Батько української музики

(В 100-ліття народин Миколи Лисенка).

22. березня минуло сто літ від народин цього великого чоловіка, піоніра українського музичного життя.

Атмосфера, в якій жив Микола Лисенко, загально відома. Його молодість припадає на літа, коли ще жив Шевченко. Якраз тоді розвивався в Україні — зокрема в її осередках Києві, Харкові й Полтаві та в далекому Петербурзі — український національний рух, а головним засобом, що підсичував цей рух, було збирання й записування народніх піceнь, звичаїв, одягів, інакше т. зв. зворот до народу як до першого джерела всіх питоменностей нації. Цей рух у часі, коли Лисенко вступив на арену життя, значить у 60-их роках, скpiпився ще більше через розвій нашої літератури, в першу чергу завдяки Шевченкові, а також через розвій нашої політичної думки. Як сильною була тоді ця народовецька струя, можемо собі усвідомити хоча б із фактів, що молоді люди, з походження українці, але виховані в російському дусі, вчилися всіми погорджуваної мови простих "хахлів", вбиралася в "хахлацький" одяг, заприязнювалися з селянством.

Такий процес перейшов на собі й М. Лисенко. Він народився 1842 р. в селі Гриньках на Полтавщині. Батько його походив з козацького роду та був дідичем. У Лисенків у хаті вживалося мови російської або французької. Українською мовою порозумівалися дідичі лише зі селянами й челяддю. М. Лисенко дістав тодішнє аристократичне виховання, значить навчили його дещо грати на фортепіяні, говорити по-французьки, а як минало йому десять років, віддали його до аристократичного французького пансіону Ґордуена в Києві на науку. Там учив молодого Лисенка гри на фортепіяні чех Паночіні. Згодом Микола перейшов до гімназії до Харкова і там дістав інших учителів музики — чеха Вільчека та росіянина Дмитрієва. В Харкові почав Лисенко свої університетські студії на природничому факультеті, а водночас бував на музичних вечорах у князя Юрія Ґоліцина, де збиралися кращі мистецькі сили і де виконувалися музично-вокальні та інструментальні твори.

В тому часі Лисенко не був ще свідомим українцем із переконання. Любив тільки українські пісні, що нагадували йому рідне село й бабусю Булюбаш, що їх співала. Любив і рідний край, про який наслухався стільки від дядька Олександра. Та свідомо-чинним українцем став щойно пізніше, як перенісся до Києва і став членом товариства "Громада". В "Громаді" працювали головно молоді студенти, що мали свій хор і втягнули також Лисенка до праці. Тоді вперше Лисенко звернув пильнішу увагу на народні пісні. Він почав їх збирати і гармонізував для хору. Коли після покінчення університетських студій пішов на посаду мирового посередника в таращанський повіт на Київщині й увійшов у безпосередніший контакт із селом — охота збирати й гармонізувати українські народні пісні в нього ще збільшилася. Саме з цього часу походить у нього найбільше записів пісень від народу.

Це були два важливіші моменти в душевному житті М. Лисенка. Перший — наклін до музики, посилюваний правильним музичним вихованням, другий — пробудження національної свідомости. Оба ці моменти злилися в Лисенка в одно: працювати над українською музикою і для неї, а щоби цю працю повести з осягом, треба було перш за все пізнати українську народню пісню, — тому то й збирав Лисенко пісні, записував їх. Та при тому треба було й познайомитися з технікою компонування. Тут Лисенко і переконався, що замало він ще орієнтується в композиторській техніці та що штука компонування не така легка, її треба щойно вивчити, а що умовини сприяли — Лисенко виїхав у Німеччину до Ляйпціґу на музичні студії.

Два роки вчився М. Лисенко в строгих консерватистів, Райнеке і Ріхтера. Оба вони видали свому учневі повні признання свідоцтва. Лисенко став музикою-фахівцем.

Це був великий зворот у його житті: з правника — музик... Повернувшись у Київ, Лисенко почав учити музики в "Інституті благородних дівиць". Учив також хорового співу в мужеській учительській семінарії та працював із гуртком ідейних одиниць, над розвоєм української культури. Бачимо його в членах "Старої Громади" поруч із Старицьким і Антоновичем, у філії "Імператорського Російського Географічного Товариства", де працювали українські вчені в ділянці етнографії, археології, статистики й історії.

Водночас М. Лисенко працює дуже інтензивно як композитор і виконавець. Виходять його "Збірники українських пісень" на один голос у супроводі фортепіяну, він пише музику до "Кобзаря", укладає загально люблені "Десятки" пісень на хор. В 70-их роках виступає Лисенко на прилюдних концертах як піяніст або дириґент, виконуючи велику культурну місію. На його концертах співалося пісні всіх славянських народів і мистецькі твори чужих композиторів.

Лисенко здавав собі з того справу, що стан української штучної музики стоїть у порівнянні до західноевропейської музики занизько, що він є тим першим українцем, який взявся за музичну справу наскрізь поважно — професійно. Він бачив на всіх ділянках нашого музичного мистецтва недостачі, які треба би усунути. Тому й нема чого дивуватись, що життєпис Лисенка просто мішанина всякої праці: тут учить він музики, там веде хор, компонує, грає на концерті як піяніст, то збирає народні пісні або пише теоретичні трактати про українську пісню, про кобзарів чи народні інструменти. Серед тієї універсальної праці, яку можна би порівняти хіба до всесторонньої діяльності Івана Франка, родиться в Лисенка думка створити українську національну оперу. За лібретиста стає його приятель із молодших літ та свояк Михайло Старицький, який бере на основі повісти Гоголя "Ніч під Різдво" і будує лібретто. — Лисенко підкладає музику і так повстає перша українська опера "Різдвяна ніч", якої премієра відбулася в Києві 1873 р. Та спроба написати оперу переконує Лисенка, що компонувати на орхестру не легко, що його знання композиції в ділянці т. зв. інструментації неповне і він не вагається поїхати щераз на науку, цим разом уже в Петербург до славного Римського-Корсакова. Кращого вчителя в ті часи Лисенко й не міг найти, бо Римський-Корсаков був прекрасним інструментатором.

(Д. б.)

[Краківські вісті, 28.03.1942]

(Закінчення).

Після дволітніх студій у Римського-Корсакова Лисенкові легше писалося орхестральні твори. Він поправив свою "Різдвяну ніч" та написав нову велику оперету "Тарас Бульба" й менші "Снігова Краля'' та "Ноктюрн". Крім цього — музичні комедії "Утоплена", "Енеїда", музику до "Чорноморців", "Наталки Полтавки", й недокінчені опери: "Остання ніч", "Чарівний сон", "Сафо", "Літньої ночі" та дитячі опери "Коза Дереза", "Пан Коцький", "Зима й весна".

Важкі часи переживали Українці при кінці 1870 років. Тодішня російська влада заборонила по-українськи друкувати а то й співати прилюдно в українській мові. Та Лисенко цим не зважувався, а працював далі у свойому кабінеті вад оперою, писав музику до Кобзаря, гармонізував народні пісні, а коли вже треба була співати прилюдно, то перекладав свої твори на російську мову.

Врешті минулися ці погані роки, віджила праця в громадянському житті. Лисенко зібрав хор і поїхав концертувати по Україні (1890 року). Слава імени Лисенка зросла. В Київі ані одна імпреза не обійшлася без нього.

І український нарід оцінив працю свого великого громадянина та двома наворотами святкував ювилей його композиторської діяльности: в 25 і 35 ліття написання першого збірника народніх пісень і "Десятка" пісень до "Кобзаря" з р. 1868. Другій ювилей влаштувало в 1903 р. Київське "Літературно-артистичне товариство": у перший вечір цього свята відбулася в його честь академія, у другий вистава опери "Різдвяна ніч", у третій — великий концерт його творів. На цей ювилей відгукнулась і Галичина, де вже Лисенко був знаний завдяки своїм композиціям та запросила батька української музики до себе. Це був один великий тріюмф творцеві "Гетьманів" і "Бють пороги".

З нагоди цього ювилею українці зібрали дещо грошей і вручили їх Лисенкові як "ювилейний дар". Ці гроші він призначив на музично-драматичну школу в Києві, яку відчинено в 1904 р. Праця у цій школі була останнім етапом у житті батька української музики. Там його й за стала смерть, що прийшла нагло 6. листопада 1912 року.

Не стало великого творця й громадянина — замовкли струни його бандури на віки...

Із життєпису Миколи Лисенка можна найкраще мати відповідь як розвити музичну культуру в народі, як музично виховати публику і щоби з поміж неї вибрати працівників на тому полі. А виховувати публику можна навчанням музики у школах (головно в музичних школах) та концертами. Лисенко оснував музичну школу, Лисенко ціле своє життя працював як виконавець: то як пяніст, то як диригент хору чи орхестри.

Дальшим важним чинником у розвої культури нації є композитори, які творять цю музику. Лисенко сам багато компонував і що найважніше, вказав своїм молодим наслідникам шлях, як погодити духа української народної творчости з вищою композиторською технікою. Лисенко вказав на цю народню пісню як на невичерпальну криницю музичн. інвенції, він забрався до цієї муравлиної праці збирання народніх пісень і витягнув теоретичні висновки з музичної будови цих пісень. Свої науково-дослідчі спостереження приклав як композитор і в практиці при гармонізації народніх пісень, і ті пісні не тільки нічого зі своєї оригінальности не втратили, а ще й зискали в гарних нераз і чарівних гармонічних сполуках та в майстерному голосоведенні.

Культурна нація мусить мати також свою штучну музику. Лисенко над нею працював, творячи незрівнані композиції до слів Шевченка (із 83 згадати б тільки сольоспіви "Гетьмани", "Ой Дніпре мій Дніпре", "Ой одна я одна", "Минають дні", чи хор з орхестрою "Бють пороги"), композиції до слів інших поетів, інструментальну музику: пєси на фортепіян, скрипку, ансамблі й вкінці більші твори, як хорові кантати із солями й орхестрою ("На вічну память Котляревському"), опери і т. д.

Микола Лисенко дав початок до всебічної праці в ділянці української музики — праці наскрізь серіозної, не аматорської, доказуючи, що добрим музиком, корисним для нації не легко бути, бо музика — це велика штука, яку здобувається довголітніми студіями, працею над собою. Які щасливі ми, що в нашому пантеоні не забракло такої великої людини, як Микола Лисенко — батько української музики.

[Краківські вісті, 31.03.1942]

Творчість Миколи Лисенка велика*). Більшість річей публікована ще життя композитора. Видавали їх у Києві — Корейко, Ідзіковський, Чоколов і Ґроссе (літоґр.); у Львові — "Боян", "Торбан"; у Ляйпціґу Редер, Ґройхен і Ріль; у Петербурзі — Бессель. До кращих, може й одиноких посмертних видань творів Лисенка причинився Дмитро Ревуцький, що так трагічно згинув недавно у Києві. Під його редакцією вийшли в київській "Книгоспілці" в 1927 р. два випуски "Дуетів" із бібліографією та поясненнями, а в 1932—1934 рр. у видавництві "Мистецтво" — повні твори Лисенка, що мабуть появилися лише частинно.

Поділ своїх творів устійнив частинно ще Лисенко, видаючи їх в означених групах. І так за найсильнішу групу по скількості треба вважати групу фольклористичну, в першу чергу — "Збірники українських пісень на голос із фортепіяном. Цих "збірників" вийшло 7, кожний здебільша по 40 пісень — разом 242 пісні. До тiєї групи можна зачислити й "збірники народніх українських пісень" на мужеські й мішані хори, також із фортепіяновим супроводом кількістю 12, по 10 пісень у кожному (разом 120 пісень), дальше "Українські обрядові пісні" в пятьох збірках на мішаний хор із фортепіяном, а саме — Веснянки І, Веснянки ІІ, Купальська справа, Колядки й щедрівки, Весілля. Опрацювання українських народніх пісень находимо ще у збірнику танків і веснянок на сольоспів із фортепіяном п. з. "Молодощі" (37 чисел), у "Збірці народніх пісень у хоровому розкладі для учнів", на 2 голоси, у "Квоу лібет" із народніх пісень, виданому на мужеські хори. Лисенко містив свої записи і в збірках інших авторів. До таких збірок належать: "Чумацькі народні пісні" Рудченка, де є 13 Лисенкових записів, "Труди етнографічно-статистичної експедиції у південно-західний край", т. ІV, де на 2000 пісень є 138 Лисенкових і "Матеріяли етнографічне з околіц Пліскова: Збюр вядомосьці до антропольоґії крайовей. Том VІІІ Кракув, 1884" із 137 українськими піснями, з яких 20 — це записи Лисенка. Після фольклористичних груп приходить на чергу музика до слів Шевченка. Є це 7 серій — збірок п. з. "Музика до Кобзаря Тараса Шевченка", в яких є сольоспіви, дуети, трія, квартети й хори з фортепіяновим супроводом, разом 82 чисел. Ніхто з українських композиторів не зумів підійти так до творів Шевченка, як Микола Лисенко. Зі сольоспівів на слова Шевченка найсильніші "Гетьмани", "За думою дума", "Гомоніла Україна", "Мені однаково", "Минають дні", "Садок вишневий", "Чого мені тяжко", "Якби, мені, мамо, намисто", "Ой, одна я, одна", "Нащо мені чорні брови", "Якби мені черевики", "Понад полем іде", "Закувала зозуленька", "Над Дніпровою сагою", "Ой, сяду я під хатою", із дуетів — "За сонцем хмаронька пливе", "Зацвіла в долині". Окремо треба відзначити три кантати на хор, соля і симфонічну оркестру — "На вічну память Котляревському", "До Основяненка" і "Подражаніє Ісаії". Поза збірками появився "Іван Гус" на хор із фортепіяном.

Третя значна частина творчости Лисенка — це музика драматична, в яку входять опери: "Різдвяна ніч" на 4 дії до тексту Старицького (премієра 1874 р.), "Тарас Бульба" на 5 дій, "Зима й весна" або "Снігова краля" на 2 дії, "Ноктюрн" опера-хвилина на 1 дію (остання), далі "Утоплена", "Енеїда", дві дитячі опери "Коза-Дереза" і "Пан Коцький", нескінчені опери "Остання ніч", "Чарівний сон", "Сафо", "Літньої ночі" і вкінці музика до "Чорноморців" Кухаренка та "Наталки Полтавки" сл. Котляревського. Ці твори опрацьовані здебільша на фортепіян із голосами, але тільки деякі зінструментовані.

Позатим є ще хори — "На прю" (мішаний), "Ой, що в полі за димове" до слів Франка з фортепіяном, "У досвіта встав я" сл. Куліша, "Жалібний марш у роковини смерти Шевченка" сл. О. Пчілки, "Ясне сонце в небі сяє" (із "Слова о полку Ігоревім"), та духовні — "Боже Великий, Єдиний", "Камо бігу от лиця Твоєго, Господи", "Херувимська", "Пречистая Діво Мати" і сольоспіви — "Плач Ярославни" сл. Максимовича, "Молитва" сл. Кониського, "Милованка і вечір" 2 пісні на тенор сл. Старицького, "Пісні і співи" сл. Гайне, "Моя могила" слова Александрова, "Зівялі листки" сл. Франка, "Моя милованка" сл. Старицького, та 13 дуетів із фортепіяном.

З інструментальних творів найбільше — фортепіянових, бо Лисенко був піяніст. Їх назви переважно у французькій мові, як тоді було в моді (подаю їх у перекладі), стиль "сальоновий": "Сюїта Ґ-моль з українських пісень" оп. 2, 6 чисел, "Рапсодія на українські теми" оп. 6, "Баркароля" оп. 15,"ІІ-гa українська рапсодія Думка-Шумка" оп. 18, "Бравурний вальс" оп. 6, "Польонез де консерт" Ґ-моль оп. 7, "Дві пісні без слів" оп. 10, "Мрія", "На солодкім меду" оп. 12, "Мелянхолійний вальс" оп. 17, "Ходить гарбуз по городі" оп. 22, "Образки з колишнього", "Український козак-шумка" на 4 руки (також і на оркестру), "Народні українські пісні: Без тебе Олесю", "Пятдесять українських пісень на фортепіян" в укладі Зентарського, "Народні українські пісні": "Пливе човен", "Ой, зрада, карі очі, зрада" — тема з варіяціями, "Серенада Ф-моль" оп. 28, "Пісня без слів" оп. 31, "Вальс Д-моль", "Експромпт", "Три пєси на фортепян" оп. 39 (в тому одна на віольончелю). На скрипку з фортеп. написав Л. "Капріччіо елєґіко" оп. 32, "Фантазію на дві популярні українські теми", "Хвиля розпуки", "Хвиля захоплення", "Соната".

Крім композицій залишилося ще декілька теоретичних трактатів із ділянки української музичної етнографії. Їх заголовки (деякі в перекладі з російського): "Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, які співав кобзар Остап Вересай", "Кобзар Остап Вересай, його музика й народні пісні, які він співав", "Автобіографія" в журналі "Світ", Львів 1881, "Про теорбан і музику пісень Видорта", "Народні музичні інструменти в Україні", "Дума про Хмельницького й Барабаша", "Кобза й кобзарі".

*) Бібліографічні дані про твори М. Лисенка неповні — багато дечого пропущено в цім не науковім, а публіцистичнім нарисі, бо йшло тут не про вичерпаність теми, а радше про пригадку важніших творів — Прим. автора.

[Краківські вісті, 01.04.1942]