Компресація часу залишає хіба осад в історії
М. Т.
Буває, приїжджаємо до Києва. Ще доволі часто. Зрештою, знаємо, де і що там є. У Києві. Де магазини, де базари.
Знаємо, де з ким і коли треба і можна говорити мовою українською, а де – державною. Щоб одержати адекватний результат спілкування. Щоб оперативно довідатися інформацію.
Отож, приїхали черговий раз у справах до Києва. Висіли на вокзалі, добралися з центру – і до центру. Залагодили справи. Зустрілися зі знайомими, переговорили-перетерли всі недавні й давні новини. Довідалися, хто помер, хто захворів, хто народився. Кому вдалося у нинішніх умовах видати нову книгу українською, кому – не вдалося. Чому не вдалося. Словом – поспілкувалися.
Домовилися увечері на зустріч зі знайомими за містом – на дачі. Треба було купити плящину вина, хліба – решту ґарантували господарі.
Отож, пішли ми Хрещатиком – «там–там», коло славного Бессарабського ринку. Справа у тому, що тепер, після зникнення Центрального ґастроному на Хрещатику, ніде й купити дещицю чогось у центрі Києва.
Не той тепер Київ, Дніпро-річка не та…
Проте купили все необхідне. Принагідно я, як справдешній галичанин, поґдирав на тему: все для людей: пхайся за «тридев’ять земель» по Хрещатику, щоби бохунец хліба і фляшку купити для приходу в гості… Добре, хоч магазин із чоколядою поряд. Тут принаймні можна коробку цукерок придбати…
З того ґастроному звичним шляхом попрямували (визначення «попрямували» цілком відносне: тра було спуститися у перехід, покружляти довкола центрального «цебра» підземного city-маркету, знайти вихід – правильний вихід: бо де зайдеш і де вийдеш із того Мінотаврового лабіринту – без компаса, як у пустелі, визначити неможливо), – отож, із того ґастроному отим «звичним» шляхом попрямували до добре знаного нам доброго винного маґазину.
Ішлося про те, щоби воно – вино – було таки нормальним. У Львові маґазин був нами вже апробованим. Ціни не те, щоби зовсім доступні, але якість продукту заслуговувала довіри. Отож, у чужому місті – нема на то ради, – мусиш шукати апробованих брендів із надією, що, прийшовши до друзів, принесеш нормальний продукт, а не «джемеруху».
Прийшли, де магазин (в Галичині ще хтось і нині каже: «де склеп»). Щось муляло на душі – екстер’єр був якийсь інакший. Чогось таки не вистачало. Якогось натяку, чи що.
Шукаємо добре відоме місце. Такі виразні двері з конкретним написом, куди нам треба увійти.
Шукаємо – НЕМА! Бачу – бар, бачу ще один бар, а магазину – нема. Як корова язиком злизала.
Дивлюся на проспект поряд – нема вказівки.
Заходжу у той бар, та й питаю: «Тут коло вас десь мав бути магазин, який торгував вином та й іншим алкоголем».
Відповідь: «НЄ-А»…
Заходжу у другий бар – поряд. Питаю те саме. Бармен подивився так прихильно-суворо, із радісним «прищуром глаз», та й перепитує: «А о чом ви спрашиваєтє?»
Та, кажу, отут був такий магазин – і далі за текстом. Пояснюю: Отамо – посередині бульвару, стояв пам’ятник, «хвігурка маленька».
Спохватився, та й пояснюю: «фігуркою маленькою» ми зазвичай у Галичині називаємо спадщину тоталітарних систем.
Спохватився (та, знаєте, у нас тих тоталітарних систем було так багато: прошуміли й відшуміли) і пояснюю: «Маю на увазі пам’ятник вождю пролетар’яту, який правою рукою вказував на вхід до того винного, пардон, алкогольного магазину. Ми тут ще донедавна незгірше вино купували».
Зітхнув, неборака: «Да, я там работал. А тєпєрь смотрю – ви мнє знакоми. Заходілі. І бралі харошеє. Тєперь уж нєт. Закрилі».
Га, думаю собі, чи ж винний магазин – теж символ тоталітаризму! Бо кожен алкоголь… у мусульман… Я собі купував вино при нагоді у магазині (і, головне, непогане вино!), та й не вловлював, що назва «вино», виявляється, теж має присмак тоталітаризму. Водочку нада!
Або й «так-таки-так». Зняли «хвигурку маленьку» – яка була зловісно високою, зняли чергового вождя, який рукою своєю рукотворною вказував на червону доріжку на вході до цього магазину – й не стало де купити вина.
Ми вийшли із того бару, кажучи літературною мовою, «ні в тих ні в сих». Постояли. Я лапнув себе за чоло (ляпнув себе по лобі) та й сказав дружині: «Та Лєнін правицею вказував "правильний шлях". Лєніна зняли. Магазин закрили. Людина втратила роботу. Вина ніде купить. Як до колєґ поїдемо? Ат, доведеться повернутися до "водочки"»…
Без вина винуваті.
***
Після «залагодження справ» збираємося – і не поволи, а таки нагло, на вокзал. На двірець.
Таке трапляється ще й нині серед давніх друзів, яким смакування спілкуванням, розкошування від обміну думками, задоволення від розуміння, взаєморозуміння і знаходження нових сенсів у вже давно «проговореному» й відтак повністю і цілком, здавалося б, уже «ословленому» нашому старому і старіючому світі цікавіше ще од біганини білочкою у колесі нинішньої канавально-навальної центри-fugy… Трапляється.
Отож, приїжджаємо на вокзал. Сам центр столиці. Радісне пожвавлення. Гомін народу довкруж. Квитки – у кишені: ще є зо півгодини – зайдімо-но на каву, та й по п’ять дека: «на коня».
Нєт, ту, шо ви заказали – єшо нє откривали, я вам налью из откритой…
Як то?!
Ні, шинкарко, подавай-таки ту, що ми замовляли. Ми ж не «водочку піть» (тобі, звичайно цього повік не зрозуміти) – у нас свої спомини, пов’язані із нашим віком, нашим минулим і оцим (хоча вона давно уже не та, що була колись) банальним напоєм… Та чорт із ним! Але – подавай нам те, що замовлене!
Налила. Зі смутком в очах, але налила.
Далі – кажу: «А тепер, дівчино, доки ми оце тут у цьому шатрі будемо стояти і спілкуватися – а по-твоєму: пити цю горілку – ти нам так "тихенько" вимкнеш ото, що у вас тут звучить, оту "вашу попсовану" "попсу-музику". Добре? Хвилин на десять, га? А потім знову ввімкнеш, і хай тобі щастить…
Я вже не кажу про ТИХ хлопців…»
Реакція була для мене цілком несподіваною: «ФАШИСТ!!! Ти – ФАШИСТ!!! Я ТЄБЄ ГОВОРЮ: ТИ – ФАШИСТ!!!»
Настрій, звичайно, був зіпсованим. Ясна річ, що нам уже не хотілося ні «на коня», ані продовжувати тиху «симфонію» наших душ, ані зі спогадами, ані…
Поїзд вирушив із запізненням. Ми ще стояли під вагоном, сумно дивилися один на одного, говорили якісь вибачливі фрази один одному, очікуючи, коли це дивне дійство у центрі Києва – на вокзалі – у центрі НАШОЇ столиці – завершиться. Ми бажали один одному здоров’я нашим рідним, бажали успіху нашим починанням, передавали вітання усім твоїм-моїм. Ми чомусь ховали очі, простягаючи руки для прощання, тоді ховали ці руки; щоб чимось їх зайняти, похапцем запалювали цигарки, які вже за хвилину треба було викинути, бо – ПОЇЗД РУШАВ!
Так, поїзд спізнитися може, але звернути з колії…
24.03.2017