РОЗМОВА ОДИНАДЦЯТА: НАДІЯ
(попередню частину див. тут) 

 

 

Ю.Т.: Знаєш, Яцеку, дуже інтригуючим і загадковим є питання, чому Господь Бог у своїй великій Божій педагогіці створив у людині щось таке, що називається надією.

 

Я.Ж.: Існують такі люди, котрі кажуть, що то людська надія створила Господа Бога… Потреба надії…

 

Ю.Т.: Навіть кажуть: «релігія – опіум для народу».

 

Я.Ж.: Бо віра має силу, потрібну для того, щоби зробити людину нечутливою до труднощів дочасного життя.

 

Ю.Т.: Однак парадокс у тому, що існує віра, що існує релігія, позбавлена надії. Такою вірою, такою релігією була грецька релігія. Грецький світ був у своїй основі світом, позбавленим надії. Людське життя в тамтому світі замикалося в колі – як подорож Одіссея. Одіссей вирушив із дому і через багато років повернувся додому. Від початку і до кінця він був витвором своєї власної пам’яті¹.

 

Я.Ж.: Але він мав надію повернутися…

 

Ю.Т.: Надія Одіссея була перш за все його пам’яттю. А приглянься до подорожі Авраама. Та історія цілком інша. Господь наказує йому йти до землі, якої той не знає. Надія Авраама, надія на Землю Обітовану постійно перемагає пам’ять. І поглянь тепер на історію об’явлення. «Катехизм» описує історію об’явлення в кількох основних розділах. Які це розділи?

 

Я.Ж.: «Бог дозволяє себе пізнавати», «Бог укладає Союз із Ноєм», «Бог вибирає Авраама», «Бог формує Ізраїля як Свій народ» і врешті «Бог посилає Христа»².

 

Ю.Т.: Тут видно цю неустанну працю над людською надією. Завдяки надії юдеохристиянський світ значно перевершує грецький античний світ.

 

Я.Ж.: Бо виникає надія на щось невідоме.

 

Ю.Т.: На щось цілком нове. І плин часу в юдеохристиянському світі є таким, що завтрашній день не є повторенням вчорашнього дня, не є його зменшенням, але є його збільшенням. Ми маємо часову лінію, яка прямує вгору. Отже, очевидно: людина може створити собі богів, але виникає питання, чи вони є богами пам’яті, чи богами надії.

 

Щоби людина могла створити Бога надії, вона повинна вже раніше носити цю надію у собі. А тут ми бачимо, що надія є явищем історичним, локалізованим у часі та просторі. Біблія в цьому сенсі говорить, що «Бог творить надію». Для чого Він творить надію? Навіщо Він її творить?

 

Я.Ж.: Розумуючи найпростішим чином, Він творить надію для того, щоби надати сенс життю людини. Багато людей напевно відчувають, що втрачаючи надію, ми втрачаємо сенс нашого подальшого існування.

 

Ю.Т.: Але ж Одіссей мав сенс життя. Тим сенсом було повернення Одіссея додому.

 

Я.Ж.: Тому я й наполягаю, що то була надія, хоч погоджуюся з Тобою – її структура була очевидно іншою. Юдеохристиянський Бог створює структуру доростання, сходження вгору. Отже, можливо, Бог, будучи великим педагогом, створив ту надію для того, аби змусити нас ставати щораз кращими?

 

Ю.Т.: Можна – як ти сказав – відрізнити відкритий сенс від замкненого. Сенс життя Одіссея був замкненим сенсом. В принципі, Одіссей міг лише зустрітися з Пенелопою, із котрою вже колись зустрівся. Натомість у випадку юдеохристиянської надії сенс життя є відкритим. Ми прямуємо назустріч чомусь такому, з чим людина ще ніколи не зустрічалася. І цим зумовлені ті обітниці. Тут Авраам, Мойсей, пророки і Христос. Постійна лінія, що прямує вгору й увесь час виходить поза людську пам’ять. Можна сказати: надія стає безугавним обтинанням пам’яті.

 

Я.Ж.: Чи ти думаєш, що оте велике європейське чи й усього християнського світу шаленство в прагненні до щоразу кращого – до тої міри, аж навіть кажуть, наче «краще є ворогом хорошого» і що може варто нас трішки приборкати, – що оте постійне виснажливе дряпання вгору має свої витоки в Святому Письмі?

 

Ю.Т.: Це європейський задум! Це задум європейського часу, часу історичної надії. Важко втямити, звідки все це взялося. Тут маємо чудову відповідь К’єркегора, яка спочатку вводить нас у досвід любові. К’єркегор каже, що любов помирає, якщо її не сповідують³.

 

Я.Ж.: Її потрібно сповідувати, щоби вона могла тривати.

 

Ю.Т.: Але любов є чимось таким, чого ми ніколи не можемо визнати до решти. За приклад візьмімо любов батька до дитини. Дитина ніколи до кінця не зрозуміє твоєї батьківської любові. Якщо ти наказуватимеш їй учитися, то вона збунтується, – але ж той наказ є виразом твоєї батьківської любові. Отже, К’єркегор каже, що народ Ізраїля, який мав дуже добре відчуття божественності, досконало бачив внутрішню драму, велику напругу люблячого Бога. З одного боку, той Бог хоче визнати, що любить. А з іншого боку, якби Він об’явив Себе людині у всій Своїй повноті, то людина би того об’явлення не витримала й померла.

 

Я.Ж.: Тому Він об’являє Себе крок за кроком упродовж століть.

 

Ю.Т.: І створює час. Власне для цього час і було створено! Але не той час, який замикається в колі, – а такий час, який безугавно наростає.

 

Я.Ж.: Час історії…

 

Ю.Т.: Час історії, час минулого, час Божої обітниці… Дуже гарна ота метафора великої обітниці. Обіцяєш – отже іншому вже щось дав. Але не дав усього.

 

Я.Ж.: Ти дав лише надію.

 

Ю.Т.: Тепер той, хто приймає обітницю, набуває своєрідного відчуття часу. Настане той день, коли обітниця сповниться.

 

Якими є взаємини між мною, котрий приймає обіцянку, і тобою, котрий цю обіцянку дає? Отож, це називається взаєминами довірення надії. Даючи обіцянку, ти стаєш довірителем надії. Очевидно, що коли ти маєш надію, то час від часу надходить пора випробувань. Ти переживаєш випробування надії – страхи, розпач, різні неспокої. І щоби цю надію підтримувати, повертаєшся до довірителя надії. Не так важливо те, що він тобі обіцяє. Важливо, яким він є. Чи не мав ти такого досвіду з дітьми?

 

Я.Ж.: Очевидно, адже в цьому й полягає наша проста людська педагогіка, щоби створювати надії та демонструвати загрози. Але тут ми перебуваємо в дещо іншій сфері – сфері великих людських цінностей. Я маю відчуття – не знаю, чи ти його поділяєш, – що ці цінності дуже втрачають на тому, що людину, покликану їх засвоїти, Господь розплатує між надією й страхом, коли її виховують біхевіоральним чином і вона постає перед наступним вибором: вчини благо – то здобудеш нагороду вічного життя, не чини злого – то не спіткає тебе кара жахливого пекельного вогню. Чи не краще було би, Отче Професоре, чинити добро лишень тому, що це добро? Чи не було б власне оце на міру Божої дитини?

 

Ю.Т.: З цілковитою впевненістю кажу – так. І власне так є у самому Євангелії. Бо та біхевіоральна педагогіка більшою мірою людська видумка, аніж зміст Євангелії. Що ж саме ми маємо в Євангелії?

 

Я.Ж.: Можливо, те, що «останні стануть першими»⁴ … Це заохочення, щоби не розпихати інших ліктями, аби бути навіть останнім упродовж миті дочасного життя, а завдяки цьому колись отримати велич на віки вічні…

 

Ю.Т.: Я радше сказав би, що це не заохота бути останнім учнем у класі, але щоби крізь призму надії дивитися на свої людські слабкості, падіння, на наші земні нещастя. «Не бійся, бо все це служить надії».

 

Я.Ж.: Розрада…

 

Ю.Т.: Більше, ніж розрада! Хоча – не знецінюймо розрад. Вони спонукають до певного осмислення. Бо коли читаєш «Катехизм» і всю історію спасіння, то бачиш, як це виглядало. Господь Бог каже: не бійся, Ізраїлю, бо Я є тим Богом, який тебе вивів із неволі! Бог заохочує людей тренувати пам’ять. Він не хоче цілковито вбити пам’ять – Він хоче тренувати пам’ять відповідно до людських надій.

 

Існують дві можливості: надія, заснована на пам’яті, надія Одіссея – і тоді маєш замкнутий сенс життя; або пам’ять, засновану на надії, – а в такому разі маєш історію, роздуми над минулим, історичність, проминання, усвідомлення, що сам проминаєш разом із історією. Очевидно – як і все на цьому Божому світі – і цю історичну надію можна перетворити на власну карикатуру.

 

Я.Ж.: Педагогіка батога і пряника.

 

Ю.Т.: Або великі тоталітарні ідеології ХХ століття – адже вони також живилися відчуттям надії…

 

Я.Ж.: Переносячи її у сьогодення…

 

Ю.Т.: Абсолютно так. Вони обіцяли рай на Землі або навіть казали, що надія вже здійснилася, – рай на Землі вже існує, ти вже щасливий. А якщо ти ще цього не відчуваєш, то ти дурень – змудрій і побачиш, що саме так і є.

 

Знаєш, коли я дивлюся на свою роботу священика і філософа, то ловлю себе на тому, що впродовж тих кількадесяти років працював передусім над людською надією. Годі працювати над любов’ю інших людей, бо кожен мусить сам трудитися над своєю власною любов’ю. Правду кажучи, над вірою також нема чого працювати, бо це ласка Божа, вона (віра) або комусь дарована, або – на жаль – ні. Натомість над людською надією – від дитини, школяра аж до дорослої людини, в різних ситуаціях, на різних життєвих поворотах – слід постійно працювати.

 

Я.Ж.: Ти повторюєш людям: твоя надія не на цьому світі.

 

Ю.Т.: О ні! Не так. Я повторюю, що в надії є повірник: «носіте тягарі один одного»⁵, «ви навзаєм повірники своїх надій», а з цього довірення надії росте зв’язок між людьми, утворюється спільнота – в тому числі й спільнота Церкви. Тому в Церкві біда тим, хто не мають надії. Людину потрібно оберігати від таких випробувань, які позбавляли би її надії, але можна і треба піддавати таким випробуванням, які випробовують її надії. Випробовування надії необхідне, щоби вона росла угору.

 

Я.Ж.: Випробування надії, тобто що?

 

Ю.Т.: Неспокій, страх, спокуса розпачу. Людині треба сказати: ти більший, ніж твій розпач. Твоя надія більша, вона є обітницею. І це каже Господь.

 

Я.Ж.: Як?

 

Ю.Т.: Мені здається, що ця відповідь міститься в одному реченні Майстра Екгарта. Властиво – в одному геніальному словосполученні. «А коли Бог приходить до людини, то приходить і каже їй завжди одне: ДО ПОБАЧЕННЯ».

 

Він є, але каже: «до побачення», тобто обіцяє. Він обіцяє час – час майбутнього. Він не може з’явитися повністю, бо ти цього не витримаєш. Отже, лише каже: до побачення. У цьому полягає велика педагогіка надії.

 

______________________

¹ Тобто ідентичність Одіссея формували не його поточна біографія, військові подвиги чи пригоди мандрівника, а пам'ять про вітчизну Ітаку та його рід, залишений на батьківщині.

² Процитовані формулювання є цитатами чи вільними формулюваннями з пунктів 53-74 офіційного «Катехизму».

³ Далі залежно від контексту чергуватимуться два українські аналоги польського слова "wyznawać" – "визнавати" (погоджуватися) і "сповідувати". Вони є дуже близькими синонімами, проте різні форми приналежного до церковно-богословської традиції слова "сповідувати" вживаються лишень у недоконаній формі.

⁴ Мт. 19, 30.

⁵ Гал. 6, 2.

 

[див. наступну частину]

 

Переклав Богдан Панкевич

Редактор перекладу Андрій Павлишин

04.03.2017