Великі люди тому і великі, що стають частиною тебе самого. Розростаються, виходять за межі контурних карт власного життя, опиняються у твоїй біографії і стають повноцінними членами твоєї родини. Бо родиною, на моє глибоке переконання, нас робить не так кров, як дух, себто спільні цінності і спільні переживання – такі, щоб мороз по шкірі.
Тому в моєму сімейному фотоальбомі – не тільки мої предки, а й, до прикладу, Івасюк, бо його "мороз_по_шкірі" пісні я співала у своїх дитячих сольниках "на стільчику"; Богдан Лепкий, над різдвяними новелками якого реготала і плакала, зачитуючи їх щороку на Святвечір, Леся Українка – від казки "Лелія" про хвору дівчинку я сама зцілювалась, коли лежала з високою температурою. І, звісно, Шевченко. Не підручниковий, а інтимно-рідний мімімі-й Шевченко.
Гортаючи свій життєпис, хочу відшукати записи під тегом #шевченко.
#шевченко 1
Мій прадід Дмитро Дучинський був січовим стрільцем. Потрапив у російський полон, працював на шахтах у Юзівці. І, повертаючись з полону, заїхав до Канева. А потім заповідав нащадкам: якщо ти не був у Каневі, то не можеш вважати себе українцем. І от нещодавно мій тато, внук Дмитра і син Марії, здійснив MISSION IMPOSSIBLE – відвідав Канів, де знайшов у книзі відгуків запис, залишений прадідом 1919 року. Його місія виявилась здійсненною.
#шевченко 2
У нас з бабцею була своя мета-мова – тільки нам зрозумілі жарти і цитати. Ми з нею любили почитувати "Кобзаря". Особливо полюбляли романтично-містичні історії на кшталт "Великого льоху" чи "Тополі". І потім якщо я хотіла щось у бабці випросити, завжди зверталася до неї цитатою з Шевченка: "бабусенько-голубонько, серце моє, ненько, скажи мені щиру правду…". І завжди отримувала те, що просила.
#шевченко 3
У шкільних Шевченківських вечорах брала участь з того віку, коли вірш "Реве та стогне" був про страшну таємничу істоту "ревету", яка постійно стогнала. Серед улюбленої співаної Шевченкіани – "Садок вишневий", "Думи мої", "По діброві вітер виє". Згодом "Антонич був хрущем" Віктора Морозова і "Суботів" Андрія Середи. Переспівала все, проте так ніколи і не спромоглася заспівати "Заповіт" на повні груди – мені завжди чомусь перехоплювало дих і крутило на сльози. "Як умру, то поховайте" – фраза-архів: любов до України, інтеграція власної смерті, заклик до непокори – все це у чотирьох словах…
#шевченко 4
Ікони під рушниками – невід'ємний атрибут традиційної української хати. Втім, українці спромоглись доповнити християнський пантеон власними "народними" святими. Козак Мамай, фотографії предків і Шевченко часто опинялись поряд з іконами під рушниками (а на Західній Україні – ще й Франко). Я також маю сімейну реліквію: різьблені дерев'яні іконки Шевченка і Франка у неогуцульському стилі 50-60-тих років минулого століття.
#шевченко 5
Останні декілька років започаткувала свій власний щорічний весняний ритуал – 9 березня знімати з книжкової полиці "Кобзаря" і читати навмання те, що відкрилося. Взагалі, на "Кобзарі" можна гадати, як на Кастанеді, Ніцше чи будь-якій іншій "book of wisdom". Це така собі українська "Книга перемін І-цин": 78 сторінка 9 рядок зверху – "гнівиш Бога, моє серце – кращої немає"… ось і думаю тепер…
#шевченко 6
Якщо їхати експресом зі Львова до Києва, можна добре роздивитись Україну за білого дня. Ця 5-годинна подорож, як болісна очисна процедура, унаявнює існування двох Україн – не так проросійського Сходу і національно свідомого Заходу, як України профанної і міфічної. Міфічна Ук-рай-іна, з "раєм" у назві, чепурними хатками та вишневими садками, існує лиш у віртуальній колективній свідомості громадян. А реальність за вікном вимагає вливання неймовірних доз патріотизму. Бо як інакше полюбити засмічені лісопосадки, сірий шифер, похилені плоти, а замість маків і волошок – кольоровий пластик у полях. Реальна Україна – якийсь суцільний поганий фен-шуй за вікном і в головах.
"Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть" – це епіграф до великого українського міфу. Садок як українська Шамбала, яку всі шукають і ніяк не знайдуть. Як наша версія "землі обітованої". Тільки в затінку тих вишень зможемо ми віднайти спокій та душевну рівновагу. А може це епіграф до великої стратегії національного розвитку? "Посади вишню і прибери прибудинкову територію!"
#шевченко 7
Шевченко і сучасна психотерапія суголосні у трактуванні любові до батьків-щини (і до "mother-land"), як продовження любові до батька і мами. Відомий німецький психотерапевт Берт Геллінґер нагадав усім "добре забуте старе" – п'яту заповідь Божу: стосунки з батьками і власним Родом, з усіма нашими "і мертвими, і живими, і ненарожденними" – вирішальна складова психічного здоров'я та передумова успішної життєвої реалізації. Щоб не опинитися "попідтинню сиротою". Дорога до зцілення лежить через прийняття власної матері – інакшого шляху не існує.
Тому Шевченкові афоризми треба повторювати багаторазово як лікувальні мантри – може, тоді до нас дійде: "і чужому научайтесь й свого не цурайтесь", "обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю", "обніміться ж, брати мої", "обніміться ж, брати мої"…
08.03.2017