Дорога зі світла

Містечко лежало посеред мальовничої низовини, де випасали білих з рудими плямами корів. Шумовиння теплого молока осідало над верхньою губою білими вусами.

Жінка, яка примостилась на низькому дерев’яному стільчику, затиснувши ногами цебро, була його матір’ю. Він дивився на її міцні жилаві руки, тоді знову біг попри вигін, назад, навперейми струмкові. Повільно заходив у холодну-холодну воду, де стояв то на одній нозі, то на іншій, як чапля.

За свої дев’ятдесят три, той, кому належали спогади, спізнав чимало. Проповідував так, як жив. Спостерігав, як день повільно котився до вечора. Слово – міра і воскресіння.

Що збереглося, гуляло світом – Мельбурн і Вінніпеґ, Ріо-де-Жанейро, Нью-Джерсі, Швайкгайм, Мужен... «Моя душа стане дзвоном старої дзвіниці, щоб голосити за мертвими і будити живих». Той, хто записував, переклав, а потім власним коштом надрукував спогади.

Стеблина за вікном гойднулася під вагою джмеля, який сів на квітку. Ми витримуємо, скільки нам вділено.

І тоді йому відкрилося перше речення. Воно опустилося білим голубом на оббиту міддю віконну лутку.

«Я присвятив своє життя Господові, пізнавши його через служіння людині».

І:

«Випробування, через які ми проходимо, достеменні».

Край далекого степу зачерпував журавлем і розливав воду у відра. Пив скупо й помалу – великі ковтки дужче розбуркували спрагу. Вода була солодкою, наче вкрите шумовинням молоко, і крижаною, як у струмку дитинства.

Домандрувавши  до моря, вертався просторами, що переходили з рук до рук – розірваними, пошматованими, зшитими, мов ниткою рана. Латинськими літерами відтворював нелатинські слова, що оживатимуть жіночими й чоловічими голосами.

В тринадцять воно наздогнало його, відібравши батьків, братів і сестер. Збирав дощових хробаків, жував конюшину, яку ніхто не косив, добував коріння і зривав ягоди. Потрохи забував мову людей, «але Бог захотів інакше».

Він став на той шлях. Спогади-дихання – місцями глибоке та рівне, місцями уривчасте. «Людина завжди потребуватиме стіл, за яким їстиме, і лаву, щоб відпочити». Де вчився теслярувати, отримав притулок і харч. Смеркало. Містечка жевріли тьмавими вогниками в невидимій павутині доріг та стежок.

Та дівчина подобалася йому – уже старий, він бачив, як вона сміялася луками, а вітер підкидав русяве волосся. Не раз вони бігли поруч, він і вона. Підібгавши коліна, засинав поряд із нею. Прокидався на запах землі, в рубʼї, промоклому під світанковою росою. На могилах стояв один і той самий рік – тиф зрівняв старих і малих, дітей і їхніх батьків.

Там, підлітком, він уперше побачив дорогу зі світла. Йому здалось, наче в кінці хтось є і чекає на нього. Він почав було йти, але прокинувся, і дорога зі світла обірвалася. Довго не міг позбутись сумʼяття: і боявся, але й щось було, що приваблювало його; страх від сну і спокій від теплого світла – воно так і залишилося в ньому.

Одного разу, коли майстрував, йому зʼявилось те рішення. Ще не раз рубанок викидатиме остружини, що пахнутимуть терпкою живицею.

По багатьох роках, уже стояла кірха і працювала школа для сиріт, йому пригадалось наслання, в якому оскаржував втрату. Й ось він увійшов у приміщення, просякнене тиньком і деревиною. З лав, які майстрував разом з місцевими теслями, слухаючи їхню мову (вже майже знав її), на нього дивилися діти. Наслання більше не тривожило його.

Ті, що, прийшовши до влади там, звідки походив, проголосили себе богами, закликали його повернутися, одначе він залишився тут, де ставлення до нього різко змінилося. Став зненацька чужим – для тих і для цих. «Господь потребує нас не менше, ніж ми його».

Прийшовши сюди, довго винюхували, чим займався, досліджували найменшу порошинку, наставляли пастки слизьких запитань. Вони зверталися до нього мовою, якою говорили його батьки і дівчина, яку кохав, проте ніколи не була вона для нього такою чужою.

Мов злодій, відсував плиту і спускав у казанку харч. Боги викопували мерців, щоб чинити суд над живими. Єврейське коріння... Хіба не відомо їм, що Син Божий – єврей?

Він народився разом зі сторіччям і разом з ним відійшов. У пізніх шістдесятих президент країни, звідки він походив, запросив його на вручення нагороди, якої не прийняв ні того, ні жодного наступного року. У вісімдесятих його названо праведником світу.

В кінці війни він доглядав поранених, а потім разом з повстанцями пробивався на Захід; так він уперше вертався туди, звідки колись прийшов. Ось тут, під цими плитами, розташовувався шпиталь.

«Я бачив, як сини продаватимуть мертвих батьків за кусень пухкого хліба».

«І бачив тих, котрі віддали останнє, що мали, за ковток свободи».

Перед смертю сон повернувся до нього.

Дорога зі світла і він, який іде нею. Дорога більше не обривається, як тоді у, здавалося б, іншому житті, що, одначе, було його. В кінці шляху до нього всміхається постать, в якій він упізнає такі дорогі йому риси. Він не забув їх, ніколи і ні на мить. Вони перед ним так виразно, наче все діялось щойно вчора. Жінка простягає йому назустріч, мов промені світла, руки. Далі вони йдуть удвох.

– Так довго! – каже він.

– Довго? – її подив. – Мить.

Усе, що було, – мить. Дорога зі світла і темряви, й ось – із самого світла.

Він прокидається і до світанку не заплющує більше очей.

Йому не хочеться спати.

Надворі тиха ньюарківська ніч.

Він бачить сади, що ось-ось зацвітуть.

Й останню посеред березня хуртовину.