6. листопада (24. жовтня по ст. ст.) б. р. минуло 8 років, як упокоївся батько української музики — Микола Лисенко. 8 років!... але й досі ще трудно якось погодитись з тою думкою, що вже його немає на Вкраїні, немає того, чия кобза так гучно бреніла, відгукуючись на кожний подих українського життя, чия чарівна пісня голосно лунала по всій Україні, сягаючи до найглибших закутків нашої душі, викликаючи в нас найкращі естетичні та громадянські почування. — В той час, коли над нашою безталанною батьківщиною нависли чорні, важкі хмари, коли ввесь обрій українського громадського й культурного життя обхопила густа безпросвітна темрява, коли в наші серця вступили розпука та зневірря, або — ще й гірше — апатія та байдужість, коли українське слово, приголомшене ганебної памяти указом 1876 р., замовкло, завмерло, — в той самий мент по всій Україні луною котився Лисенків спів, будив нас, не давав нам спати, кличучи до нової, напруженої, марудної, але вдячної праці; бадьорив нас, показуючи нам крізь завісу з хмар клаптик осяяного сонцем блакитного неба; подавав надію на кращу долю... Та не лише по Вкраїні лунав той спів: його чути було і на холодних берегах Неви й на сонцем спалених берегах Каспія... Слухаючи того співу, ми вірили, що наша справа не загинула, що ми ще поборемось, — ба! ще й навіть переможемо; ми згадували віщі слова нашого безсмертного Пророка:
"Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине; —
От-де, люде, наша слава,
Слава України!"
А коли наша пісня не вмре, то не вмре й Україна, бо наша пісня — то-ж наша душа!... Наша пісня, як та бойова сурма, скликала до гурту нас, Українців, розпорошених по цілій майже земній кулі; вона світила нам, гріла нас та єднала, раз-у-раз нагадуючи нам, хто ми й що ми, "ким, за що закуті".
Коли 1907 р. далеко за Кавказом, в "космополітичному" Баку нам, Українцям, — яких доля, чи недоля закинула була до того кутка бувшої царської імперії, — пощастило заснувати товариство "Просвіта" ім. Шевченка, то ми розпочали свою скромну діяльність — піснею; вона-ж бо нас згуртувала та звела до-купи; а в своїй оселі, побіч портрета свого Патрона, ми повісили портрета Лисенка... Скромна була наша праця; мало було у нас коштів, небагато й людей, а про те нас в Баку знали; — та не тільки знали, а поважали й любили. А коли 1913 р. наша "Просвіта" впорядила в "громадському зібранні" вечір, присвячений пам'яті Лисенка, то кого тільки не було на тому вечорі! Були наші побратими — Грузини, були Поляки, Чехи, Вірмени, Татари, Греки, Москалі, Латиші... І з якими гарними та щирими промовами виступали представники тих націй та всяких культурно-просвітних установ, з якою пошаною ставились вони до пам'яти нашого незабутнього Бояна!...
В своїх "Споминах про М. Лисенка" ("Літ. Наук. Віст." 1913 р. кн. XII.) я розказав про де-які моменти з життя славетного мистця, — а саме з того періоду його артистичної діяльности, коли на сцені київського оперного театру було виставлено його оперу "Різдвяна Ніч" (1873 р.). То була епоха в культурному житті українського народу; то народилась українська національна опера.
В осени того-ж таки 1873 року Лисенко поїхав до Петербурґу, де пробув два роки, студіюючи науку інструментації під керовництвом знавця цього діла Римского-Корсакова. Але, помимо тих студій, Лисенко і там, в "Північній Пальмірі", не залишав своєї артистичної праці. Він згромадив навколо себе українську академичну молодь і склав прегарний хор, з яким впорядив низку концертів в залі "Соляного Городка" (так звалась інституція, де відбувались популярні концерти). В тих концертах брав сталу участь співець-бас С. Габель, що виконував в "Різдвяній Ночі" партію Пацюка, а згодом був професором співу та інспектором в петербурзькій консерваторії. Концерти Лисенка в Петербурзі мали великий успіх і Лисенко придбав собі серед столичного суспільства велику популярність. Але російська музична критика поставилась до Лисенка, яко до композитора, дуже неприхильно*) Треба зауважати, що під той час в музичному житті Петербурґу видатнійшу ролю почав відогравати гурток молодих музиків, під проводом талановитого композитора Балакірева. То були здебільшого нефахові музики**) — палкі адепти новітнього, реалістичного напрямку в музичному мистецтві. Гурток той відомий був в Петербурзі під жартовливою назвою "могучей кучки", а членів його звали "кучкистами". Ото-ж та сама "кучка" захопила була в свої руки також і столичну музичну критику, а перед у цьому вів інженерний полковник Цезар Кюї. В своїх критичних писаннях "кучкисти" зовсім не були безсторонні, а навпаки, визначались крайньою нетолєрантністю, так-би мовити — партійністю. Вихвалюючи один одного, вони не хотіли й знати ніяких меж пристойности: все, мовляв, що "наше", то добре, гарне, талановите, незрівнане і т. д. і т. д., а що "не наше" — то нічого не варте***). Вони вороже ставились до так зв. "консерваторської музики", а народню музику визнавали лише московську; що-ж до української — то ніякої окремої української музики, на їх думку, — "не было, нѣтъ и быть не можетъ". Української музики "кучкисти" не знали й не хотіли знати. "Гоп, мої гречаники" та "Гандзя цяця-молодичка" — от і все, що їм було відоме і з чого вони, аж казились, так кпили та глузували, точнісенько так, як і їх колєґи, російські літературні критики, кпили та глузували з української мови.****)
Коли Лисенко появився в Петербурзі, то "кучка" поставилась спочатку до нього наче-б то прихильно, сподіваючись завербувати молодого, талановитого музику до свого табору, але не инакше, як тільки, щоб він зрікся своєї "хохлаччини" та перейшов на їх віру. Лисенко, звичайно, на те не пристав; на всі заклики, обіцянки і т. и. він давав одну відповідь: "теплий, — казав він, — кожух, та, жаль, не на мене шитий". От-та "хохлацька" упертість Лисенка страшенно обурила панів з "могучої кучки". На Лисенка, як гряд, посипались стріли кучківської критики, а найбільш лютував "присяжний" кучківський критик — Цезарь Кюї.
Повернувшись 1875 р. до Київа, Лисенко знов розпочав свою педаґоґічну та артистичну діяльність: давав лєкції гри на фортеп'яні (займав, між иншим сталу посаду професора музики в київському дівочому інституті), збірав та заводив у ноти народні пісні, видавав свої "Збірники укр. народ. пісень", та окремо, такі-ж збірники пісень в хоровому укладі (так зв. "десятки" — по 10 пісень в кожному зшитку), писав музику до "Кобзаря", впоряжав періодично великі концерти, в яких раз-у-раз брав участь хор, що складався переважно з академичної молоді, і т. д. З кожним днем популярність Лисенка в Київі ширилась та росла, але представники "офіціяльної", "казенної", сказати-б, музики, як, напр., члени та співробітники "Імперат. Русск. Муз. Общества", — і тут, у Київі, як і "кучкисти" в Петербурзі, — ставились до Лисенка коли не вороже, то образливо — байдуже, наче-б то його зовсім не помічали (тут, звичайно, мовиться про Лисенка, яко про українського музику, бо яко людина — Лисенко ніколи не мав особистих ворогів). Київський відділ "Импер. Муз. О-ва" цілком іґнорував українську музику, українську народню пісню, величезні музичні скарби того народу, того краю, в якого культурному осередкові провадила свою роботу от-та російсько-казенна, з німецьким духом, інституція.
Але зовсім не так ставилась до української пісні київська цензура та адміністрація. Навпаки — вони аж надто вже цікавились українською піснею і звертали на неї пильну увагу. Вокальні твори Лисенка (як, напр., кантата "Б'ють пороги") виходили почасти без слів. Посилаючись на указ 1876 р., поліція не дозволяла публічно виконувати українських співів, або хоч і дозволяла, то не инакше, як в перекладі на московську, або хоч на французьку, німецьку, жидівську, циганську... чи яку там ще мову, аби лишень не по вкраїнському. Був, кажуть, одного разу такий "кур'йоз", що в концерті співачка, замісць того щоб співати:
"Дощик, дощик крапає дрібненько;
Я-ж думала, я-ж думала — запорожець, ненько,"
зчистила таке:
"La pinie, la pluie tombe doucement;
Je pensais, je petisais, qne c'est un cosaque, maman."
Чи правда тому, чи ні — того не знаю, бо сам не чув; але я дозволю розказати тут про те, чого я був свідком.
Приїхав я одного разу з Кавказу до Київа. Було це саме після турецької війни. Вже їдучи з вокзалу, я побачив поналіплені афіші, на яких великими літерами стояло: "Концертъ Н.В. Лисенка". Спинив візника, злізаю, читаю: концерт — завтра, в оперному театрі, а в концерті, крім самого Лисенка, беруть, як звичайно, участь хор і солісти... Оце так до речі! Як раз добре втрапив! Не гаючи часу, звелів візникові мерщій їхати до театру, щоб застати ще хоч якого небудь білета. Підхожу до каси — аж тут сам Лисенко. Привітались, поцілувались.
— Та що це Ви тут тиняєтесь без пуття? Тільки-що приїхали, кажете? Дарма! Йдіть на сцену співати! Хиба забули? — накинувся на мене Лисенко.
— Пане Миколо, змилуйтесь! Я все співав та співав у Вашому хорі, як був студентом, то годиться мені тепер і послухати.
— Ну, добре, добре. Приходьте-ж завтра до льожі Старицьких, а з театру — до мене вечеряти.
На другий день прихожу до театру. Заля повнісенька вщерть. Лисенко виходить на сцену, а йому на зустріч — буря оплесків. Довго не вгавають ті оплески і через те Лисенко ніяк не може розпочати свого сольо на фортепяні. Він встає, кланяється, сідає, знов встає, знов кланяється... Аж нарешті в залі втихомирилось — і Лисенко вдарив по клявишах... Хто не чув Лисенка, той не може уявити собі, що то була за гра! За своє життя я багато переслухав першорядних артистів — великих майстрів, що техніку гри на фортеп'яні довели до nес plus ultra та придбали собі всесвітню славу; але такого лагідного, м'якого туше, як у Лисенка, не було у жадного з них і ніхто з них не вмів своєю грою так промовляти до серця, так чарувати, так ворушити найделікатнійші струни душі, як то вмів робити Лисенко...
Далі на проґрамі концерту стояв: "Квартет" (сопрано, альт, тенор та бас) — муз. М. Лисенка. Виходять співці — починають:
"За солнцемъ тучка вслѣдъ плыветъ"
Боже ж мій єдиний! То-ж мало бути Шевченкове:
"За сонцем хмаронька пливе".
Після того хор співає якусь чеську чи сербську пісню і т. д. Аж ось на сцену виходить бас Ляров і починає співати щось таке, чого на проґрамі не зазначено. Слухаю уважно. Музика дуже гарна, ориґінальна, в речитативно-аріозному стилі, але слова якісь чудернацькі:
"Mнѣ все равно, гдѣ жить, гдѣ умереть придется"
___________
"Мнѣ, право, все равно."
А далі ще краще:
"Молитесь, дѣти, за поэта;
Он, васъ любя, погибнул самъ."
Що за вража мати! По якому це!
Вихожу в антракті до фойє. Біля мене балакають двоє:
— Скажите, пожалуйста, что это такое пѣлъ сейчасъ Ляров?
— А это, кажется, романсъ Чайковскаго на слова Некрасова.
А! — ось воно що. Але... яким-же це побитом у Некрасова опинилось таке круте словечко, як "погибнул?" Тай такого вірша Некрасова я собі щось не пригадую.
Стріваю в коридорі свого приятеля Андрія Юркевича.
— З якої це речі, — питаю, — закортіло Лярову співати того некрасовського романса?
— Що? Якого Некрасова? Та то-ж музика Лисенка до Шевченкового: "Мені однаково — чи буду я жить в Україні, чи ні".
— Он як! А хто-ж то так переклав?
— Та не хто-ж, як Михайло Старицький.
Я до Старицького:
— Пане Михайло, це Ви переклали того романса, що співав Ляров?
— А що? Хиба не те є?...
— Змилуйтесь! Що-ж то за слово таке — "погибнулъ"? Тай звідки Ви взяли того "поэта" та тих "дѣтей"?
— "Погибнулъ"? — Так це-ж licentia poetica, хиба не розумієте? А "поэтъ" та "дѣти" — то... Нам, бачите, хотілось, щоб Ляров сьогодня доконче заспівав оцю свіженьку композіцію Миколи, — так ото я й поквапився перекласти. Та не так перекласти, як перекрутити, щоб цензура, бува, не присікалась.
Скінчився концерт — і я лагодився йти з театру. Мене спиняють:
— Пострівайте лишень, — ще щось буде.
Дивлюсь навколо. В партері, в льожах, на "верхах" залишилась сила людей, які починають гучно викликати Лисенка. Аж ось на сцену виходить хор а за хвилину й Лисенко. Лисенко сідає до фортепіану, грає прелюдію, а там хор як не гукне fortissimo:
"Гей, не дивуйте, добриї люде,
Що на Вкраїні повстало!"
Що счинилось в той мент в залі, — того не розказати! Оплески, вигуки "слава!", грюкіт, стукотіння кріслами — все це злилось в таке пекельне ревище, що здавалось, театральний будинок от-от лусне!. .. Боялись ми, що дістанеться таки бідному Миколі, — та дивним дивом все скінчилось гаразд.
***
Лебединим співом Лисенка була опера на одну дію "Ноктюрн", що він її написав до тексту своєї небоги — п. Людмили Старицької-Черняхівської. Цю оперу виставляла при мені в Київі, на Великодних Святах 1914 р. трупа міського театру (оперного). Але що то було за виконання — не доведи Господи! В головних партіях — компрімарії; оркестра грала недбало, ані трохи не рахуючись з вказівками партитури що до темпо та нюансів. Це був просто глум та знущання над світлою пам'ят'ю українського Співця. — Коли то вже настане той час, що ми почуємо на рідній сцені, в столиці свого краю, українську оперу, а передовсім — капітальний твір Лисенка — оперу "Тарас Бульба", яка ще ані разу не виставлялась на сцені?
*) Як відомо, так само неприхильно поставилась була російська літературна критика, в особі знаменитого Бєлінського, і до творів Шевченка.
**) Як напр. Римській-Корсаков (моряк), Бородін (доктор медиц. і професор химії в військ.-медич. академії), Кюї (військовий інженер) і др.
***) Дуже дотепно висміяв "могучую кучку" в одній з своїх сатир славетний російський сатирик Щедрін.
****) Римській-Корсаков, напр., в своїх операх на українські сюжети: "Майськая Ночь" та "Ночь перед Рождествомъ" не використав ані одного українського мотива, хоч-би для так зв. соulеur locale. Так само і Чайковській, хоч до "кучки" не належав, наче навмисне цурався українських мотивів в операх "Черевички" та "Мазепа". Ця остання опера так-таки й починається московською (великоруською) піснею: "Я завью, завью вѣнокъ мой душистый"..., якої співає хор дівчат.
Будапешт, листопад 1920 р.
[Воля, 11.12.1920]
14.12.1920