Микола Голубець

Для сучасного українського громадянина, пройнятого обожанням Шевченкового генія, це незрозумілий і мало правдоподібний, а все ж таки історичний факт: в 1893 р. прислано в Харків на продаж — 281 рисунків та оригінальних офорт... Т. Шевченка, за ціну... 3000 карбованців, тобто приблизно, по 10 карбованців за штуку. Безцінна коллєкція Шевченкових реліквій, не те що найшла собі покупця (відомий український маляр і мистецтвознавець С. Васильківський оцінив її в... 300 карбованців, харківський колєкціонер В. Філонов з патріотизму потроїв цю суму), але й викликала прилюдні толки, що депреціонуючи вартість Шевченкового малярства взагалі раз на все скомпромітували в наших очах усіх учасників цієї "прилюдної дискусії".

 

Сьогодні ми вже гаразд знаємо, що могутня Шевченкова індивідуальність була в його вияві така многогранна, як це бувало в виїмкових індивідуальностей італійського відродження, з Ліонардом да Вінчі у проводі. Крім віщого слова, володів Шевченко ще кистю, рисувальним олівцем, графічним пером і граверським різцем, був непоганим скульптором, при нагоді й архітектом, а коли того було треба, то не завагався станути перед театральною рампою, при чому, як співак і відтворець української народньої пісні здобув собі просто ентузіястичне признання в тямучих справу слухачів.

 

Правда, Шевченкове співацтво заглухло для нас разом з тим, як на віки затих його м’який, баритональний тенор, не побачити вже його на сцені як і не почути його в повній українського гумору чи притаєного смутку розмові. Гіпсові відливи його різьбарських спроб пропали для нас так само, як небогато дасться сказати про його засоби в підході до розв'язки принагідних, архітектонічних завдань. За те, крім безсмертного "Кобзаря" залишилася нам по Шевченкові його багата образотворча спадщина й про неї ми можемо виробити собі вже тепер деяке уявлення.

 

Роздивляючи цю спадщину, ми можемо сьогодні спокійно сказати, що Шевченко-поет і Шевченко маляр, це два рівно маркантні обличчя тієї ж індивідуальности, дві суверенні форми його творчого вияву, що ані себе не прислонюють, ані себе навзаїм не послаблюють, не входять зі собою в колізії й конфлікти, але, завдяки своїй рівнорядности, ніяк себе не доповнюють, не голкують себе одна одною, що найменше в тому розумінні, що Шевченко маляр не є ілюстратором Шевченка поета.

 

Шевченко, це не те саме, Що Гете, Готіє, Лєрмонтов та інші видатні майстри слова, що вчилися й уміли рисувати, але використовували своє уміння "оттак собі", на маргінесі своїх письменницьких праць, без бажання сказати щонебудь сучасникам чи нащадкам при допомозі образотворчих форм. Не слід теж ставити Шевченка в одну лінію з такими письменниками, як Бодлєр, Мюссе, Меріме, Іго чи Пушкін, що будучи малярами-ділєтантами, подекуди конкретизували свої поетичні візії образотворчими засобами. Місце Шевченка радше в плеяді тих майстрів долота й кисті, що рівночасно мали непереможну тягу до поетичного слова, в рівній мірі як образотворчість відповідаючого їх темпераментові й творчим побудам. До таких належав титан пізнього італійського ренесансу Мікельанджельо Буонаротті, англійський прерафаеліст Габріель Россетті й нарешті польський драматург Станіслав Виспяньскі, а в нас — Корнило Устиянович.

 

Ще пасучи ягнята за селом, Шевченко "списував Сковороду" у книжечці, що сам собі її "обвів візерунками й квітками". Дяки, в яких Шевченко шукав елементарної освіти, були здебільша не тільки грамотії, але й "сільські Апеллєси", тобто малярі іконописці. Не надавшися на поміщицького козачка, Шевченко дуже рано був призначений до малярського фаху, правда, зразу суто цехового, ремісницького характеру, але завдяки щасливому збігові обставин (стріча з Сошенком), ця ремісницька перспектива уступила перед мистецькою в її академічному оформленні. Як письменник пройшов Шевченко доволі нерівномірну школу падкого на знання автодидакта, але як маляр, мав за собою дуже солідну й систематичну освіту — від розтирання малярських фарб до академічної абсолюторії й звання "академіка гравюри".

 

(Д. б).

 

[Львівські вісті, 08.03.1942]

 

Ще молодим опанував Шевченко Біблію: доволі повно витвердив всесвітню, а перш за все українську історію, при чому псевдо-Кониський а відтак Енгель були його постійними сопутниками. Не залишилася Шевченкові чужою ділянка клясичної археології та українських, історично-побутових реалій. Будучи вже учнем академії мистецтв у Петербурзі, простудіював Шевченко Гомера, Шекспіра, Шіллєра, не цурався теж творів сучасної французької, російської та польської літератури. Очевидно українську літературу й устну словесність знав наізуст. Приступаючи до писання тої чи іншої історичної поеми, Шевченко старався простудіувати весь доступний джерельний матеріял, при чому питання побуту й культури даної доби розв'язував з суто науковою совісністю й об'єктивізмом. Ніхто до Шевченка й ніхто по ньому не відчув так конгеніяльно духа й кольориту "Слова о полку Ігореві", ніхто теж не відтворив так прекрасно його фрагментів. Аби з такою силою й ніжністю рівночасно інтерпретувати "Плач Ярославни", чи біблійні мотиви, замало самого поетичного генія. Тут необхідний аналітичний змисл дослідника й знавця епохи.

 

Що ж до теоретичного підготування Шевченка в ділянці історії й філософії образотворчости, то вистане взяти в руки його автобіографічну повість "Мистець" або "Щоденник". Щойно тут побачимо, як той, нібито засліплений боготворець "Карла Великого" (Брюлова), раз-у-раз виломлюється з-під академічного псевдоклясичного шнурка й поважується на такі єресі, на такі самостійні міркування, що назвати Шевченка сопутником академічного манєризму, аж ніяк не приходиться. Бунт проти академії, що так гучно спалахнув два роки по смерти Шевченка в маніфесті "передвижників", тлів і розпалювався на довго перед тим, не тільки в серці, але й у образотворчости Шевченка.

 

Якже "неакадемічними", якже ворожими до абстрактної спекуляції були завваження Шевченка на маргінесі "Умніцтва Пєнкного" Лібельта, як суто людським було його щире захоплення "Життєписами" Вазарі, як далекими від холодної фразеології Брюлова були його уявлення про мистця, як "представника живої чесности". Задивлені в гіпсові відливи греко-римської скульптури академісти, насмілилися сказати, що "натура — дура", але Шевченко ніяк їм не потакував, а навпаки усвідомив собі, що натура прекрасна, як вчителька мистця а найкраще, що в ній, то "обличчя людини, осяяне щастям". Ніякого діла до людського щастя не було академістам, а коли Шевченко поважувався всупереч їм голосити такі істини, то він ніяк не був попутчик, а справжній єретик академізму.

 

Шевченкова образотворчість і сама собою і по мірі впливу, що його мала на сучасність, надто важна проблема, аби ми могли сьогодні спочити на лаврах її досьогочасного обслідування. Є ще ціла низка нерішених питань, зв'язаних з еволюцією мистецького світогляду й образотворчої практики Шевченка, що на них ми мусимо відповісти.

 

Якнебудь перші Шевченкові вчителі, оті сільські дяки-Апеллєси, були здебільша полуграмотні п'яниці та "хіроманти", то все ж таки варто би прослідити, наскільки їхні твори, оті "Микити" та "Івани-воїни" були щирим народним примітивом з деякою дозою добрих традицій українського іконопису а наскільки бездушно шабльоновим, кустарницьким лубком. Цікаво теж, які саме зразки служили Шевченкові до копіювання за час його служби "козачком" у пана Енгельгардта, та наскільки суттєві були зв'язки Шевченка з робітнями таких малярів, як Рустем у Вильні чи Лямпі у Варшаві. Інтересно, хто такий був той Ширяєв у Петербурзі, з якого майстерні вибігав Шевченко у Літній Сад зарисовувати паркові статуї. Не все ще сказано про Шевченкового "відкривця" Сошенка, хоч писалося про нього досить. Очевидно, для нас мало цікавий старечий етап його образотворчости. Хотілося би дещо більше знати про його мистецьку фізіономію в моменті його припадкової зустрічі з Шевченком. Він же був першим критиком Шевченкової образотворчости, він то дивувався простоті й ляконічности перших Шевченкових композицій в академії.

 

(Д. б.).

 

[Львівські вісті, 10.03.1942]

 

(Докінчення).

 

Про Брюлова, що майже п'ять повних років кермував образотворчою освітою Шевченка, знаємо розмірно багато. Його непереможний вплив на молодого Шевченка теж нам уже дещо зрозумілий помимо того, що Шевченко зле почував себе в шорах того впливу й пробував з-під нього виломатися. Та виломатися й отрястися з нього не було легко. Та ж перед Брюловим падав навколішки не хто інший, а сам Пушкін. Жуковський не виходив з його робітні, Кольцов дедикував йому свої твори. Глінка любив його як брата, а по словам тогочасних російських поетів-панегіристів "Останній день Помпеїв" Брюлова був "для русской кісті первим дньом". Коли додати до нього ще й виїмкове добродійство з боку Брюлова, участь у викупі Шевченка з кріпацтва й приязно-товариське відношення Брюлова до Шевченка, то хіба можна дивуватися тим дітірамбам вдячности, що їх молодий Шевченко виспівує в честь Брюлова?

 

А все ж таки час і віддалення, а перш за все нове окруження, що в ньому найшовся Шевченко на засланні, зробили своє. Шевченко цілком виломився з-під впливу Брюлова й академізму та пішов власною дорогою. Перші спроби в тому напрямі позначуються вже на академічній лавці. Вслід за осудженим Брюловим "Петром-анахоретом", компонує Шевченко ескіз сценки з Вальтер Скотового "Вудстока". Тематика праць, що за них дістає Шевченко нагороди теж не класицистична: "Боєць" з 1838, "Хлопець, що ділиться куском хліба зі собачкою" з 1840 та "Циганка" з 1841 р. свідчать про тягу Шевченка в "народ" і до природи, для якої він ходить літом на смоленське кладбище "змальовувати лопухи й дерева". Проблиски реялістичного наставання Шевченка бачимо й у його заробіткових працях, а саме в ілюстраціях то "Знахоря" Квітки, "Силі волі" Надєждіна та "Рускіх палководцев" Полєвого. Вони то приводять Шевченка до зовсім неакадемічної концепції "Живописної України" (1844) з її суто побутовими, історичними та документарно-пейзажними композиціями. В тому напрямі підкріпила світогляд Шевченка археологічні експедиція по Україні (1845) з її суто реалістичним завданням змалювання пам'ятників минулого рідного крою. Тут Шевченко зійшовся зі своїм шкільним другом-приятелем Штернбергом, що раніше від нього закинув академічну акуратність композиції й вилизаність мазка та дав перші в російському малярстві імпресії української природи. Чар отих Штернбергових рисунків був настільки сильний, що мало того, що полонив Шевченка, але й переконав "самого" Брюлова.

 

Якже ж далеко від академізму виявилася духова спорідненість Шевченка-гравера з Рембрандтом, якого вплив відбився на його гравюрах теж не по рабськи. Містична світлотінь Рембрандта находить у Шевченка своє конкретно-реальне джерело.

 

Бути "угодним Богові й корисним людям" рішив Шевченко, дожидаючи звільнення з заслання, й тому зродилася в нього ідея "Блудного сина", тому він, під кінець життя, не почуваючи вже сил для "великої" творчости, рішив обмежитися до граверства, як найбільш відповідного засобу поширення мистецтва й прекрасного серед народніх мас.

 

І з того аспекту мусимо бачити в Шевченку новатора й коністадора, а ніяк попутника академістичної напушености й фразеології.

 

[Львівські вісті, 11.03.1942]

11.03.1942