Як ОУН домовлялася з УРСР про перемир’я

Наприкінці зими 1945 року представники Проводу ОУН зі згоди Романа Шухевича спробували провести політичні переговори з властями УРСР про перемир’я. Контакти встановлювали у Львові, а зустріч провели у ніч проти 1 березня на 96-му кілометрі траси Львів-Тернопіль. На переговори до повстанців прибули замасковані під радянських урядовців співробітники Народного комісаріату державної безпеки (НКДБ). Про цей історичний епізод дослідники дізналися завдяки 37 сторінкам детального звіту учасника подій – полковника НКДБ Сергія Каріна, який зберігається в архіві СБУ.

Полковник С.Карін-Даниленко

Добігала завершення німецько-радянська війна. У Галичині знову панували радянські окупанти, які намагалися знищити українське збройне підпілля. Провід повстанців усвідомлював, що здолати сталінську тоталітарну машину вкрай складно через неспівмірність сил. Була, щоправда, надія на ймовірну війну між СРСР і Заходом, але вона швидко згасла.

Ідея про переговори з радянською владою щодо укладення угоди про перемир’я виникла восени 1944 року в політичного референта Проводу ОУН Дмитра Маївського («Тараса»). Командувач УПА Роман Шухевич був від неї не в захваті, але все ж дав згоду на налагодження таких контактів. Українські націоналісти під час перемов мали намір довести до радянської влади свої позиції стосовно ситуації в Україні та запропонувати шляхи її вирішення. Провід ОУН/УПА не збиралося повністю складати зброю перед більшовиками, а, зважаючи на значні втрати у своїх лавах, прагнуло отримати хоча би тимчасове перемир’я з Кремлем.

Керівництво УРСР також шукало таких контактів, адже боротьба з повстанцями приносила значні втрати та заважала політичній роботі комуністів у регіоні. Саме тому київське керівництво й особисто Микита Хрущов прагнули будь-що переконати українських повстанців скласти зброю й вийти з підпілля. 

Ярослава Музика

Розраховуючи на перемови, сторони не уявляли, як вийти на взаємний контакт. Повстанці остерігалися ймовірних арештів, а їхні опоненти не могли виявити лінії зв’язку, які могли би вивести на провід ОУН/УПА. Все ж на контакт першими вийшли повстанці. Як свідчить звіт Сергія Каріна, 19 листопада 1944 року до заступника завідувача Львівського обласного відділу охорони здоров’я Юліяна Кордюка завітала його добра знайома – художниця Ярослава Музика. Вона  розповіла, що до неї додому приходила зв’язкова УПА Богдана Світлик («Світлана») і запропонувала допомогти налагодити через місцевих партійних керівників контакти між Проводом ОУН і урядом УРСР. Кордюк запевнив жінку, що повідомить відповідні органи про наміри повстанців. За два дні після розмови з Музикою «Світлана» завітала безпосередньо до Кордюка з аналогічною пропозицією. У розмові вона наголосила, що провід УПА пропонує провести зустріч на контрольованій ними території у сільській місцевості. У такий спосіб вони намагалися убезпечитися від арешту чекістами.

Пропозиція зацікавила людей із Львівського управління НКДБ. Вони наказали Юліяну Кордюку повідомити Ярославу Музику про те, що радянська влада згодна на переговори. Це й сталося 24 листопада. Звичайно, львівські чекісти негайно доповіли про нову ситуацію до Києва, де інформація не залишилася без уваги. Її особисто взяв під свій контроль тодішній лідер КП(б)У Микита Хрущов. 30 листопада нарком держбезпеки радянської України Сергій Савченко дав вказівку готувати план заходів щодо зустрічі з проводом «українських-буржуазних націоналістів», і вже наступного дня затвердив його. Для накопичення відповідної інформації завели спеціальну справу під назвою «Щось». Згідно з планом, київські чекісти хотіли чітко визначити, від кого конкретно йде ініціатива переговорів, які питання на них обговорювали би, де і коли вони мають відбутися, скільки посланців має бути з кожного боку. Якби на зустріч погодилися прибути представники Проводу ОУН, чекісти мали скерувати досвідченого співробітника НКДБ, який би виступив як представник уряду УРСР. У Києві чітко визначилися, що головним питанням для них на зустрічі буде вимога негайного роззброєння повстанської армії та припинення збройної боротьби. За це всім «винним» обіцялася амністія.

Налагоджувати контакти та проводити перемови призначили заступника начальника 4-го Управління НКДБ полковника Сергія Каріна. Він негайно виїхав до Львова як уповноважений у справах релігійних культів при Раднаркомі УРСР Сергій Даниленко. У Львові його напарником став завідувач відділу Львівського управління НКДБ, капітан Олександр Хорошун, за легендою, – нібито письменник Андрій Головко, працівник Раднаркому.

Після Нового року Сергій Карін взявся активно наводити контакти з упівцями. Спочатку зустрівся на квартирі Ярослави Музики зі зв’язковою «Світланою» та представився Сергієм Даниленком. Дівчина передала пропозицію повстанців зустрітися на одному з хуторів біля села Конюхи Тернопільської області. Спроби чекіста переконати її у необхідності такої зустрічі у Києві чи Львові не дали належних результатів. Дівчина сухо відповіла, що не уповноважена вирішувати такі питання, відтак «Даниленко» відступив.

Повстанці до найменших дрібниць продумали, як організувати все з максимальною безпекою для себе. Отож, згідно з планом керівництва УПА, місцем зустрічі визначили околиці шосе Львів-Тернопіль. Представникам радянської сторони запропонували виїхати зі Львова о 20.00 в напрямку Тернополя. Автомобіль мав рухатися зі швидкістю 30 км/год., для розпізнання машини повстанцями водій мав двічі на хвилину блимати фарами. Про свою присутність на дорозі підпільники повідомили би світловим колом із електричного ліхтарика, після чого водій мав зупинив машину на відстані 100 метрів, а представник «гостей» – вигукнути пароль: «Я є номер 9». У відповідь він почув би: «Я є номер 99». Також підпільники призначили три ймовірні дати зустрічі – 22, 24 та 28 лютого. Представникам радянської влади пропонувалося повідомити про обраний день до 18.00 17 лютого 1945 року. Про це рішення повстанці мали дізнатися, побачивши одне, два чи три крейдяні кола, намальовані на ліхтарному стовпі біля кам’яниці по вул. Коперніка, 5 у Львові. Це означало би, що для зустрічі обрано першу, другу чи третю дату.

17 лютого чекісти намалювали на вказаному стовпі два кола, запропонувавши таким чином зустрітися у ніч проти 25 лютого. У погоджений день вони двома автомобілями вирушили за вказаним маршрутом, але необхідного знаку від повстанців не отримали, що їх насторожило. Співробітнки НКДБ припустили, що повстанці в такий спосіб перевіряли чи не спробують захопити їх зв’язкових. Насправді того дня була сильна хурделиця, і повстанці просто не помітили світлових сигналів. Уже 27 лютого Сергій Карін прийшов на квартиру до Ярослави Музики за поясненнями, чому повстанці не з’явилися. Вона теж була здивована неявкою підпілля, але не могла нічого пояснити, лише зауважила, що зустріч все ж відбудеться. Під час розмови між ними розгорілася дискусія, в чому різниця між західними і східними українцями, чому триває вивезення української інтелігенції до Сибіру. Музика дорікнула Каріну тим, що НКВД 1941 року розстріляли багато невинних людей у львівських в’язницях. Той у виправдання зауважив, що оунівці того літа нападали на відступаючи частини Червоної армії. На завершення дискусії домовилися, що за появи зв’язкової Ярослава відразу повідомить Каріна.

Дмитро Маївський (псевдо «Тарас»)

З другої спроби чекістам усе ж вдалося зустрітися з упівціями. Домовилися на вечір 28 лютого. Зі звіту Сергія Каріна виходять, що машина з представниками радвлади (читай чекістами) рушила зі Львова ввечері 28 лютого, двома машинам. У першій їхав полковник Сергій Карін, у другій – Олександр Хорошун. Близько опівночі на виїзді зі Зборова водії помітили умовний знак повстанців і, вимкнувши фари, зупинилися. Після домовленості представників сторін про безпеку вирушили в обумовлене місце зустрічі. За 40 хвилин прибули до селянської хати, де їх уже чекали представники Проводу Дмитро Маївський (псевдо «Тарас») і Яків Бусол («Галина»), які назвалися «Гайворонським» і «Будяком».

Яків Бусол (псевдо «Галина»)

Упівці відразу зрозуміли, що перед ними чекісти, а не урядовці. Спочатку їх насторожили показані документи з підписом Сергія Савченка. А остаточно переконалися, що «урядовці» – підставні, коли Хорошун представився письменником Головком. Провідники мали фотокартку письменника (з його творів), тож відразу зрозумів, що це не він. Але контактів не облишили й розпочали перемови о першій годині ночі. За час до 4-ї ранку представники сторін зуміли обговорити багато політичних і військових тем, погляди на які у них вкрай різнилися. Але головною ідеєю розмови все ж залишалася проблема – як зупинити військове протистояння.

Дмитро Маївський одразу зазначив, що УПА бореться за Незалежну Соборну Україну і не має відношення до нацистів, як постійно заявляють у своїй пропаганді більшовики. Також зазначив, що такі набагато менші від України країни, як Нідерланди чи Греція мають свою державність, а Україна – ні. Карін парирував, сказавши, що українці вже 27 років мають свою державу – УРСР, яка перебуває у братньому союзі з Росією. Але Маївський заперечив, наголосивши, що Україна щодо Росії є в такому ж становищі, як Індія до Британської імперії. Потім зауважив: «Ми хочемо самі, відокремившись від росіян, визначати свої кордони, стати самостійною країною, а потім укласти угоду з Російською республікою. Ми бажаємо, щоб український народ працював на себе, був монолітним, щоби встановилася демократія, багатопартійна система, не було "казенних" виборів, щоби до управління країною залучалися всі здібні конструктивні елементи».

Розуміючи, куди хилять повстанці, Карін спробував перевести розмову в інший бік, говорячи про «українську радянську незалежність». А головне, почав говорити, що завдяки УРСР скоро відбудеться з’єднання з Україною Закарпаття, а потім, можливо, спробують долучити українську Перемищину, Холмщину, Грубешівщину та Лемківщину, які ввійшли до складу Польщі. Саме тому ні про яке відділення України від СРСР не варто говорити. Визнаючи, що возз’єднання українських земель є важливою справою, Маївський все ж зауважив, що це лише «собіраніє земель», а реальної незалежності немає.

Аби вивернутися з незручної розмови, чекіст почав звинувачувати упівців у співпраці з німцями. Мовляв, повстанці від самого початку війни допомагали німцям, а «совєтів» вважали за ворога №1. Закиди представники ОУН спростували словами, що боролись і з німцями, і з радянцями. «От ви говорите, що ми співпрацюємо з німцями, – мовив Дмитро Маївський. – Це неправда. Чи звернули ви увагу на те, що ваші ешелони зі зброєю та боєприпасами йдуть на Захід, а наші хлопці лежать біля рейок і ніякої шкоди їм не роблять. Між тим, якби ми працювали з німцями і на німців, то Ваші ешелони були би пущені під укіс».

Маївський поцікавився, чому більшовицька пропаганда постійно принижує українських підпільників, називаючи їх «українсько-німецькими буржуазними націоналістами», «запроданцями» та бреше, що Степан Бандера добровільно сів у німецьку в’язницю. На це Карін відповів, що бесіда перейшла у формат приватної дискусії, а вони приїхали до повстанців не за цим. Головна їх мета – спробувати домовитися про примирення.

Але повстанці не заспокоїлися, вони хотіли багато чого довести своїм опонентам. Зокрема, Яків Бусол запитав, чому в УРСР зазнали переслідувань Олександр Шумський, Аркадій Любченко, Микола Скрипник, Микола Хвилювий. «Що було, то було. Їх знищила життєва сила народу, тому що вони намагалися разом з інтервентами відірвати український народ від російського і продати Україну» – відповів Сергій Карін.

Тему репресованої інтелігенції спробував розвинути Маївський: «Яка ж це українська держава, якщо такі письменники, як Максим Рильський, Павло Тичина й інші пишуть не про Україну, а про те, що потрібно росіянам? Я вже не кажу про Остапа Вишню».

Полковник у відповідь засміявся: мовляв, упівців, мабуть, роздратувало, як Остап Вишня зобразив діяльність українських націоналістів у творі «Українсько-німецька націоналістична самостійна дірка». Маївський відповів, що не гоже так називати людей, які борються за свою ідею роками та гинуть за неї, і що так писати може тільки письменник, зламаний режимом у в’язниці. На це Карін іронічно зауважив, що Остап Вишня у в’язниці знайшов себе та пройшов шлях очищення від непотрібних ідей і розпочав працю на благо власного народу.

Далі чекісти наголосили, що за Збручем бандерівців нема і що це, мовляв, «продукт специфічних умов впливу та виховання». «Як немає? – заперечив Яків Бусол. – А як же арешти наших людей, проведені владою на Вінниччині, на Київщині, на Кіровоградщині, на Миколаївщині? Це свідчить, що наші люди є всюди».

Заскочений такою відповіддю, полковник відповів: «Не заперечую, що окремі ваші люди (а, може, і групи) можуть бути на Східній Україні. Ви в період німецької окупації багато сил доклали, щоби перенести і туди свою діяльність, ви вже тоді почали готуватися до боротьби з нами».

Дискусія припинилася о 4-й годині ранку. На дворі почало світати. Повстанці зауважили, що минуло вже багато часу, і їм потрібно збиратися. «Ваше положення одне, а наше – інше. Нам ще треба встигнути убезпечити себе від всіляких випадковостей. Адже за нами полюють НКВД, НКГБ» – зіронізував Маївський. Карін у боргу не залишився і з посмішкою парирував: «Сьогодні ми можемо взяти вас під свій захист».

На завершення офіційної розмови Дмитро Маївський запитав: «Що ж конкретно Ви можете нам запропонувати?». Відповідь Каріна була коротка: «Капітулювати, скласти зброю». «Як, голу капітуляцію? Але це неможливо, і ось чому. Якщо я або мій друг капітулюємо, складемо зброю – хіба після цього припиниться боротьба? Ми хочемо поставити питання ширше – ліквідувати ґрунт, який підживлює цю боротьбу, хочемо знайти спільну мову з вами на політичній базі, інакше за нами ніхто не піде, і боротьба продовжуватиметься. Невже ви хочете від нас такої голої капітуляції?» – розчаровано запитав Маївський. На це чекіст відповів так: «Ми, панове, не уповноважені вирішувати питання, яке вас цікавить, і тому я скажу вам свою власну думку, а мій колега скаже свою. Я припускаю, що урядові кола після нашої доповіді про зустріч з Вами можуть погодитись на те, щоб перед Вашою капітуляцією відбулись політичні переговори. Але такі політичні переговори… Але майте на увазі, що вести з Вами переговори в такому місці, як ми говоримо з Вами сьогодні – ніхто не буде. Хочете розмовляти з нами – приїжджайте у Київ». На це Маївський іронічно парирував: «У Київ я поїду, але як я з Києва повернусь?». «З Києва виїдете так само, як і приїдете. Це ми вам гарантуємо абсолютно. Але з ким Ви хочете говорити?» – запитав Сергій Карін. Повстанці зауважили, що хотіли би переговорити з академіком Олександром Богомольцем, оскільки він є славою української нації, і до нього мають довіру і радянська влада, і підпілля ОУН. Але оскільки він хворий, то можна провести розмову з Олександром Корнійчуком.

Після цього члени Проводу УПА запропонували чекістам разом перекусити. Представники НКДБ не відмовилися. Як виявилося і у тих, і в інших були для цієї справи заготовлені продукти й горілка. Підпільники дістали з печі двох запечених курей, а гості витягли ковбасу, сир, оселедця та горілку. Спільно накрили стіл і налили спиртного. Сергій Карін сказав тост: «За згоду, щоби не лилася братня кров!».

Почастувавшись, упівці заходилися збиратися. На завершення Маївський запитав: «То, що ж ми з Вами вирішимо?». Карін відповів, що чекає пропозиції. Тоді Маївський сказав, що повстанці хотіли би мати постійні канали зв’язку з НКДБ, які варто організувати у селах у кожній області Західної України. Не забули й про львівських зв’язкових. Представники Проводу ОУН закликали чекістів залишити у спокої Ярославу Музику та Юліана Кордюка, аби не наражати їх на небезпеку. Сергій Карін погодився визначити пункти зв’язку та попрохав, щоб і надалі залишався діючим пункт на квартирі у Ярослави Музики, через яку можна було би передавати пропозиції. Вирішили, що наступного разу на контакт вийдуть 5 березня. Сподіваючись вивідати справжні прізвища підпилих повстанців, полковник між іншим запитав, на кого адресувати листа. Бусол і Маївський запропонували писати на ім’я «Гайворонського» та «Будяка». Виходячи з хати, Карін і Маївський міцно потисли один одному руки. Під час рукостискання чекіст промовив: «Я тисну вам руку в сподіванні на те, що наша зустріч і розмова покладуть початок згоді та припиненню пролиття братньої крові».

Відтак радянські перемовники повернулися на 96-й кілометр шосе Львів-Тернопіль і вже близько 10-ї ранку прибули до Львова, де зустрілися з наркомом держбезпеки УРСР Сергієм Савченком. Обговоривши деталі зустрічі, вирішили продовжити переговори. Савченко навіть написав листа М.Хрущову, в якому пропонував змусити представників УПА на вигідних для радянської влади умовах капітулювати та вивести з підпілля всю організаційну мережу.

Але повстанці більше на контакт не виходили. Карін через Ярославу Музику тричі намагався вийти з ними на зв’язок, але ті вперто мовчали. Історик Володимир Ковальчук припускає, що на таку поведінку представників УПА могло вплинути міжнародне становище, адже у травні радянські війська взяли Берлін, відповідно радянське керівництво відчуло себе сильнішим, тож повстанці вирішили затягнути процес і почекати на «кращі часи». Можливо, зауважує історик, відповідь не надійшла через смерть Якова Бусола та Дмитра Маївського, які загинули наприкінці 1945 року.

На жаль, досі не є відомою справжня реакція Проводу на зустріч з представниками УРСР, адже відповідних повстанських документів наразі не знайдено. Відомо лишень, що Дмитро Маївський обговорив результати зустрічі з Романом Шухевичем та іншими керівниками підпілля.

Цікаво, що чекісти 1945 року не піддали репресіям львівську зв’язкову Ярославу Музику. «Своє» вона отримала щойно 1948 року, коли спробувала організувати чергові переговори між радянською владою та підпільниками. Під псевдонімом «Сова» художниця написала до спецорганів листа, в якому пропонувала перемир’я, але не капітуляцію ОУН. Також пропонувала призупинити бойові дії, звільнити деяких провідних діячів ОУН і дружину та дітей Шухевича. «Сова» зазначила у листі, що якщо радянська влада згідна на переговори, то про своє рішення має повідомити від 15 до 18 квітня (або з 20 до 23) квітня, побіливши половину кам’яного стовпа на перетині вулиць Кохановського та Пілсудського у Львові (нині – вул. К.Левицького та І.Франка). Отримавши лист, чекісти спочатку думали, що це писав сам Шухевич, але звіривши почерк зрозуміли, що – ні. Тоді вийшли на Ярославу Музику і через кілька місяців стеження заарештували під час відпочинку у Гурзуфі. Переговори не відбулися, бо, як припускають дослідники Дмитро Вєдєнєєв і Сергій Шевченко, «місцеве начальство зупинив грізний окрик із Кремля». Художницю засудили на 25 років таборів. Своє покарання вона відбувала у спецтаборі «Озерлаг» Тайшетського управління ГУЛАГу, але 1955 року її справу переглянули, і Я.Музику звільнили.

На завершення варто зазначити, що спроба проведення перемов свідчить про намагання обох сторін знайти наприкінці світової війни порозуміння, яке могло би врятувати десятки тисяч життів з обох боків. Але, як зауважують історики Олександр Іщук та Ігор Марчук, «не варто забувати, що і уряд УРСР, і НКДБ УРСР підпорядковувались керівникам у Москві, які ніяк не могли погодитись на пропозиції ОУН і УПА щодо відновлення незалежності України або на тимчасове припинення вогню без капітуляції з боку підпілля. Тому ці переговори з самого початку були приречені на невдачу». 

Література:

Іщук О., Марчук І. Брати Бусли. Життя за Україну. – Львів–Торонто, 2011. – 130 с.

Даниленко С. Дорогою ганьби і зради. – К., 1972.

В.Ковальчук. Переговори НКДБ з ОУН і УПА у 1945 і 1948 роках: чи було можливе порозуміння? // Воєнна історія. – 2010. – №1 (49). 

Ковальчук В. Переговори УПА – Кремль // Україна молода. – 2010. – 24 березня.

Росов О. Советская Украина и подполье ОУН: мир был возможен. // Еженедельник «2000». – 2008. – 19–25 декабря. – №51.

Вєдєнєєв Д., Шевченко С. «Сова» закликала до примирення… Історичний етюд за документами держархіву СБУ. // Дзеркало тижня. – 2000. – 15-21 липня. – №28.