Ірина Жураковська. По той бік війни. Чернівці: Книги-ХХІ, 2017. 496 с.
До сорокової сторінки роману земля вшосте утікає з-під ніг, порцелянову шкіру регулярно заливає густий рум’янець, ніжно рожевіють щічки молодої жінки, конкуруючи з сяйвом її сірих очей, молодь кружляє у танці, мов підхоплена вітерцем зграя метеликів, місяць заливає заквітчаний вишневий садок, серце зупиняється на мить, а секунда триває вічність. Попереду ще чотириста п’ятдесят сторінок. Це, я вам скажу, треба вміти! Коли авторка збирає таку багату колекцію шаблонів, вона щось має на меті. (Художнє слово завжди доцільне, ми ж в курсі). Неясно тільки, що саме. Будемо розбиратися.
Фото: knigarnya1.wordpress.com
«Українській літературі бракує любовних романів!». Чуємо цю тужливу пісеньку уже не один десяток років. Насправді, бракує. Чесної розважальної формульної прози, де ясно відразу – якщо перший поцілунок відбувся на двадцятій сторінці, а весілля сталося на тридцятій, то далі почнуться проблеми і перешкоди, щоб увінчалося все зрештою тріумфом винагороджених чеснот. Без напрацьованої навички формульний любовний роман читати важко. (Таке скажу: писати грамотно – ще важче). І зовсім не полегшує життя ані читачу, ані автору, якщо таку книжку поспіхом маскують під щось «престижніше»: під роман про війну, скажімо. Такі міжвидові ігрища додаткових пояснень не потребують. Насамперед: книжки про трагічні події прочитають охочіше, якщо в них буде елемент мелодрами – сильні емоції приносять задоволення. Уже потім: читач при цьому воліє не відхилятися від «високого мистецтва», яке йому гарантуватиме наліпка «роман про війну».
Отже, завершу ці ліричні монологи суто прагматичним твердженням: «По той бік війни» Ірини Жураковської – це любовний роман (не роман про любов, а саме любовний роман). Тільки так його і можна читати. І то: якщо ви – сильно загартований читач подібного жанру, котрий тут і зараз вимагає «високохудожніх» гарантій для своїх сильних емоцій. Тобто, якщо ви читач того шару української белетристики, котрий ніколи себе любовним романом не назве, хоч буде ним за суттю.
В анотації нам повідомили, що це роман про Першу Світову війну, в перипетії якої потрапило одне щасливе подружжя – француженка і німець. І отже, будемо спостерігати системну боротьбу патріотизму з еротизмом. Сюжетно це виглядатиме так: роман Жураковської – плід забороненого кохання якихось сильно спрощених «Довгих заручин» Себастьяна Жапрізо і «Пташиного співу» Себастьяна Фолкса.
Юна Констанс, дочка заможного французького фабриканта, за пару тижнів до проголошення війни виходить заміж за Бастіана, теж зовсім не бідного німця. Невдовзі після весілля чоловік повертається на свою мілітаристсько-імперську Батьківщину (німці тут «погані», не сумнівайтеся), де потрапляє одночасно під звинувачення у державній зраді і під мобілізацію. Вагітна Констанс береться до роботи у місцевому шпиталі (експрес-курси для сестер милосердя, я так розумію). Згодом її вербують військові: вона перекладає на жорстких допитах німецьких офіцерів. І паралельно залюблює в себе французьких вояків, вражених її численними чеснотами. Перед пологами Констанс мали б евакуювати разом зі шпиталем, але не склалося – молода жінка переховується у якійсь лісовій хатинці (від чого переховується, я не зрозуміла). Бастіан тим часом опиняється поруч: його полк дислокований у захопленому німцями містечку Констанс. Але не зустрілися. Жінка з немовлям переправляється до французів, де спочатку стає учителькою, а потім відкриває реабілітаційний шпиталь (силами сільських жінок, в шпиталі нема лікарів). Чоловіка посилають на передову, де він отримує поранення і розбиває серце закоханій у нього подрузі дитинства. Наляканий, що його шлюб із француженкою стане відомим, і це призведе до трибуналу (серйозно?), Бастіан дезертує до Швейцарії.
Ясно що вони зрештою зустрінуться. Через чотири роки після війни і по завершенні бурхливого роману з юною швейцарською художницею, Бастіан вирішує все ж дружину знайти. Для цього він найперше відкриває фабрику з виробництва сиру (логіка залізна, не питайте). Ще за рік вони знаходяться, і святкують повторне весілля. Все співає, танцює і галопує у напрямку рожевого світанку.
У бульварному любовному романі поруч із головною парою коханців майже завжди є другорядна. Ці «бонусні» любаси так само розігрують базовий сценарій, але простіше, швидше і очевидніше. У «По той бік…» є для цього юні Мішель і Клер, односельчани і однополчани. Клер, медсестра, врятувала пораненому Мішелю життя. Той натомість закохався у Констанс і освідчився наче-вдові. Клер терпляче чекала, поки зрадливець її помітить: соратницю, помічницю, джерело осяйної любові. Власне, це міні-версія стосунків Констанс і Бастіана, в яких чоловік міняє спектр ролей – від ніжного нареченого до алкоголіка-циніка, а жінка смиренно чекає, поки він награється в чоловічі ігри (чит.: війна) і нарешті прийде до неї по допомогу. На знак свої вдячності врятований жертовною любов’ю чоловік робить вірну подругу вагітною. Проста арифметична дія: Вічна жіночність = Берегиня + Бойовий товариш.
Все тут більш, ніж прозоре. Констанс стало порівнюють з двома уявленнями про ідеальне-жіноче. Перший взірець – Жанна Д’Арк. Саме так героїню «По той бік…» називають під час роботи у шпиталі і на усних перекладах допитів. Вона надихає «наших хлопців» на перемогу. Втім, щасливого фіналу за такої поведінкової моделі бути не може, Констанс цього свідома. І настає час для другої версії – Діва Марія. Коли вагітна жінка втікає від окупантів і випадково натикається на лісову хижу старої Шарлотти, то проситься не до хати. Вона ховається у хліві. Там же народжується її Жан. Ще? Жан родився 24 грудня: «От і перша зірка зійшла… Оце так Святвечір у нас цього року вийшов, еге ж?», – підсумувала стара, яка допомагала при пологах. Ще? Після хрестин Жана Констанс в соборі залишається сам-на-сам із фрескою Пресвятої: «Вони були тільки вдвох з Дівою Марією: обидві з дитям на руках».
Другий варіант теж не передбачає хепі-ендів. У епілозі до роману Жан – уже дорослий чоловік, швейцарець за громадянством – добровільно іде на фронт (це Друга Світова, зрозуміло). І там він відмовляється бомбардувати мирне німецьке населення, жертвуючи натомість своїм життя. (Ні, всі живі, все добре – смерть головним героям в цьому жанрі не загрожує). Отже, маємо переконливий символічно і сумнівний психологічно рух від «войовничої діви» до «діви-матері», котрий має увінчатися благодаттю розділеного подружнього кохання.
Психологічно герої жанрового роману не міняються. Точніше, зрушення відбувається тільки в один бік: їх ніхто не любив до того, тож вони не здатні були любити – їх нарешті полюбили, тож вони навчилися любити навзаєм. Так тут кохання змінює людей. Але не у випадку «По той бік…»: пара коханців як почала з «голубиної вірності», так нею і закінчила. Герої Жураковської побували на війні. Війна начебто міняє людей. Але Бастіан і Констанс буцімто не на фронті були, а в комсомольсько-трудовому таборі. Пещені багаті діти навчилися шити, мити підлогу і косити сіно (вона), доїти корів, рубати дрова і професійно жебрати (він). Це все. Констанс весь час наспівує пісеньку про джерельце, яке вабило дівчинку скупатися, і отже немає її провини, що закохалася в того, кого спіткала на березі. Завдяки її співу, до речі, Бастіан юнку і покохав. Герої Жураковської раз-по-раз пливуть за течією того джерельця, тому і роман – сюжетно не такий вже й повільний – справляє правдиве враження розмитого. Щось стається. Але «загальмована» реакція героїв на подію завжди події не адекватна, ну і «ой чи ж винна в тім я?».
Спробую додумати, що за тою «психологічною статикою» стоїть глибоке послання: екстремальний досвід, пережитий як індивідуально, так і колективно, не здатен глобально вплинути на нашу свідомість. Тільки привчає до якихось базових навичок виживання. Є така дуже відома максима Сьюзан Зонтаґ (люблю цю репліку): «Не буває колективної пам'яті – як не буває колективної провини. Є тільки процес колективної вишколи». Зонтаг, власне, і говорить про те, що екстреми типу війни конкретну людину можуть змінити, якщо привчити загал до того, що такі зміни уже відбулися.
Якщо у Жураковської ані кохання, ані війна героїв не міняють, то нащо авторці тут війна? Тим більше, Перша Світова – та війна, яка докорінно змінила уявлення і про самі воєнні дії, і про людину-на-війні. Залучу знов спостереження Зонтаґ, і припущу присутність в «По той бік…» певної авторської провокації щодо читача: хочете задовольнити свої «високі культурні потреби» – прошу пана. Нас уже давно не дивують любовні романи про Голодомор, чому ж має дивувати любовний роман про Першу світову? Але чи постає та війна як тло для банального любовного сюжету і виключно «для читача»?
Незалежно від того, що обоє героїв Жураковської «походять» із імперій з відповідною політикою та ідеологією, вони міркують виключно в категоріях «національності». Від початкового «вона страшенно засмучувалася, що інші вважають національність Бастіана недоліком» до фінального: Бастіан із фальшивими паперами і новим прізвищем вивозить родину до Швейцарії. Людство (це формулювання тут часто випливає у зв’язку з женевськими і гаазькими конвенціями) за Жураковською – це сума національностей. Націоналізм тут завжди присутній як такий собі теоретичний суб’єкт світової (!) війни. Вороги людства – ті, хто «захищають інтереси імперії». Яка розумная цьому альтернатива? – «Щоб ся лишати нейтральними, тре моцна армія, дуже моцна. Швейцарія споконвіку не лізе в чужі бійки, айбо й до нас лізти не дамо. Бо армія у нас – о! – вуйко показав свого кремезного кулака. – Отак бо» (Мові спробуйте не дивуватися: саме так, на думку авторки «По той бік…», розмовляють швейцарці)… Любовний роман – не політичне висловлювання, чого вже там.
Коли почали з’являтися наші перші тексти про АТО, то в око впадало насамперед таке: риторика радянської воєнної прози тут не просто безсила – вона сучасним творам протипоказана. Найкращі з авторів системно уникали «заряджених» шаблонів типу «діди воювали», «всіх не перевішаєте», «є така професія, синку». Ті, хто менш вправні – використовували ті кліше як ритуальне вибачення, як заздалегідь неадекватні новому контексту цитати. Художню (та й публіцистичну) мову, що змогла б говорити про і за війну, вигадують нині з нуля – і процес триває.
Натомість Перша світова Жураковської послуговується саме тими шаблонами (часто анахронічними щодо описаних подій) без всякої більш-менш осмисленої самим твором дистанції. Так, оголошення війни в 1914-у герої «По той бік…» зустрічають розпачем: війна – то щось давнішнє, про що пам’ятали хіба діди-прадіди. Мабуть, ідеться про Франко-прусську війну, тобто, про події 40-річної давнини: для «дідових» часів ранувато. Але мовний шаблон уже почав робити свою ідеологічну справу. Далі – більше. Учителька-волонтерка у французькому селі другого воєнного літа звітує: ми всі поступово звикаємо до війни, до життя за лозунгом «Все для фронту, все для перемоги». Це таки відомий лозунг воєнних часів – вперше прозвучав в промові Сталіна 1941 року. Ще? Німецькі солдати в окопах міркують, що Італія досі зберігає нейтралітет, хоча за попередніми домовленостями мала б уже вступити у війну. І один із них підсумовує: «Хто не з нами, той проти нас!». Теж відомий лозунг радянської пропаганди, хоч і має першопочатково біблійне походження. А до розмови, про яку саме війну пише Жураковська – на цю «хто-проти-нас» ремарку один із бійців-німців відповідає: «Слава нації, смерть ворогам». І починається повний єралаш ідіом.
Питання, чому в хід ідуть радянські кліше, а не, скажімо, «риторичний» спадок французької і німецької прози про Першу світову (книжка-то саме про це! а джерело-то багатюще!), боюся, відповіді не матиме. Заради справедливості скажу, що в романі Жураковської є один образ, який походить із західноєвропейської прози про війну/революцію (від «Знедолених» Гюго, здається, до Олдінгтона і Гійоти включно). Незайманий юнак, який гине в бою, закусивши неціловані губи. З такого – Ларса – в «По той бік…» починається пролог. Здається, це єдиний приклад на тлі численних запозичень із радянської воєнної прози. Тому я спитаю просто: нащо тут взагалі ті шаблони, серії і ланцюги клішованих фраз і думок?
Кліше воєнної прози, як і мовні шаблони бульварної мелодрами, міцно вшиті в авторський текст Жураковської. І, либонь, функцію в романі виконують теж подібну. Припущу, що це є способом говорити про війну за допомогою «авторитетного слова» (є таке відоме поняття). Тому і запозичує свої кліше Жураковська переважно з найгірших зразків радянської літератури про війну: саме там цей метод був в фаворі. Війна – це пороговий досвід, він міняє людей. Це і є те твердження, та абсолютна ідея, котра в романі сумніву не підлягає і критиці не надається, та навколо якої вибудовує свою розповідь Жураковська. Це догма – тому доказів в самому сюжеті вона і не потребує (інтертекст із літератури «втраченого покоління» уже був би таким доказом, бо мав би зміст). За переконливі у «По той бік…» аргументи слугують порожні цитати, лозунги і слогани, котрі відтворюються, але не надаються критиці. «Авторитетне слово», щоб воно сприймалося як правдиве і переконливе, має бути одразу побачене. Цитата, яку знають всі, і уже просто не чують, до чого вона, підійде якнайкраще.
«По той бік війни» не зображає історичне минуле. Тут інше завдання: розіграти виставу, залучаючи до виконання наші уявлення і стереотипи про певну подію в минулому (про Першу світову, очевидно). Сама історія, навіть якась більш-менш визначена історіософська світоглядна позиція, залишаються за межами книжки. (Зрештою, вони і не потрібні, щоб вибудувати банальний любовний сюжет). Перша світова у Жураковської – це те, що злобна постмодерна критика називає поп-історією типу «war сhic».
Жанровий любовний роман не просто допускає штучність – він її потребує. Так це працює: формули, кліше, шаблони, виправдані очікування. Але «працює» така штучність тільки у поєднані з видовищністю. А це уже питання «інженерної» майстерності оповідача, навченого вправлятися з жанровими кліше. Інакше… Паперові люди на авансцені непереконливо грають у кохання. У глибині сцени хитається нашвидкуруч змайстрована з пап’є-маше війна. Папір – не достатньо надійний матеріал для грубого роману. Тож і твір у Жураковської склався такий – одноразовий.
28.03.2017