Замісць автобіоґрафії — Люблю... — Замітки

 

Замісць автобіоґрафії

 

Коли читаю життєпис якої більше чи менше людству заслуженої людини ­— а знаходжу тільки самі дати,  імена і такі речі котріб то до кожного раба божого при­стосовати можна як: уродився... укінчив студії... одру­жився... упокоївся... себто чисту метрику — відсуваю неохотно книжку, небачучи в ній нічого інтересного.

 

Яб чогось то більше бажала.

 

Не думайте лишень, що яких авантур Дон - Кихоцьких ­— або діл геройських — чи чудес-опису.

 

Ні — я-б бажала вірного відбиття життя душі — ніжних почувань її... терпінь її стря­сень і бур горесних... вогнян­них...

 

Студіюючи любу мені на­уку природи — бачила я на плитах-картинах вугля відти­ски древніх папоротей, а зна­ходячи найніжніші жилочки, листячки відбиті — знаходила вірну подобу тих творів ко­трі давно вищим творам на­тури місце зробили.

 

Бажала-б в життєписи від­тиск душі знати...

 

На жаль не легко авторам біоґрафії відбиття-подобу душі вірно читачам подати.

 

Рослина, котрої образ ма­ємо на вугли картині, була в да­ній хвилині совершеною скін­чено розвиненою... дух ніколи таким не є — в нім рух — бо­ротьба — стремління... неуняті, дрожачі блиски і пропасти тіней, „невисказаний світ таємниці“. Так, по поводу вічного руху і зміни духа, годі подати відтиск його... та всеж в поодиноких епізодах — слідити розвій його можна, ­— можна відчути — що серце-душа любила, чим дрожала, чим терпіла — як доборювалася — доходила до провідних своїх ідей...

 

   *

 

Дійсно в глибині душі я тільки служанка краси — клонюсь перед красою чистого чуття... бажаю, щоб краса і мистецтво цвили, щоб і зовнішнє життя плило в достатку. Золото, самоцвіти, перлини, мар­мор і цвіти живі, сади, водограї; й гаї хай пи­шаються... хай будять натхніння... любов хай огріває груди... хай звенить спів а думка свобідна обіймає світ... хай царює краса, любов, добро, погода.

 

— Але хай буде се усе для всіх... хай щезають з ли­ця землі вперш голод, нужда і неволя...

 

А, поки що — я співачкою недолі страждущих і обреме­нених і сих ніби можних... і не тому, щоб краси у душі не мала — та тому, що не можу бачити і не жаліти, що між людьми за много голодних, не­щасних...

 

Колись в ранці... і я від­верталася від виду нужди іменно тому, що краса в душі царила й краси бажала, що за тяжко було бачити нуждарів — поборювати себе треба було волі міццю... і я в блесках і згуках купалась в ранці життя... та пізнавши людське горе з близь­ка — не можу замкнути очий —  не можу про одну зовнішну красу співати... радаб піснею-­ділом горе людий зменчити... зреклася чести співачки для співу.

  

    *

 

Із шпилів мрій тручає дій­сність в хлань — але огонь прометеїв в душі не вгасає.

 

Із сих низин темних, вохких лину — і життю тільки плоти-тіла піддатися не в силі.

 

І доси мрію про єдність-згоду діл і пісень і річ­ниці між ділом а піснею не розумію, не хочу, не признаю.

 

Уява сягає до всего, що трівке, вічне тай не­обмежене.

 

Велич і міць душі треба у ділах проявити, в життя вчарувати.

 

І чую у душі слова огнянні... палкі неначе лава вулькану... слова пекучі як олово стоплене...

 

І слова сі із серця пливуть пінистою каскадою, тремтючі слова...

 

І чую безнадійну розпуку — слова сі між юрбу не дійдуть...

 

І чую проклони для тиранів-гнобителів...

 

Серце кровю кане і пісня з кровю мішається...

 

І пісня ся неначе протест і наче мука, і наче меч... і пісня ся є правдою — бо серце наболіле виспівало її...

 

Не виспівані ті пісні сумним мене окружають хо­роводом.

 

Душа уся іще не виспівалась, є у ній іще щось не висказане... не доспіване...

 

Все щось сказати моглаб... але кожна пісня — се біль... але кожна пісня — се боротьба.. але кожна пісня — се часть її, се часть душі самої...

 

 (1886—1888).

 

[Нова хата, 1928, ч.12, с.1—2]

 

 

Люблю...

 

Люблю... Лину у простори безмежні...

 

Люблю вічно — і вічно зміняю предмет кохання — бо все до досконалішого прямую... Гляджу ідеалу, лину за межі сьогодня... лишаю за собою усе, що немає завтра, що не лине зі мною на верхівля — а западає... топиться у вирі хаосу.

 

Люблю... та не спинююся ні хвилину у леті в да­лину...

 

Любов душі — як моя — не тріває довго... не тріває вічно...

 

Люблю — це є: вірю в те, що віриш ти, бачу сю правду, яку бачиш ти, одно бажання серця наші напов­няє... Коли одно із нас на шляху шукання вічного — иншу зорю-правду побачить — душі наші розходяться... ніякі закони, ні сили нас не злучать... ні закови-присяги не злучать...

 

Розкіш се — кохати один одного — але кохання не трівке, коли в леті до ясних зір, обі душі — не досить сильні...

 

Далі, усе далі лину... тільки в сферах, де душа пе­рестає рости... глядіти — можна вічно любити... Сього­дні?... Ні! Чую, манить мене невпинний лет... тому і бо­юсь... боюся присяги: „На віки“.

 

Не сила моя спинити думи — що линуть шляхом — без кінця!...

 

— — — — — — — —

 

Зрадою не називаю те — що ти — або я перестаю любити. Присяги „вічної “ любови додержати — не в на­шій силі. За чуття не відповідаю. Не знаю, як завтра буду тебе любити.

 

Зрадою, не називаю, те, що не любиш... чи не будеш любити мене... зрадою є тільки потоптання віри... тільки омана... присяга любови — коли любови більш нема... погасла...

 

Зрадою, що довідуюся від других про се, що пови­нен ти мені сказати сам...

 

Була хвилина, коли думки, наші у однім світі ві­тали, коли одну, правду любили ми — були ми собі близькі — були ріднею... любили одно одного... коли думи мої сягнули дальше, лишаю тебе...

 

Любила я колись твої здобутки — але вони кра­плиною у світі духа...

 

Лину і гляджу душі рівно сильної в леті із моєю...

 

Під впливом чару цеї хвилини стрічі і лету люблю доки не відвернуся...

 

Відвертаємося від того — що нас притягало, чару­вало давніше — коли думки наші сягнули вище...

 

Нові ідеали, нові ритми творчости...

 

Душі Шіллєрівських героїв...

 

Із тих крилатих, творчих душ — і я!

 

— — — — — — — —

 

Розпука... часто повна розпука... ненависть... месть... Хвилина — де і краса тратить чар... кохання само при­наду... Боротьба!... Здається коли правду давну пере­оцінюю, відкидую трачу небо... шмат серця трачу... доки не зірву пут — не побіджу... щоб свобідно, в величній ра­дости линути далі... до нових правд... до нових ясних мет... до нових мельодій вічної творчости...

 

Люблю... лину у далину...

 

 

[Нова хата, 1929, ч.5, с.3—4]

 

 

Замітки.

 

Є люди, яких мучить мова, а почуттє правди мають у душі; людий тих — кожде слово є правдою.

 

Загал-маса звикла до балаканини, шукає і потрібує багато слів, щоб виговоритися... Та всеж і між юрбою і між дітворою можна часто скорше немногими добрими словами осягнути ціль... Струї слів перегомонять незамітно. Де мало добрих слів, там не гине з них ні одно.

 

Щирости, почуттю правди багато слів не треба.

 

Кілька огненних слів рве — пориває...

 

Останні слова тих, що відчували долю-горе народа, більше ділають, як усі поклики їх за життя.

 

Коли співак-пророк замовкне на віки, люди тільки що учаться слова його розважати, цінити... Кожде слово співака стає по смерти його — глубоке. Смерть — більшу ціну надає словам співака... Смерть співака більше робить вражіннє на загалі, як життє, хоч би се було життє повне труду, жертв та горя.

 

                Останні тони-згуки пісні...

                Останні хвилини останної любови...

                Останні проміні заходячого сонця...

                Як повні чару ви!...

 

Усе, що гине, кидає останний блеск і чар, опромінює недо­стачі й хиби, щоб жити останним вражіннєм — душі...

 

 

 

[ЛНВ, 1923, кн. 4, с. 296]

 

 

 

 

31.03.2017