними. Влада у цих країнах запроваджує так звані «citizen score» (електронні досьє) на кожного користувача пошукових систем та соціальних медіа. Електронні досьє включають моніторинґ пошукових запитів, переписки в електронній пошті та соціальних мережах (за аналізом ключових слів можна визначити рівень та частоту «думкозлочину»), контактів, з якими користувач спілкується чи просто стежить, постів, які він «лайкає» і т. д. На основі цих показників влада визначає, наскільки він «добропорядний» громадянин, від чого залежить, скажімо, можливість обійняти певну посаду, отримати візу, кредит, освіту тощо. 

Досвід використання інформаційних технологій для контролю за суспільством поставили собі на службу не лише авторитарні, а й демократичні країни. Серед урядів у низці країн набуває популярності практика наджінґу («nudging» – підштовування). Наджінґ – це не пропаганда і не законодавча регуляція, а створення такого психоемоційного фону, який змушує індивіда ніби вільно обрати певну лінію поведінки. Наджінґ включає, зокрема, маніпуляцію зі стрічкою новин у Facebook чи результатами, які з’являються в пошукових системах. У Великій Британії за допомогою наджінґу вдалося досягнути успіхів у боротьбі з курінням і поширенням венеричних захворювань серед підлітків через незахищений секс. Якщо мета таких кампаній благородна, то засоби не можуть не викликати запитань. Адже, по суті, йдеться про «ліберальний патерналізм», коли держава сама вирішує, що є благом для її громадян та керує їх поведінкою.  

90% переходів на веб-сайти відбувається з першої сторінки пошукових результатів, а половина – з перших двох посилань. Тож інформація, яку отримує індивід, значно залежить від результатів, які йому видасть пошуковик на першій сторінці. Втручання у ці результати створює колосальні можливості для маніпуляцій. Підтвердженням цього слугує соціальний експеримент, який провели в Індії у 2014 р.: громадянам, які не визначилися, за кого з трьох партійних лідерів проголосувати – Нарендру Моді, Арвінда Кеджривала та Рахула Ганді, – запропонували пошукати про них інформацію в Інтернеті. Учасники експерименту не знали, що стрічку з результатами налаштували так, щоб одна група отримала спершу позитивну інформацію про Моді, а негативну пізніше. Те саме зробили з іншими кандидатами для інших груп. Як виявилося, лише перша сторінка пошукових запитів може додати кандидату аж до 20% підтримки серед виборців, які не визначилися.

Багато людей покладають великі надії на інформаційні технології як засоби досягнення демократії, миру і стабільності у світі. У знаменитій рекламі комп’ютера «Макінтош» 1984 р. було сказано, що саме завдяки комп’ютерам 1984-ий не став орвеллівським «1984». Проте самі по собі технології не є чинником етичного та соціального прогресу людства. Такі самі надії, які в минулому покладали на паровий чи дизельний двигун, радіо і телеграф, сьогодні покладають на Інтернет. Ці технології, однак, не лише не запобігли катастрофам людства у ХХ ст., а й значною мірою дозволили їх наблизити. Тоталітаризм, на думку Ханни Арендт, – це феномен суто індустріального суспільства. Нацистські фабрики смерті функціонували дуже подібно до конвеєрної лінії збирання автомобілів Генрі Форда. Гвинтівки і кулемети, вогнемети і бойові отруйні гази, танки і літаки – усе те, без чого неможливо собі уявити дегуманізуючу м’ясорубку Першої світової війни, є продуктом науково-технічного прогресу. А нові засоби комунікації, зокрема кіно і радіо, були використані як засоби промивання мізків і масової пропаганди. Розвиток науки, починаючи з XVII ст., породив сцієнтизм – світогляд, згідно з яким суспільство трактують як матерію, якою можна керувати на наукових законах. В роки Французької революції це переконання лягло в основу Якобінської диктатури – першого в історії прообразу тоталітарного суспільства, а згодом було продовжене в комуністичних експериментах ХХ ст.

Гіркий досвід першої половини ХХ ст., здавалося, мав застерегти від повторення таких жахіть. Хоча цінності свободи, гідності, справедливості, демократії та плюралізму мають давню історію, глобально-значимим ідеалом вони стали лише після Другої світової війни. Сьогодні ми стаємо свідками дуже небезпечних тенденцій. Мова ненависті, упереджень і дискримінації лунає з уст лідера найсильнішої і найбільш розвиненої країни світу, повертаючи собі статус леґітимного і прийнятного дискурсу. Радикали та праві популісти очолюють політичні рейтинги в країнах Західної Європи. Ультраконсервативні уряди ведуть хрестовий похід проти ліберальних цінностей у Центрально-Східній Європі. Екстремісти і релігійні фундаменталісти стають провідною силою на руїнах державності в країнах Близького Сходу. Печерні емоції характеризують поведінку вже не поодиноких марґіналів, а великих груп виборців, які цілком можуть змінити владу в країні. Людей, які вірять у різні види теорії змови, у те, що світом керують рептилоїди та інопланетяни, що за допомогою вакцинацій уряд заражає дітей аутизмом, що Барак Обама не народився у США (і взагалі, він комуніст і сатаніст, який хоче знищити Америку), що висадки на Місяць не було, що теракти 11 вересня організувала влада, щоби перекроїти світовий порядок, що наука і теорія еволюції – вигадки масонів, які хочуть підірвати релігію, стає небезпечна критична маса. Дискусії з носіями подібних переконань не мають сенсу, їх неможливо переконати у протилежному. Факти й арґументи, які ви їм наводите, вони або відкидають, або інтерпретують у світлі своїх початкових переконань. Ідеї, які я назвав, для них є безумовно правдивими так само, як для віруючого є правдивими слова священних текстів його релігії. Ці люди не живуть у світі правди. Новітній феномен, який постає прямо на наших очах, носить назву постправди. 

Слово «постправда» стало широковідомим у 2016 р., коли Оксфордський словник англійської мови обрав його «словом року». Воно, однак, має давнішу історію. Уперше цей термін з’явився в есе сербсько-американського драматурга Стіва Тесіча про війну в Перській затоці. У 2004 р. Ральф Кейс ввів термін «Ера постправди», який описав в однойменній книзі. У тому ж 2004 р. Колін Крауз запровадив термін «постдемократія» – модель політики, в якій вибори існують і дійсно можуть змінити владу, але передвиборні дебати є спектаклем, зрежисованим політтехнологами і експертами з PR (про жодне народовладдя більше не йдеться). Справжній вибух у використанні терміну «постправда» відбувся минулого року, коли частота його публічного вживання зросла на 2000%.

За визначенням Оксфордського словника, постправда – це поняття, яке «стосується умов, за яких об'єктивні факти менш значимі під час формування суспільної думки, ніж звернення до емоцій та особистих поглядів». А в інтерпретації аналітиків BBC постправда описує «епоху розвитку масових комунікацій, коли істина перестає бути принципово важливою». У 2016 р. експерти активно почали говорити про постправду спершу під час Brexit. Прихильники Brexit проводили кампанію VoteLeave, одним із ключових гасел якої була теза, що членство Британії в ЄС коштує 350 млн фунтів у тиждень. Попри те, що ця цифра була цілковито необґрунтованою і її багаторазово спростовували у впливових британських ЗМІ, агітатори VoteLeave вперто поширювали її всіма можливими способами, перетворивши на один із символів Brexit. Після Brexit підвищений інтерес до феномену постправди виник під час президентської кампанії у США. За підрахунками, 80% публічних заяв Дональда Трампа – брехня або перекручення фактів. Під час кампанії Трамп говорив не те, що відповідало дійсності, а лиш те, що його прихильники хотіли б почути. Як бачимо, ця стратегія виявилася цілком успішною: Трамп став президентом. Утім, це не може не дивувати: коли колишніх президентів Річарда Ніксона та Білла Клінтона спіймали на брехні, Палата представників розпочала проти них процедуру імпічменту, яка в першому випадку цілком могла бути успішною.

Чому, отже, звернення до емоцій та суб’єктивних переконань стають важливішими під час формування громадської думки, ніж об’єктивні факти? У чому суть феномену постправди і що лежить в його основі? Аналіз усіх аспектів цього явища виходить далеко за рамки цього тексту, тому я хотів би запропонувати лише кілька можливих способів інтерпретації цього явища. Це не поодинокі тенденції, а єдиний і цілісний феномен деконструкції соціально-політичної та культурної дійсності в інформаційному суспільстві.

Оскільки мова йде про дуже нове явище, про нього здебільшого пишуть ще не науковці та філософи, а аналітики і журналісти. На сьогодні в авторитетних світових виданнях є вже досить багато публікацій на цю тему таких авторів, як Кетрін Вайнер, Джон Коннор, Ґей Олкорн, Амулья Ґопалакрішнан, Єн Дант, Вільям Девіс, Роб Брукс та багатьох інших. Експерти загалом погоджуються, що одним із ключових чинників, який лежить в основі цього новітнього феномену, є розвиток комунікаційних технологій, зокрема Інтернету та соціальних медіа. Надавши користувачам можливість публікувати інформацію, яка може далі поширюватися за допомогою репостів чи ретвітів, вони знівелювали різницю між масовими та міжособистісними комунікаціями. Інформаційний вибух, про який я казав на початку, – це передусім масиви даних, породжені самими користувачами (user-generated data) завдяки мікроблогінгу, файлообмінникам та соціальним медіа. Якщо в епоху друкованих і трансльованих ЗМІ збором і поширенням інформації займалися насамперед централізовані медіа-інституції, для яких стандарти об’єктивності та журналістської етики не були пустим звуком, то сьогодні користувачі отримують будь-яку інформацію від своїх віртуальних друзів, яка, зрозуміло, не проходить суворих стандартів перевірки. А той факт, що соціальні медіа транслюють не лише інформацію, а й емоції та інтерпретації, згідно з соціологічним правилом Каца-Лазарсфельда (не сама інформація змінює переконання, а її інтерпретація людьми, яким ми довіряємо), перетворює їх на вагому форму політичної соціалізації, що відбувається саме під впливом цих неперевірених даних.

Інша важлива тенденція, зумовлена новими медіа, – фраґментація й атомізація публічного дискурсу. Одним із важливих чинників формування сучасних націй і демократичних держав у модерну епоху був розвиток книгодрукування і газетної справи. Концептуалізуючи націю як спільноту читачів однакових газет і книг, американський дослідник Річард Андерсон, автор концепції «уявної спільноти», наголошував на формуванні єдиного дискурсивного поля як підстави для вироблення спільних цінностей (відчуття належності до єдиної спільноти). Саме з розвитком преси німецький філософ Юрґен Габермас пов’язує виникнення публічної сфери, у якій формується громадська думка і яка є простором для раціональної дискусії про загальне благо. Натомість сьогодні соціальні медіа та численні, часто упереджені інформаційні ресурси, деконструюють і фраґментують цю публічну сферу. Тепер індивід може на свій смак і розсуд обирати один із багатьох інформаційних ресурсів, а мережа його контактів у соціальних мережах зазвичай обмежена колом однодумців. Інформація, яка циркулює у цих колах разом із можливістю одночасного коментування і трансляції емоцій, підсилює початкові переконання членів локальної дискурсивної групи. У результаті інформаційний простір дедалі більше нагадує сукупність окремих кластерів із власною специфічною культурою. Замість того, щоб створювати майданчик для спільної дискусії та порозуміння, соціальні медіа зумовлюють радше протилежний ефект: вони ще більше віддаляють людей одне від одного і прив’язують до їхніх початкових поглядів.

Можна наводити багато прикладів такої дії соціальних медіа. Під час протестів на Болотній площі в Росії у 2011 р. Facebook переважно використовувався прошарком відносно заможних мешканців великих міст – класом, який здебільшого був критично налаштований до правлячого тандему Путіна-Медведєва. Аналіз постів у тогочасному російському Facebook міг би наштовхнути на висновок, що ситуація в країні революційна, однак насправді такі настрої були у доволі нечисленної групи міських яппі, відірваних від переважної більшості пропутінських «ватників». В американських соціальних медіа рівень групової солідарності прихильників Гілларі Клінтон і Дональда Трампа часто був такий високий, що вони воліли видаляти з друзів чи «банити» користувачів, які підтримували іншого кандидата, щоб узагалі не отримувати альтернативної інформації.

Соціальні медіа не лише фраґментують публічний дискурс, а й породжують так званий ефект «кімнат відлуння». Йдеться про ситуацію, у якій переконання людини резонують з переконаннями її однодумців й повертаються до неї самої, багаторазово підсилюючись. Запитання про те, що первинне – переконання, які змушують людину спілкуватися у певних колах й отримувати інформацію з певних ресурсів і пабліків, чи самі ці кола, ресурси і пабліки, які формують відповідні переконання, – нагадує запитання про курку і яйце: переконання штовхають людину до відповідної групи, яка, своєю чергою, багаторазово їх підсилює. Соціальні медіа в даному контексті є не єдиним фактором. Важливу роль відіграють і пошукові системи, чиї алгоритми налаштовані так, що результати, які отримує користувач, ґрунтуються на історії його попередніх запитів. Як наслідок, Google та інші пошуковики постачають нам інформацію, яку ми свідомо чи несвідомо хотіли б отримати. А те, який вплив на формування переконань мають пошукові запити, добре видно хоча б на прикладі виборів в Індії.

Закономірним наслідком кімнат відлуння є крайня політична поляризація. Політологи описують тенденцію, за якою в сучасній політиці домінує так зване племеневе мислення. В епоху постправди для індивіда ключовою стає ідентифікація зі своїм племенем, намагання довести, що він є найвірнішим і найвідданішим членом своєї групи. Політика дедалі більше нагадує гру з нульовою сумою, в якій компроміс неможливий, а ставки дуже високі. Виборці у ХХІ ст. стають схожими вже не на раціональних індивідів, які здійснюють вибір, керуючись усвідомленими інтересами, як це передбачає класична теорія демократії, а уподібнюються вболівальникам на трибунах, які бажають перемоги улюбленої команди й роблять все можливе, щоб її наблизити. Фейки на кшталт 350 млн фунтів, які вони поширюють, нагадують кольори, якими розфарбовують свої обличчя вболівальники, доводячи, що вони є найвірнішими членами своєї групи чи племені.

Багаторазове підсилення переконань членів локальної дискурсивної групи зумовлює тенденцію, коли об’єктивні факти тлумачать винятково у світлі цих переконань й не можуть їх похитнути. Те, що свідомість суб’єкта істотно впливає на інформацію, яка надходить від органів відчуттів, є добре вивченим феноменом у філософії і психології. Однак ситуація, коли надцінна ідея домінує настільки, що інформацію, яка їй суперечить, взагалі відкидають чи проголошують вигадками ворогів, свідчить про розлади психіки параноїдального характеру. В соціальній психології описаний випадок, коли члени тоталітарної секти очікували прибуття інопланетного корабля, який мав взяти їх на борт. Коли в обіцяний лідером секти день корабель не прибув, її члени замість розчаруватися, почали ще більше йому довіряти, адже він пояснив їм, що прибуття корабля відкладається на подальший термін. Схожими пристосуваннями фактів до початкових переконань рясніють політичні дискусії. Коли на з’їзді Республіканської партії Меланія Трамп виступила в білій сукні, одна журналістка, прихильниця Демократичної партії, проінтерпретувала це як символ «білизни» республіканців, тобто расизму. Коли ж через тиждень на з’їзді демократів Гілларі Клінтон виступила у білому костюмі, ця сама журналістка написала, що білий – це колір надії.

У дискусії про постправду дослідників, однак, найбільше хвилює навіть не те, що факти підтасовують під переконання, а те, що саме поняття об’єктивного факту взагалі стає чимось несуттєвим. Щоби зрозуміти цю тенденцію, слід звернутися до філософської інтерпретації цього поняття. Термін «факт» у філософії описує референцію до емпіричного досвіду й позначає ситуацію, коли висловлювання відповідає емпіричній дійсності. Цей термін походить від латинського слова «factum» (щось зроблене, завершене) і починає з’являтися у філософських текстах, починаючи з другої половини XVI ст. За визначенням Оксфордського словника, про нього можна говорити у кількох сенсах:

1. Річ, про яку відомо чи доведено, що вона істинна (A thing that is known or proved to be true);

2. Інформація, яка використовується як доказова база звіту чи новинної статті (Information used as evidence or as part of a report or news article);

3. Інформація про події на відміну від інтерпретацій (The truth about events as opposed to interpretation).

Поняття «факт», отже, тісно корелює з кореспондентською концепцією істини й постає як критерій, який дозволяє відмежувати висловлювання, котрі описують емпіричну реальність, від будь-якого іншого висловлювання. Структуралізм як напрям у філософії та лінгвістиці виходить із тези, що реальність має два виміри – емпіричний (світ об’єктивних референтів для висловлювань, тобто фактів) і символічний (світ самих висловлювань). Хоча ці два виміри можуть (і повинні!) перетинатися, вони загалом є автономними одне від одного: висловлювання можуть не мати корелятів у світі фактів, а факти – у світі висловлювань. Сьогодні для нас очевидним є те, що емпірична реальність первинна, а мова повинна її описувати. Однак так було не завжди. В епоху Середньовіччя людина жила не в універсумі фактів, а радше у світі символів. Як пише історик Жак Ле Гофф, «люди Середньовіччя входили в контакт із фізичною реальністю за допомогою містичних і псевдомістичних абстракцій. Реальні об’єкти впливали на них не стільки своїми реальними аспектами, скільки як символи, які вони виражали. Ліс – це сутінки, або, як у пісні міннезінґера Олександра Мандрівника, вік з його ілюзіями; море – це земний світ з його спокусами; дорога – пошуки і паломництво». Світ символів, передусім Біблія, для середньовічної свідомості був більш реальнішим, ніж емпірична реальність, і коли ці два світи суперечили одне одному, середньовічна людина надавала пріоритет символічній. «Єресь» Джордано Бруно чи Галілео Галілея полягала у тому, що вони почали доводити, що видимий фізичний світ із його законами – це більш реальне буття, ніж символічний світ Біблії. Світоглядне значення епохи Відродження полягало у тому, що саме вона започаткувала поворот від символічної реальності до емпіричної. За словами Олексія Лосєва, «Ренесанс вперше довірився людському зору як такому, без античної космології і середньовічної теології. В епоху Відродження людина вперше стала думати, що реальна і суб’єктивно-сприйнята нею картина світу і є найбільш істинною, і це не ілюзія, помилка зору чи умоглядний емпіризм». Перспектива, яка починає з’являтися в полотнах майстрів Ренесансу, свідчить про те, що істинним людина вважає те буття, яке вона сприймає відчуттями, натомість двовимірність середньовічної ікони вказувала на первинність невидимого (духовного, трансцендентного) буття, щодо якого тілесний образ є тільки його символом.

Поворот від символічної до емпіричної реальності став основою розвитку науки в Новий час. Саме в науці принциповою є теза, що мова повинна найточніше описувати емпіричні факти. Для леґітимності демократії наука має таке ж значення, як в епоху Середньовіччя релігія мала для монархії. Без спільної віри в об’єктивність емпіричних фактів і верховенство розуму демократія перетворилася б у «війну всіх проти всіх», а члени спільноти ніколи не змогли б досягти консенсусу. Тому недаремно французькі революціонери, ліквідувавши монархію і замінивши її суверенітетом народу, водночас утвердили культ розуму і науки як новий офіційний світогляд.  

Сьогодні, по суті, розпочинається поворот до неосередньовіччя, коли символічний світ – світ, який ми бачимо на моніторах чи телеекранах – стає чимось реальнішим, ніж емпіричний світ фактів. Так само, як в епоху Середньовіччя людина вірила у те, що відьми збираються на шабаш у Вальпургієву ніч, що ліси, ріки і озера заселені казковими істотами – гномами, ельфами, єдинорогами і кентаврами, – які для неї були цілком реальними істотами, тепер побутує віра у не менш казкові речі: наприклад, у розіп’ятого хлопчика в Слов’янську чи український винищувач, який збив малазійський «Боїнг». Як в епоху Середньовіччя, так і сьогодні об’єктивні факти перестають бути чимось значимим у формуванні свідомості та переконань.

Статистика свідчить, що життя сучасної людини дедалі більше медіатизоване. Взаємодія з символічним світом екрана поступово стає не просто частиною, а головним змістом нашого життя. Як показує дослідження Global Web Index, приблизно п’ять годин щодня пересічна людина проводить в Інтернеті і стільки ж – у компанії з телевізором. Ми спілкуємося, розважаємося, працюємо, купуємо, отримуємо інформацію вже не в реальному світі фактів, а у віртуальному світі символів. Ця медійна реальність чи, використовуючи термін Ж. Бодріяра, «гіперреальність» стає пріоритетнішою для нас за реальне життя. На одній карикатурі зображено жінку, яка дивиться в планшет, на якому видно засніжений пейзаж, і дивується, чому на вулиці сонячна погода і все зеленіє.

У світі символів реальністю може бути що завгодно. Внаслідок тенденцій «кімнат відлуння» і кластеризації дискурсу фраза «у кожного своя правда» перестає бути філософським афоризмом, а стає чимось цілком буквальним. Якщо ці тенденції далі продовжуватимуться, то вже незабаром появляться люди, які доводитимуть, що Земля плоска і тримається на трьох слонах й дивуватимуться, в якій же ви омані живете, коли думаєте, що вона кругла і крутиться навколо Сонця.

Вагомим чинником появи постправди є інформаційна перенасиченість. У ситуації перенасичення вже не сама інформація стає цінністю, а спрямована на неї увага. Привернути до себе увагу, а не інформувати – ось до чого прагне інформація, коли її стає надто багато. Як наслідок, гіперреальність прагне ще інтенсивніше діяти на органи відчуттів, ніж сама реальність, епатувати, шокувати. Світ постправди – це не просто симулятивна копія реального світу, а гіпернасичений варіант, який прагне його перевершувати. Теорію медійної симуляції ґрунтовно розробили Ж. Бодріяр та інші філософи. Ось уривок з його праці «В тіні мовчазної більшості»:

«Прийнято вважати, що, насичуючи маси інформацією, їх структурують, що з допомогою інформації та послань звільнюється схована в них соціальна енергія (сьогодні рівень соціалізації вимірюється не стільки рівнем розвитку інституційних зв'язків, скільки кількістю циркулюючої інформації та тим, який її відсоток поширюється через телебачення, радіо, газети тощо). Насправді все якраз навпаки. Замість того, щоб трансформувати масу в енергію, інформація далі продукує масу. Замість того, щоб інформувати, тобто, відповідно до її призначення, надавати форми та структури, вона ще більше ослабляє – “поле соціальності” від її дії безперервно зменшується. Створювана нею інертна маса стає все більшою і є абсолютно непідконтрольною для класичних соціальних інституцій, а також абсолютно не сприймає змісту самої інформації. Раніше панувало соціальне – і його раціональна сила руйнувала символічні структури; сьогодні на перший план виходять mass media та інформація – і їх “ірраціональний” шал руйнує вже соціальне. Бо саме завдяки їм ми маємо справу саме з нею – цією складеною з атомів, ядер та молекул масою».

У дискусії про симулятивні феномени сьогодення, яка відбулася на початку березня під час засідання студентського політологічного клубу, один її учасник навів яблука як приклад. Уявіть собі два яблука: справжнє яблуко, вирощене на бабусиному городі, – і генетично модифіковане яблуко, яке красується на полиці супермаркета. В другому випадку яблуко штучне, але це штучне яблуко виглядає привабливіше, ніж справжнє. Постмодерну епоху в багатьох сферах характеризує формування штучного світу симуляцій, але цей штучний світ прагне бути ще «більш реальнішим», ніж сама реальність. Недаремно Євґеній Морозов називає його «гіпернасиченим».

У світлі цих тез пригадується сюжет класичного постмодерністського фільму «Той, що біжить по лезу» з Гаррісоном Фордом у головній ролі. В Лос-Анджелесі майбутнього, який сяє неоновими вогнями реклами і нагадує вавилонське змішання етносів і культур, компанія «Tyrell» створює реплікантів – роботів, яких майже неможливо відрізнити від людей. Гасло компанії: «Ще більше людина, ніж сама людина». І справді: репліканти багаторазово перевершують людей за усіма параметрами – інтелектом, силою тощо. Саме роботи, а не люди стали уособленням ідеї Фрідріха Ніцше про надлюдину. Компанія створює реплікантів як рабів для важких фізичних робіт, проте частина з них повстала, задавшись запитанням: «Чому ми маємо бути гірші, ніж люди, якщо ми мислимо так само?» Це прямо відсилає до Рене Декарта і його ідеї «Мислю, отже існую». Гаррісон Форд у фільмі грає одного з «бігунів по лезу» – агентів, які вишуковують і знищують повсталих реплікантів. Один із реплікантів (у фільмі це герой Рутгера Гауера) зустрівся зі своїм творцем – геніальним вченим, який заснував корпорацію «Tyrell». Після дискусії з ним, у якій робот переконався, що наука безсила продовжити йому життя, він вбиває свого творця, але перед тим цілує – паралель з поцілунком Юди. Під час фінального двобою з героєм Гаррісона Форда він вирішує врятувати його, коли той повис на стіні хмарочоса. У цій сцені в руці репліканта застряг шип, який уподібнив його вже не до Юди, а до Христа – спасителя світу. Перед смертю він виголосив один із найвідоміших монологів в історії кіно: «Я бачив таке, у що ви, люди, просто не повірите. Штурмові кораблі у вогні на підступах до Оріона. Я дивився, як Сі-промені спалахують у темноті біля воріт Тангейзера. Всі ці миті зникнуть в часі, як сльози серед дощу». Останні слова є цитатою з Ніцше. Фільм «Той, що біжить по лезу» ставить філософські запитання про відносини людини і створеної нею машини, про те, що межа, яка відділяє людину і не-людину, добро і зло, правду і неправду насправді є дуже тонкою. На це вказує і сама назва фільму.

Ми живемо в епоху, коли всі звичні уявлення про світ і людину піддаються деконструкції й реінтерпретації. Американські науковці на чолі з Фройдом Ромесберґом з Дослідницького інституту ім. Елен Скріпс в Каліфорнії створили перший в історії напівштучний організм, який нагадує бактерію E. сolі, але геном цієї істоти складається не з чотирьох літер ДНК – А, Ц, Т і Г- елементів, які є будівельними блоками будь-якого життя, а з шести. Тож постає питання: те, що вони створили, – це життя чи не життя? У клінічній практиці вже використовують технологію так званої мітохондріальної заміни, завдяки якій новонароджені малюки успадковують гени не від двох батьків, а від трьох людей (такі малюки, до речі, одними з перших у світі народилися в Україні). А технологія редагування генів CRISPR дозволяє маніпулювати геномом і, по суті, перетворює генетиків на богів, які здатні створювати неймовірні форми життя. Таких прикладів можна наводити чимало. Але ясно одне: ми стоїмо на порозі нової епохи, епохи, яку не в змозі охопити навіть найсміливіший політ фантазії. Можна тільки здогадуватись, якою вона буде і що принесе в майбутньому.

Доповідь прочитана на засіданні семіотичної комісії Наукового товариства ім. Т. Шевченка 22 березня 2017 р.

Автор — канд. політ. наук, асист. кафедри філософії ЛНУ ім. Івана Франка