Віра і мистецтво

Катакомби. В сірому туфі довбані фрамуги. У деяких — престоли. На цих престолах приношено Безкровні Жертви: на них горіло невгасиме вогнище Віри. Де-не-де на стінах сірого туфу проста римська матрона з дитиною: Мадонна з Христом.

I ця віра, що приносить душі людини безмежжя вічности, що дає душі людини повний зміст і вартість життя, — ця віра, щоб неба сягнути, в нідрах землі коріння запустила: в катакомбах.

З тріюмфом "Іn hос sіgnum vіnсes" віра виходить на світло сонця. Будує храми, що сутужно, присадкувато, міцно тримаються землі. У середині абсиди — відгомін фрамуг у катакомбах. Бо в капличці Зенона, що в церкві Праксиди в Римі, душа людини стоїть певніше і ближче Бога, ніж у пишній та величній базиліці Петра.

Храм, що є осідком Бога, поволі стає й духовим осередком батьківщини. В ньому починає утрвалюватись і та проста мова народу, й культура. В долішній базиліці св. Климентія у Римі на однім фреску, чи не з VI століття, читаєте першу, шорстку, рубану італійську мову: Traite fili de pute!

Коли вже віра сильно закріпилась у землі й на землі, тоді вічно неспокійна і спрагнена все нових просторів душа людини здіймається стрімко в небо з новими хмарами — готик. Очі піднесені в небо! Душа, в аскетичній і болючій тузі нестримно, чисто і ясно злітає у простори.

І як ця архітектура, — крихка, тендітна, що її не споює цемент, а залізо, біля якої людські руки, від її початку до сьогодні, не перестають працювати, поправляти, то, просто, вічно викінчувати, як Собор у Мілено, як Марія дель Фіоре у Фльоренції, — така була й душа в тій далекій добі.

Нутро ж храму, як і душа людини: містично, таємно заслухана в собі, а її легко і святу темряву обарвлює сонце, що крізь вітражі пробиваєтеся веселкою до нутра храму — душі людини.

У малярстві цей стиль найшов свого єдиного виразника: Сімоне Мартіні. Його композиції, рисунок, кольори, — це найглибша музика тієї доби. Гляньте в очі його Мадон, його Святих, на їх неткнено-чисті руки, а вичуєте в них вічність людської душі і її віри.

Адже ж тоді Ченніно Ченніні, у свому трактаті про мистецтво — Libro dеll'аrtе — каже, що: добрий мистець мусить бути побожний, працьовитий, без вад. Завсіди мусить тямити, що мистецтво — це жертва любови, що її люди Богові приносять. А тому, мистецтво мусить бути виконуване чистини руками і щиро-сумлінними засобами. Врешті, каже: "Ти вживатимеш чисте золото і добрі кольори, в першу чергу до постаті Нашої Пані — Nostra Donna".

То й не диво, що твори модерних мистців по кількох десятках років оловіють; а темпери, що їй уже й вісім-дев’ять століть минає, горять незмінним життям ясности, свіжости, наче сьогоднішні вони.

В самому храмі Бога ще більше утривалюється батьківщина, появляється портрет, краєвид. Поезія світу увіходить у храм: Данте з Беатрічею, Петрарка з Лаврою.

На схилі готику в Італії до храму увіходить уже доктрина Церкви і світу. В Італії — Церков стає першим теологічним, а то, інколи й світським університетом у Евролі. Гляньте на стіни церков Санта Марія Новелля у Фльоренції, а ще більше, тамже, в каплиці Еспанців; у манастир Санта Марія на Трастивірі в Римі, на обі базиліки святого Нуждаря у Ассізі, чи в Санта Марія над Мінервою у Римі.

Коли на півночі Европи готик здіймається у сіре небо, тоді в Італії, потім лілейно-соняшнім, наче в янгольські, ясні крила охопленім. І готику, зокрема собору в Орвієто, а ще більше у Сієні, — приходить ренесанс. Душа людини запрагнула багато сонця, природи, людини й полинула в далекі століття минулого героїчної Греції, а там —  і Риму. По дорозі зустрічає Плятона, Вітрувія й інших. І дає храми як палати, а палати як святині. Стіни цих храмів починають жити світом рвучким і кидучим, гарним і жорстоким, визовним і гордим, багатим і сильним, молодим і нестримним, блаженним і грішним, повним грації, сонця, снаги, — як усе життя тієї найкращої й ніколи вже в мистецтві по сьогодні не осягненої доби: рінашіменто. Тоді блаженство Мадон Б. Люїнія, грація Мадон С. Боттічеллія, сила Полляйолів і Л. Сіньйореллія, усміх Мадон П. Перуджіна і цинізм панів та лицарів Д. Кастанья, чи моторошно страшний у Страшнім Суді Христос Мікельанджеля, — усі вони творять повну гармонію цієї золотої доби в Европі. А чернець Беато і Бергоньйоне понад сонцем христіянському Богові моляться.

У церквах поглиблюється теологія, а й наука світу займає у них своє місце. Вгляньте на той учений ренесанс Церкви і світу — в Сикстінській Каплиці, у Станцах Рафаелля, у Страшному Суді Л. Сіньореллія — у соборі в Орвієто, — у фресках П’єра делля Франческа — в церкві Сан Франческо в Ареццо, — у фрески Андрія Мантеньої — у церкві Еремітанів у Падові. Це ж у церквах мистці ренесансу розкрили людям анатомію, оптику, перспективу й інші тайни науки. Масаччіо і Донателльо перші звертають увагу на красу й гармонію людського тіла: у мистецтві приходить акт, що його дає Масаччіо у церкві С. Марія дель Карміне у Фльоренції.

Та Павло Веронезе починав, рішуче, виломлюватись і з соняшних ліній ренесансу: ще сміливіше це робить, ніж Антоніо Аллегрі Корреджіо. З ним і Я. Тінторетто. Душа людини не хоче знати стриму: і Дж. Б. Тієпольо рішуче роздирає простори, в яких ширяють і вирують Мадонни, янголи, святі.

Тай архітектура, по шорсткій і соняшній силі Ф. Брунеллескія, по простірности і гармонії Д. Брамантія, від Віньйолі починаючи, смілим і зухвалим рухом захоплює безмежні, здавалося б, простори. І Віньйоля віднаходить душу христіянської архітектури храму Бога, як це показав у церкві Ісуса в Римі.

Тепер — мистецтво, упавши з тієполівських карколомних висот, бючись між Богом, батьківщиною і природою, не може знятись до давніх висот. I пішло, як і різьба і архітектура, на службу... промислу, спекуляції, практичності.

с. Дубрівка Русь., лютий 1942.

[Львівські вісті]