З країни рижу та опію

Усе, закладене на перших сторінках книжки Софії Яблонської-Уден «З країни рижу та опію», матиме продовження й розвиток. Естетичне, беручи початок ще в потязі, обернеться згодом колізією з етичним. Розбіжні уявлення про красу, винесені на сам початок, оголюють одну з властивих проблем подорожніх описів: передуявлення, що неминуче вступають у конфлікт із дійсністю, в якій інші «я» мають інакші погляди на ті самі речі.

Під впливом опію естетичний диспут зазнає філософсько-екзистенційного розширення. Прикметно, що наркотик не стає містком, яким курчиня входить у простір китайського духовно-культурного універсуму. Скасовуючи чинні часово-просторові привʼязки, він тільки на позір виводить оповідачку в універсальний, понадцивілізаційний та понадкультурний простір. У цьому позачассі і надпросторʼї Яблонська раптом опиняється біля джерел себе, свого походження. Адже хай за якою небесною подобою зроблено людину, глина, з якої її виліплено, матиме запах цілком певної землі – рідної. Сцена повернення до джерел – одна з найпоетичніших і найпотрясніших у книжці:

Ось рідне село, повне яблуневих садів. Здаля я чую скрипіт фіри, хтось тре коноплі. Спів гаївок!.. Навіть маю оману пахощів. Запах свіжо печеного хліба. Відгадую, що це субота, – у кухні вимита, жовта підлога, – розкладені вишивані обруси... Біля печі Настя виймає золоті бохонці пшеничного хліба і відкладає їх побіч на лавку. На землі сніп соломи. Настя з неї вʼяже коромисла і кидає їх у піч, щоб розігріти її під булки. Виразно бачу довгі полумʼяні язики, що лижуть край печі і висмикуються до комина... Чую, як Настя приходить до мене і на моїй голові розлуплює два зліплені хліби. Вона всміхається до мене і приспівує: «Рости, рости, золоте волосся, рости, рости нам на втіху чорнявенька Зосю».

І це Софія Яблонська, емансипантка, феміністка, людина широкого світу, фільмарка, мешканка великої метрополії (Париж ще далеко не перестав бути центром світу)! Фільмарка в час, коли цей вид мистецтва ще був геть новий, чоловічий (праця оператора, режисера) і неоднозначний. Треба було приїхати затридевʼять земель, щоб у хатині хитрого, підступного і мудрого китайця, викурюючи люльку за люлькою, потрапити в світ власного дитинства, до своїх джерел у щонайменше потрійному розумінні. Праглося в екзотичну далечінь, а опинилося в рідному селі. Чи може, якраз туди, до рідного, потайки, неусвідомлено праглося? Всякою мандрівкою рухає жага пізнання себе, яке мало ймовірне без фігури іншого та інакшого – людини, ландшафту, традиції, культури.

Перед самим моїм відʼїздом в Европу, на памʼять по собі старий Кво дав мені маленький, таємний куферок.

Моє здивування було велике, коли я відчинила його. Він був повний кісток доміно із слонової кости, хоч старий Кво добре знав, що я не любила цієї гри. Спершу я подумала, що він – великий прихильник доміно, зробив це навмисно, «щоб нарешті я зрозуміла пожиточність гри в доміно»... Хоч тайну цього доміна я зрозуміла щойно тоді, коли перечитала його прощальний лист, де було також пояснення.

«Кожне доміно можна відшрубувати наполовину, а всередині, як ви вже догадуєтеся, – омана Азії, – опій!»

Дно скриньки також було подвійне, де лежала прегарно різьблена мала люлька з усім потрібним до куріння приладдям. Я зачинила хитру скриньку з легким усміхом. Не було вже жодного сумніву – старий Кво був мій вірний приятель.

При цьому я згадала його останні слова: «Доки людина жива – не можна бути певним її».

А проте, його таємної скриньки я не повезла в Европу.

Опій, це екзотика і насонник Китаю, і він не повинен виходити поза його межі. В Европі він став би правдивою отрутою і злочином.

Ідентичнісні епіфанії настільки розгалужені, численні і між собою переплетені, що «З країни рижу та опію» виростає в поему про тожсамість, в зразковий твір про джерела себе, в потаємний, доглибно поетичний додаток до філософії самості з межею, за якою – прірва самотності.

Щоразу, де йдеться про європейську ідентичність і ведеться полеміка між Європою та Китаєм, Яблонська мислить саме модерну ідентичність. Європейська ідентичність, як ми усвідомлюємо її сьогодні і як усвідомлювала її Яблонська – це поготів модерність, хай її коріння сягає в античні часи (право, філософія, культурний гумус) та середньовіччя (християнський універсум). Хоча в християнській гомогенності середньовічної Європи незрідка і не геть безпідставно шукають прообраз сучасної Європи, європейство як таке сприймається і сприйматиметься явищем модерним – як у самій Європі, так ще виразнішою мірою з погляду інших, неєвропейських культур та світів.

Здавалося б, передуявлення подорожньої розбиваються об перший же вербальний контакт з представником світу, куди вона вирушила. Передуявлення – складна річ. Того, хто вирушив у мандри, веде бажання або підтвердити, або спростувати їх. Хай там як, за достатньої елоквенції це «перед» невдовзі і поступово відпадає, формуючи «уявлення»: щось суттєво розгалуженіше і багатогранніше. Передуявлення – це практично завжди кліше, стереотипи. Прагнучи достеменного, без «згубного» впливу Європи та Америки Китаю, Яблонська не зчувається, як опиняється в «орієнталістичній пастці», згідно з Саїдом, до того ж майже хрестоматійно. Тим цікавіше, як вона з цієї пастки вибирається. Не останню скрипку в цьому «порятунку» відіграє те, що Яблонська не лише європейка, а й, зокрема, українка.

Невдовзі Яблонська покидає звичний терен, на якому «цивілізація» тотожна «технічній цивілізації», вона розширює поняття «цивілізації» культурою, а на якусь мить відмовляється від терміну «цивілізація» на користь терміну «культура». Розширення понятійних меж дозволяє їй висловити те, що інакше годі було би виразити словами. Символічно, що ключовим у цьому преображенні є земля. Земля, про яку так багато в українському наративі.

Коли глянеш на рясні, рівненькі грядки, де одна рослина виштовхує та перевищує другу, то справді трудно повірити, що це не чудо, що це не діло ґеніїв, а звичайних, неграмотних, «темних» китайців. Вони, може, і темні поза межами своєї землі, зате свою землю вони збагнули краще за інших «освічених» народів. Чи це також не один із ступенів культури?

У китайців існують свої прадіди і свої способи обробу землі, й вони в них такі сильні, що навіть без надбаних мудрощів та без винаходів цивілізації сміло можуть змагатися з нами, а навіть подекуди перевищувати нас.

По тисячелітних змаганнях та досвідах китайці осягли вершок своєрідної, застосованої до їх потреб, досконалости, поза який уже нема куди поступити вперед, пункт, який інші, молодші від них, «модерні» нації називають «застоєм Китаю». Коли б замість уважати себе вище культурною за них расою, замість називати їх темними варварами, ми спробували б перебрати від них деяке їх знання та досвід, – то багато дечого навчились би від них, чимало скористали б.

Напевно, більше, ніж Китай скористав з нашої европейської цивілізації, яка тільки шкодить китайцям та осмішує їх, коли вони її наслідують.

Поїзд, авто, ці символи західного світу, постають недоречними, редундантними – не поготів, а поза простором, де їх винайдено і застосовувано, викликаючи жах, зацікавлення і паніку юрби. Вони зазнають фіаско, якщо їх перевести з цивілізаційного в дискурс культури. Технічному західному модерну, присутньому у відвіданому просторі у вигляді залізниці, автомобіля й електрики, протиставляється технічний східний модерн у вигляді рафінованої системи каналів для зрошування рисових полів. Невдоволена технічними засобами західного модерну, властиво тим, як повільно вони пересуваються в східному просторі, авторка у захваті від організації сільського господарства і працьовитості китайців. У цьому Яблонська між європейським модерном і китайським традиціоналізмом дефінітивно обирає бік традиції, за якою накопичена впродовж тисячоліть мудрість, стабільність, що виростає в картину статичного світу, на противагу мобільному світу Заходу.

В якийсь момент, однак, іронічне, скептичне, відторгувальне ставлення подорожньої до Європи-в-Китаї зненацька уривається. В цілком певний момент! Це – момент катарсису, прозріння, преображення, драматично не найпотужніший, зате орієнтирно центральний, ключовий. Це місце зламу, в якому Яблонська виходить з дилеми класично уявленого модерну і традиціоналізму. Це місце екзекуції – території, на якій держава від імені суспільства здійснює покарання. Територія репресії – це водночас топос помсти і місце смерті, топос втіхи одних і страждання інших. Для європейки Яблонської – це місце випробування на європейськість, на свою справжність. І це тридцять третього року, якого Гітлера (в Європі!) призначено канцлером, а Сталін (у Європі) під ширмою класової боротьби винищує українців.

Модерн – не лише потяг, загублений у нескінченності тунелів чи автомобіль на бездоріжжі, Модерн – не лише музика Ваґнера і романи Діккенза, не лише модернізм безпосередньої сучасності Яблонської, це й ще щось інше, третє, що народилося на зорі Модерну, здорослішало в Просвітництві і зреалізувалося щойно тепер, починаючи другою половиною двадцятого сторіччя. Це те, що європейці охоче називають «європейськими вартостями», а насправді вони є універсальними, стоять понад культурами і традиціями і мають слугувати спільним знаменником для розмаїтості людського універсуму. Це – правдиве надбання Модерну, вартісніше за ґаджет і космічний корабель. Цей рух Модерну до вартостей, в основі яких самоцінність людського життя і – ширше – життя поготів, життя-не-як-скніння, а життя-в-гідності, передбачений і метафорично описаний у «Дон Кіхоті», першому й основоположному модерному романі.

– Мені здається, що віддавна небагато в вас змінилося, – завважила я з легкою іронією. – Прецінь, ще й тепер я іноді зустрічаю насилені або завішені на стовпах голови піратів!..

– Це зовсім щось іншого, – відповів він з погордою. – Ці голови тепер відрубують щойно після розстрілу. Тепер і не страшно нікому перед смертною карою. Одна хвилина і кінець... Тому, може, тепер стало далеко більше злочинців, уже не згадуючи дрібних злодіїв. Кому ж страшно йти до вʼязниці?! Це сміх! В нагороду за те, що ти злодій, тепер іще тебе садять у мурований дім і задармо годують. Ось так видумали кару!

– А як же ж перше карали у вас за дрібні провини?

– За крадіж, – відповів китаєць, – відрубували злодієві руку, якою він крав. І дивно, – докинув він жартівливо, – майже всі злодії запевняли, що крали лівою рукою, яку самі підставляли під топір ката, – бо в разі опору їм відрубували праву руку. Це все варто було бачити... А тепер? За крадіж – у вʼязницю, за вбивство – під стіну! Який же тут приклад? Так умирати зовсім не страшно. Чи ж варто тепер турбуватися, що побачити, як тіло розстріляного паде на землю? – додав китаєць з деяким розчаруванням.

– Скільки то речей, давніх «гарних» традицій, знівечив вияв нової модерної культури! Шкода? Правда? – спитала я із зовсім явною іронією, якої він зовсім не зрозумів.

– Догадуюся, що за причина вашої погорди до модерної екзекуції, – додала я провокаційно. Брак сильних вражень? Насолоди??? Що?

– Тепер ні мук, ні катування, ні довгої аґонії! Навіть не видно крови, що охляпує фартух та голого до паса ката! Ні сокири, що півколесом підноситься над покірно схиленою головою засудженого, ні цієї хвилини, коли вістря доторкає ще живого тіла, ні кругленької голови, що спадає на зелену траву!

Жахливий образ китайської екзекуції віджив у моєму спомині – переслідуючи мене своїми подробицями. – Я далі провокувала затаєні садистичні інстинкти цього старого китайця.

– Тепер для вас нема жодної насолоди дивитися на модерну екзекуцію, нема насолоди бачити останньої гри мʼязів на розрубанім горлі, ні останніх судорогів кадовба! Ні потім широко відчинених очей, що вперто дивляться на вас своїм вмерлим поглядом, в якому лишилися останні вирази одчаю і мук. Ні роззявленого рота, з якого спливають липкі краплини крови, ні білих затиснених зубів!!!

– При розстрілі нема цього всього! Шкода? – ще раз перепитала я, пильно слідкуючи за висловом його обличчя, яке прийняло вираз насолоди.

– Так, – признав він. – Тепер уже нема на що дивитися.

– Яка втрата, – докинула я, щораз то більше роздратована.

Ні, рішуче китайці не розуміють іронії. Він зовсім поважно відповів, а навіть з очевидною пошаною до моєї «тонкої обсервації».

– Як бачу, ви зовсім не ляїк! – вмієте оцінювати враження. – Це дуже дивно, дивно, – завважив майже про себе китаєць...

– Вас дивує те, що біла людина, а надто біла жінка цікавиться і хотіла б зглибити вашу психологію, ваш світ відчування...

– Зовсім не те мене дивує, а те, що ви – білої раси – вмієте по-мистецьки придивлятися до смерти. Европейці, зазвичай, не мають на це відваги, – бояться ще більше вигляду смерти, ніж її самої.

– Не так вигляду смерти ми боїмося, як не терпимо бачити мук людей. Це по-нашому називається садизм, а не відвага...

На площі смертних присудів (так називається цей девʼятнадцятий і передостанній розділ книжки) зійшлися в конфлікті естетика з етикою, що досі двома почасти переплетеними нитками тяглися крізь оповідь. Яблонська ставить естетику на етичне випробування. Й естетика смерті там, де смерть перестає бути природним явищем, а стає інструментом (вбиванням), зазнає нищівної поразки: муки не можуть бути гарними. Варварство, за Яблонською, це не відсутність, недоречність чи недолугість поїздів, не виснажлива ручна праця по литки у воді за браком належної техніки, а роззявство одних, де страждають інші, і, що гірше, втіха з чиїхось мук. Зіткнення цивілізацій Яблонська бачить по-іншому, випередивши філософів-чоловіків, котрі щойно пів сторіччя опісля напишуть про clash of civilizations, і не зовсім так, подекуди ж – зовсім не так, як вони. Всі шляхи ведуть туди, на площу смертних присудів, до кульмінації, за якою розвʼязка: опій і самотність.

Від середньовічного універсуму до «Жака-фаталіста», а через Дідро до Камю – неблизький шлях, що його Європа, однак, здолала. Бунтівна людина Камю – представник європейського модерну, продукт Просвітництва. Бунтівна не лише в звичному соціально-політичному сенсі опору проти гніту й знеправлення, а також – і може, насамперед – у філософсько-екзистенційному розумінні шукання, невгомонності, незгоди. Щось цілком протилежне до (східного) фаталізму, приреченості. І якщо Європа сьогодні в розгубленості, в облозі – зсередини не менше, ніж ззовні, то в облозі не добробут, а вартості, бо якраз це останнє робить Європу тим, чим вона є: собою.

Розлам іде не по лінії ґаджетів, залізниць і гайвеїв. Там, де смертна кара і де її прагнуть відновити, там, де є місце тортурам, – там не менш успішно користуються мобільними телефонами, компʼютерною технікою, залізницею, автомобілями, літаками (з цього погляду, часи Яблонської неповерненно позаду). Але там, за Яблонською, закінчується цивілізація – вона закінчується там, де закінчуються вартості. Цивілізація, визначення якої йде через етику гуманності, не через техніку.

Кожний, хто читає Яблонську, котра левову частину свого життя провела поза україномовним простором, і хто знає, як писали її сучасники, зокрема й ті, котрі не покидали рідномовного середовища, можуть лише подивувати лексичну розвиненість, зрілість, модерність її письма, якому притаманні дві риси: галицький флер (риж, опій, шпихлір) і словотворення (другобіч, караваняр, стрижій, плачка, возій, електрівня). На таке може бути здатна лише людина з рафінованим відчуття рідної мови, розумінням її філософії і відчуванням її можливостей.

Фото: http://photo-lviv.in.ua