З низин раба-кріпака Шевченко піднїс ся на вершини духової творчости й вселюдської культури, здобуваючи для себе невмирущу славу й стаючи гордістю української нації. Як найголоснїйше гомонить слава Шевченка, хоч про неї було йому байдуже. А коли й так часто впливало ся з його думок, зокрема на засланнї, бажаний, щоб його піснї стали відомі на Україні й найшли там щирий відгомін, то "не для слави", але щоб пробудити свій народ зі сну й отупіння до дїл, гідних його славних предків.
Та не байдужно, але з непотїшним сумом дивив ся Кобзарь, як
...заснула Вкраїна,
Буряном укрилась, цвіллю зацвіла,
В калюжі, болотї серце погноїла
І в дупло холодне гадюк напустила,
А дїтям надїю в степу оддала...
Він бажав викути з свого слова-правди новий леміш і чересло до старого плуга, зорати переліг і посїяти на нїм свої сльози, свої щирі сльози:
Може зійдуть і виростуть
Ножі обоюдні,
Розпанахають погане,
Гниле серце, трудне,
І вицїдять сукровату
І наллють живої
Козацької тії крови,
Чистої, святої. (Чигирин, 1844).
Червоною ниткою вєть ся в Шевченкових піснях протиставленнє геройських часів завзятих боїв українського козацтва з Польщею і Москвою за волю України сучасному страшному поневоленню України, коли "над дїтьми козацькими поганцї" панували, коли
...скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві.
І Шевченко не був у силї здержати ся від докорів і гнїву в сторону Богдана Хмельницького, що виминаючи Скиллю (Польщу), попав на Харибду (Москву). І Шевченко певний був того, що Богдан Хмельницький занапастив "вбогу сироту Вкраїну" (Суботів, 1845), що Україна
Якби була знала,
У колисцї-б придушила,
Під серцем приспала? (Розрита могила,1843).
свого найбільшого гетьмана.
Свого погляду на велику невідповідність Переяславської умови, довершеної Богданом Хмельницьким, і страшних наслїдків її для України не змінив Шевченко до кінця життя. В наслїдуванню XIV глави Осії з 1859 р. читаєм:
Погинеш, згинеш, Україно!
Не стане знаку на землї!
А ти питала ся колись
В добрі і роскоші, Вкраїно,
Мій любий краю неповинний!
Защо тебе Господь кара,
Карає тяжко? За Богдана
Та за скаженого Петра
Та за панів отих поганих...
Дуже тяжко болїв Ґенїй України й перед засланцем і на засланнї й по засланнї, що український народ, який ріки крови пролив за Москву й Варшаву, який був у силї Польщу розвалити, мав погану інтелїґенцію: "варшавське сміттє", "грязь Москви", котра замісць стати на чолї народнїх мас у боротьбі за волю України, показувала їм, як носити кайдани. Тяжким сумом навіяні такі Шевченкові рядки:
Не заревуть в Українї
Вольнії гармати,
Не заріже батько сина,
Своєї дитини,
За честь, славу, за братерство,
За волю Вкраїни.
Не заріже: викохає
Та й продасть в різницї
Москалеві... (Н. Гоголю, 1844).
Шевченко бажав повороту часів геройської слави, а від кождого Українця домагав ся такої любови для України, якою він самий палав до неї:
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що прокляну святого Бога,
За неї душу погублю! (Сон, Орська кріпость, 1847).
Для Шевченка не була байдужа тільки доля України. Для нього не було однаково,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огнї
Її, окраденую, збудять...
Щораз більші розміри прибирає святкуваннє памяти й культ Шевченка. Та не сього хоче його "Заповіт". Шевченко бажав, аби Україна помянула його "незлим тихим словом", але
... в семї великій,
В семї вольній, новій.
Та для сього потрібно, щоб Українцї встали, пірвали кайдани і вражою злою кровю волю окропили. І тільки сповненнє сього бажання Шевченкового "Заповіту" буде правдивим відсвяткуваннєм памяти Шевченка, гідним Ґенїя України. Щойно, коли Днїпро
...понесе з України
У синєє морс
Кров ворожу,
коли Україна стане вільною, щойно тодї, коли Україна стане окремою самостійною державою, можемо назвати себе гідними синами славних і великих предків. Українську державну думку відпокутував Шевченко десятилїтнїм засланнєм і тільки переведеннє в дїло сеї думки звільнить нас від обовязку супроти Шевченкового "Заповіту".
[Вістник Союза визволення України]
12.03.1917