Ніхто не опікувався малим сиротою.
Бідні люди були в Кирилівці. Вони день-у-день мусіли ходити до тяжкої праці на панських ланах, відробляти панщину.
В батька сироти опадали та мліли порепані руки від роботи на чужій ріллі. Крім малого сироти було ще в хаті четверо дітей.
— Світ такий красний і такий великий, а люди так бідують, бідують, — думав малий хлопчина та йшов далеко за село, рівною межею, і не бояв ся ні лютого пана, ані його слуг, що лаялись з робітниками в полі.
Повільною ходою йдучи, то підбігаючи за ширококрилим метеликом, хлопчина опинився на горбку. А звідси село видно, і широкі лани, і зелені сади. Золоті збіжжя хвилюють, як безкрає море, і сонце ясне сяє з неба.
Малий сиротина забув і про голод, що його від ранку морив, і далекі були від нього терпкі слова мачухи, що не хотіла йому дати і шматка хліба.
Він вийняв з-за пазухи малий листочок паперу, вигладив його рівно на коліні рукою, розстелив на твердій землі і вийняв олівець.
— Оце я нарисую на білому листку велике-велике сонце...
Таке величезне сонце, що ніколи не вгасатиме...
Воно буде день і ніч світити, і всі хмари розжене...
Жадна буря мого сонця не притьмарить...
У найдальшу бідну хатину понесу це сонце, щоб воно висушило всі сльози сиріт, утихомирило плач і біль усіх матерів та наших батьків.
Хлопчина ввесь горів величним бажанням, якісь дивні вогні запалювалися в його очах; жайворонок збив ся грудкою над його головою та радісно співав.
***
А коли матері верталися з поля додому, і сонце обнижувалось уже в своїй дорозі, вони не будили малого сироти, що лежав на межі сплячи.
Одна з жінок поклала скибку чорного хліба біля хлопчини та тричі його перехрестила.
На обличчі сплячого хлопчини з'явився якийсь усміх.
— Бо оце бачив він у сні, як його сонце воскресло...
І розвіялась тьма, а люди радісні і щасливі вийшли на зустріч сонцю...
Зникли десь злидні і горе — золоте сяйво волі вітало над землею...
Тихо перешіптуються між собою матері і не можуть своїх очей відірвати від цього хлопчини.
— Хіба, що він у сні зі самими янголами бавиться, — каже одна мати. — Чудне воно, це хлоп'я! Божусь, що я що на своєму віку такої дитини не бачила.
— Але чий він? — питала друга мати. — В нашому селі я його не зустрічала. Може з чужої сторони?
— Та це ж, Маріє, синок покійної Катерини і Григорія Шевченків, кріпаків таких, як і ми. Тарасиком його кличуть.
Рідна земля
05.03.1944