Ґенеза Шевченкової поезії "Муза" зв’язана з особою Катерини Піунової, драматичної артистки в Нижньому Новгороді. Пізнав її поет у театрі кілька тижнів по приїзді в Нижній, 13 жовтня 1857 р. Він відразу записав у своєму Журналі, що Піунова грала натурально й ґраціозно і що легенька, жартовлива роля пристала їй до лиця і до віку. Цілих півтретя місяця опісля нема про неї згадки в поетовім щоденнику, хоч бачив він її певне не раз. Аж дня 1 січня 1858 р. читаємо ентузіястичну записку Шевченка про її гру в останніх днях грудня 1857 р. До Нижнього приїхав бyв на шість днів пpиятeль пoетiв, Михайло Щепкин, і виступив тут на сцені в ролі Чупруна з "Москаля Чарівника". Піунова грала ролю Тетяни. Поет був нею зaхoплений. "О, як добродійно вплинув Михайло Семенович на oтце любе й талaнoвитe cтвopiння! Вона виросла, покращала, порозумнішала після "Москаля Чарівника", де вона грала ролю Тетяни і справила ту ролю так чарівливо, що пyбліка з захоплення просто ревла. Михайло Семенович мовив до мене, що вона перша артистка, з якою він раюючи справляв Михайла Чупруна". Не менше захоплення молоденького артисткою проявляє поетова записка в тиждень пізніше. "Сьогодні (6. І. 1858) Піунова в ролі Простушки (жарт Ленського) була така гарненька, що не то що московський чи петербурській, а хоч би париській публіці так сподобалася б".
Хоч Шевченко був багато старший від Піунової, таки зyмiв з’єднати собі симпатії молоденької артистки й назвав себе у своєму щоденнику одним із щасливих людей на світі й виразно признається, що її полюбив. Він часто заходить до неї до дому і обоє читають разом поетичні твори (Курочкіна, Кольцова, Пушкіна, Крилова). Щасливий вертається поет до себе додому. Поет і артистка ходять часто разом у гості до знайомих, як от до М. Дорохової, директорки інституту для дівчат, до Л. Брилкіна, головного управителя пароходного товариства "Меркурій" і інших. Артистка дуже вдоволена з тих візит і радо товаришить поетові. Вже тоді була в Шевченка думка оженитися з нею, як це виходить з його записки дня 6. І. 1858. "Коли подружжя нe пошкодить їй, з неї вийде самостійна, велика артистка". Піунова хотіла б перенестися десь на якусь більшу сцену, і щоб помогти їй, Шевченко пише в цій справі до свого доброго знайомого, директора харківського театру Щербини і рівночасно до Щепкина, щоб він потягнув руку за неї. Але щасливі дні тривали для поета вcього один місяць; перервалися вони враз несподівано з кінцем січня. М'ясниці (26. І.) зустрів поет санкуванням за місто і підмовив до цього Піунову з родиною. Підчас тої прогульки признався їй поет, що її кохає і хотів би з нею одружитися. Але зробив це, як сам два рази записує в щоденнику, якось дуже незручно й нетактовно, і артистка образилася і навіть відіслала йому книжки, які він приніс для неї. Дня 30. І. поет написав до неї листа, але справи не поправив. Навіть, коли повідомив її, що прийшов від Щепкина лист в справі її переселення до Харкова, де Щепкин бажає довідатися, які її умови, артистка відмовилася від зустрічі з ним. У цій справі прийшов до поета тільки її батько. При цій нагоді пояснив він Шевченкові, що доня його взяла сватання за театральну сцену і поет мав надію, що "перемелеться й борошно буде". Стрінувся він з нею ще на іменинах у Ніни Пущиної, дочки декабриста, а годованки М. Дорохової, але не мав нагоди порозмовляти з нею. Прочитав там тільки вголос свою статейку про бенефіс Пігунової, надруковану в 5 числі "Нижнєгородських Губернських Відомостей". Хоч Шевченко тратив надію одружитися з артисткою, aлe забути її не мав сили і три рази записує в своїм щоденнику, що бачив її у сні. Між тим прийшов лист від директора Щербини, де він просить Піунову приспішити свій приїзд. Вона прохала поета прийти до неї, щоб висловитися у цій справі, але мати її — дуже неприхильна до поета — ввесь час сиділа в кімнаті і розмова була тільки ділова. На другий день рано (9. II. 1858) написав поет три поезії: "Доля", "Муза", "Слава", що творять одну цілість. В них поет висловив почування й думки, що тоді його хвилювали.
Артистка очевидячки уникала розмови з поетом. Ще раз, правда, бачився він з нею, коли на прохання її батька вибрати для неї якусь поезію, що її артистка могла б прочитати на сцені, він вибрав останню сцену першої частини "Фавста" і відвідав її, щоб справу обговорити, але роля Марґарети, на її думку, була для неї незручна до читання.
Також з проєкту переселення до Харкова нічого не вийшло. Не діждавшись відповіди директора Щербини, артистка поєдналась із новим антрепренером нижнєновгородського театру, Марцовим. Поет образився її несловністю і висловив це обурення у своїм щоденнику в гострих словах.
Незабаром вийшла Піунова заміж за артиста Шмідгофа, якого Шевченко називає у щоденнику талановитим скрипаком і актором. Помилився поет, він думав, що як це записав 5 лютого 1858 р., що в артистки справжнім коханцем повинна бути сцена, а чоловік другом; забув він, що молодість має свої права, інша річ симпатія і приязнь, а інша кохання.
Здавалося б, що після виїзду з Нижнього Hoвгороду пoeт уже рaз на все забуде ці болючі для нього переживання. Але ж ні. Ще 19 травня 1858 р. при нагоді вистави в Петербурзі "Свадьби Кречинського", де виступала артистка Сніткова, поет записує у свій щоденник: "Сніткова 2-а просто лялька. О, якою гарною була б Пігунова, моя незабутня".
*
Поезії "Доля", "Муза", "Слава" тісно зв'язані з невдатним сватанням Шевченка з Піуновою, як це вже зазначив С. Єфремів. Дня 9 лютого 1858 р. записав поет в своїм щоденнику. "По безпутньо проведеній ночі я відчув снагу до віpшословія, спробував, і без найменшого зусилля нaписaв оцю річ. Чи це не наслідок подразнення нервів?" Taм же вписано ці три поезії. Написав їх поет на якомусь чорновику, що не зберігся. Зараз таки переписав їх і післав на другий день з листом до Щепкина. Ще того самого дня вписав їх до щоденника. У щоденнику Шевченко ці три поезії опісля виправляв, як видно із закреслень. Дня 16 лютого післав Шевченко їx відпис Кухаренкові, рукопис не зберігся. Дня 22 лютого вислав поет наново оправлений текст М. Лазаревському. Але іще й далі працював над ним і вкінці вписав оcтанню редакцію в т. зв. книжечку "Б".
Всі три пoезiї написані 9 лютого 1858 р., але думка й почування там висловлені, вже довший час його xвилювали. Про них можна mutatis mutandis сказати те саме, що поет написав про свою іншу поему.
Неначе цвяшок в серце вбитий
Отцю Марину я ношу.
Коли у поета зродилася думка одружитися з Катериною Пігуновою, йому певне приходило на думку, що доля вивела йoгo в люди, не дала йому ні майна, ні такого становища, що становило б трівку основу родинного життя. До того підчас фатальної для поета прогулянки за місто Піунова заєдно співала весільної пісні:
Не ходи девка молода замуж,
Наберись девка ума разума,
Ума разума да сундук добра,
Да сундук добра, коробок холста.
"Жидівська зав’язь — пише Шевченко, — у московському чоловікові. Без віна він не може навіть покохати". Коли ж Піунова несподівано перервала переговори з директором Щербиною, поет записує: "От воно, де моральне злидарство, а я боявся матеріяльного". У своїй поезії дорікає Шевченко долі, що вона відвела його в школу, обіцюючи вивести в люди, але його здурила. Одначе він має свідомість того, що все йшов простою дорогою, що не лукавив у житті і не має зерна неправди за собою; надіється, що слава заступить йому матеріяльні добра. A справжнє щастя, справжнє життя приносить йому Муза — його поетичний ґеній. Таке пояснення підтверджує така записка поета в щоденнику по тім, як Піунова не дoдepжaлa свого слова (28. ІІ. 1858): "Поїду до Нікольського (село Щęпкина) і там, в обіймах мого старого, щирого друзяки — Біг дасть — забуду і про Піунову і про всі мої гіркі безталання і невдачі. Спочину тай візьмусь пеpеписувати для друку мою невольницьку поезію".
[Краківські вісті, 09.03.1944]
(Докінчення).
Поезія "Слава" ідейно зв'язана з обома попередніми, хоч тоном і стилем зі всім від них відмінна. Усі три разом дають етичну підставу і синтезу змiстy Шевченкового життя і творчости.
Хоч творять вони одну цілість, але кожна з них є і самостійною одиницею. У цій статейці я хочу спинитися над найкpащoю з них, над "Музою". Основою нашої аналізи будуть такі міркування: Справжній поет дає нам образ і вислів життя, яке воно є в своїй істоті, бо він сильніше чи ніжніше, інтенсивніше, глибше його відчуває, як звичайні люди. Тому, що поезія є висловом, прямо квінтесенцією життя, вона така різнобарвна й багата, як життя. Як життя, так і поезію годі замкнути у дві коробочки, чи то буде називатися реалізм і ідеалізм, клясика і романтика, наївність і сантиментальність, об'єктивізм і суб'єктивізм. Дуже рідко доводиться стрічати поезію, що одноцільно була б типом одного роду. Це тільки в теорії клясицизм і романтика, реалізм і ідеалізм, краса і правда, гелєни і варвари нeпpимирні вороги; в дійсності вони нераз ходять у парі. Так, коли перечитаємо заголовок і перші рядки поезії "Myза", здається нам, що це буде клясика; але зараз таки бачимо свою помилку.
1. І ти пречистая, святая,
2. Tи сестро Феба молодая, — каже поeт.
Ніколи aнтичний поет не називав і не міг називати музи пречистою, святою. Ці поняття перейняті з христіянського світогляду, а між античним і хpистіянським світовідчуванням пропасть. Не слід нам прив'язувати ваги й до чисто зверхніх признак, літературних впливів, форми, до того, що Шевченко захоплювався античною повістю. Данте каже до Верґілія:
Tu se lo mio maestro e il mio autore:
Tu se solo colui, da cui io tolsi
Lo bello stilo che m'ha fatto onore.
(I. 85—87).
Але кому приходить на думку називати Данте клясиком за його спіжеві терцини?
Прототип усіх романтиків, Ґетів Вертер, йде за місто з Гомером у кишені, і читаючи його, любується іділією сільського життя.
Байрон захоплюється старогрецькою поезією, Горацієвою поетикою, подивляє викінчену форму англійських псевдо-клясиків, але клясиком його ніхто не назове. Його місце серед англійських романтиків, не вважаючи на те, що в його творах багато реалізму. Ґете каже про нього, що він ні клясик, ні романтик, а такий, як сьогочасне життя.
За зацитованими першими двома рядками йде поетова візія, візія не Парнасу й Гіпокрене, а могила серед широкого українського поля-степу. Безмежні простори родять романтичну тугу за безконечним.
3 Мене ти в пелену взяла
4 І геть у поле однесла,
5 І на могилі серед поля,
6 Як тую волю на роздоллі,
7 Туманом сивиш сповила.
8 І колихала, і спiвала,
9 І чари діяла... І я...
А далі дає поет романтичне уняття мyзи, як зорі, що сяє над ним у безладнім степу в чужині і як квіточки, що пишається в полі:
10 О, чарівниченько моя!
11 Мені ти всюди помагала,
12 І всюди, зіронько моя,
13 Ти не марніла, ти сіяла
14 В степу безлюднім в чужині,
15 В далекій неволі,
16 Ти в кайданах пишалася
17 Як квіточка в полі.
Шевченкова муза, це, очевидно, персоніфікація його поетичного ґенія, що не дав йому вмерти в неволі, у кайданах, а пишається, як квіточка. Шевченкова поезія літає над ним чистою, святою, як пташечка, і своїм співом вливає все свіже життя в поетову душу. Це уняття душі, чи тут музи поезії, як пташки, що літає пoнад поетом, перейняте, очевидячки, з українських народніх вірувань — і знову нaскрiзь романтичне.
18 Із казарми нечистої
19 Чистою, святою
20 Вилітала, як пташечка,
21 І понадо мною
22 Полинула, заспівала,
23 Моя сизокрила,
24 Мов живущою водою
25 Душу окропила.
І знову маємо наскрізь неклясичного ужиття музи поезії, як святої, як херувима й золотокрилого серафима. Поезію свою відчуває як молитву, і бажає лишитися далі поборникам правди. І богиня з сльозиною в безсмертних очах наскpiзь неклясична.
26 І я живу, — і надо мною
27 Святою, божою красою
28 Вітаєш ти, мій херувим,
29 Золотокрилий серафим,
30 Моя порадонько святая,
31 Moя та доле молодая!
32 Не покидай мене вночі,
33 І в день і ввечері і рано —
34 Вітай зо мною — і учи,
35 Учи не ложними устами
36 Хвалити правду! поможи
37 Молитву діяти до краю.
38 А як умру, моя святая,
39 Моя ти мати! положи
40 Свого ти сина в домовину,
41 І хоч єдиную сльозину
42 В очах безсмертних покажи.
Шевченкова "Муза" дише ціла спокоєм і гармонією. Але гармонійне світовідчування нe є признакою виключім клясичного світогляду. Старовинний грек відчував гармонію внаслідок позитивного наставлення до життя на землі, до дійсности, як вислів здорової радости життя. Він здисциплінований, твердий, тугий, життєздатний, в його житті проявляється культ краси і мистeцтва. Не виявляє цих прикмет оця Шевченкова поезія, а сама муза має наскрізь неантичний характер; нiяк не можна б взяти її за грецьку богиню. Шевченкова муза пречиста, свята, його поезія — це молитва. Свідомість, що пробудилася наново по довгих літах йoгo поетична сила приносить Шевченкові щастя, спокій, гармонію. Гармонія має у Шевченка своє джерело у наскрізь неантичнім світовідчуванні, вона родом не з цього світу. Шевченко сaм висловився про це декілька разів дуже ясно й виразно. Дня 28 лютого 1857 р. записує в своїм щоденнику такі слова: "Ніч місячна, тиха, чарівна ніч! Як прекрасно, вірно припадає гармонійна, оця чарівда картина пустелі до чарівних віршів Лермонтова. Мимохіть кілька разів перечитав я їx, як ліпшу молитву до Творця oцієї невимовної гармонії у його неосяжному всесвіті.
Вихажу адін я на дароґу,
Предо мной кремністий путь блєcтіт,
Ноч тіха, пустиня внємлєт Богу
І звєзда с звєздою ґаваріт.
Заспокоївшись у святій молитві, додає поет, — я почвалав собі тихою ходою на город".
Місяць пізніше, 27 серпня 1857 р., в дорозі з Астрахані до Нижнього Новгороду, пережив поет подібний настрій. Читаємо в його щоденнику: "Ночі тихі, місячні, чарівно поетичні ночі! Волга пpoзoрим туманом понялася "наче те безкрає зеркало, і відбиває красуню ніч, чарівну, бліду і берег стрімкий, порослий купками темних дерев. Декорація чарівна. Солодко вона успокоює. Усю ту привабливу красу, усю ту видиму гармонію німу покриває тихий, задушевний голос скрипки. Усі три ночі вряд отой вольноодпущенник чудотворець (Олексій Памфілов Панов) безплатно голосом своєї луб'яної скрипки підіймав душу до Творця Предвічного. З його струменту виливаються чарівні звуки, найпаче в Шопенових мазурках". Не потребую додавати, що і Лєрмонтов і Шопен — романтики.
*
Шевченкова "Муза" визначається мистецьким викінченням, але тону чи стилю її ні клясичним, ні високим назвати не можна. Неодна народня пісня, над якою працюють цілі покоління, часом навіть століття, захоплює нас своїм мистецьким викінченням. Toн цієї Шевченкової поезії сердечний, щирий, по синівськи відданий. Святочно-поважного, патетичного настрою, високого стилю нема. Нема високого стилю там, де музу називається чарівниченькою, зіронькою, квіточкою, пташкою, мамою. Високий стиль у відношенні до мами виходив би як діссонанс, дуже прикра нещирість, що обиджала б і маму і читача поезії. Не пише поет і оди торжественної, пишно чепурної в псевдоклясичнім стилі. Поезія ця заслуговує більше на назву елеґії, як оди.
Написана Шевченкова "Муза" каталектичними й акаталектичними ямбами, що заєдно переплітаються у віcім і дев'ятьскладових рядках. Рими напереміну жіночі й мужеські.
Одинадцять рядків (15—25) відступають від цього метрум; міняються шість і вісімскладові рядки. Якщо не помиляюся, вісімскладові, це пеони, шістьскладові — це амфібрахи, один рядок (26-тий) складений прохеями. Шевченко ледве знав так докладно античну метрику; a навіть, як був би її знав, напевне не вибирав би наперед ритми для своїх поезій. Ритма родиться у нього сама разом із змістом і настроєм кожної поезії — справжній поетичний твір це живий орґанізм, зміст і форма орґанічно із собоб зв'язані.
Взагалі т. зв. зовнішня форма не є менше або більше стрійною одежею змісту. Шевченко сам у своїй останній поезії сміється з псовдоклясиків, що пишуть свої вірші "по нотам", рахуючи склади. У Шевченка ритма ніде не пaнyє над укладом слів, слова самі виливаються з душі поета наче об'явлення і ритма родиться сама собою через велику музикальність поета і залежить від настрою і змісту поодиноких поезій чи навіть рядків; тому нема у нього тої монотонности, що її бачимо у псевдоклясиків, навіть віртуозів. Одинадцять рядків не написані ямбами; залежить це від їx змісту й настрою, що в них панує. Pитма наче б достроєна до лету пташки, що линула з казарми і літаючи співала над поетом. Цілковита реґулярність є ціхою зовнішньої музики, нереґулярність ціхою внутрішньої, сердечної. Душевне зворушення не дається здержати й опанувати в раціональній формі, але йдучи за своїм власним законом, пливе понад формою.
Зваживши усе сказане, приходимо до висновку, що є в поезії "Муза" мистецьке викінчення, є бездоганні ямби чи пеони, є два грецькі імена (Муза і Феб), але подиху античного світу, клясики нема.
Si parva magnis comparare licet, мимохіть нагадуються мені слова, що їх сказав Ґете про свою Іфіґенію в розмові з Еккерманом дня 21 березня 1830 р. "Поняття клясичної і романтичної поезії, що тепер іде крізь цілий світ і спричиняє там багато суперечки й роздвоєння, вийшло первісно від мене й Шіллера. Я мав у поезії принцип об'єктивного поступування і хотів тільки таке признавати. А Шіллер, що діяв наскрізь суб'єктивно, уважав свій спосіб, свою манеру за добру, і щоб оборонитися переді мною, написав статтю про наївну і сантиментальну поезію. Він доказав мені, що я саме мимохіть романтичний і що моя Іфіґенія через перевагу чуття зовсім не є така клясична й держана в античнім дусі, як то я може xoтів би думати".
[Краківські вісті, 10.03.1944]
10.03.1944