Олександр М. КОСТЕНКО

 

Автор – доктор юридичних наук, професор, завідуючий відділом Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України

 

Нинішня вітчизняна корупція є особливою – це грізний симптом тяжкої хвороби, що вразила українське суспільство. Лише правильно розуміючи особливість цього явища, можна йому ефективно протидіяти. Корупція є у будь-якій державі, але в Україна вона має особливість — це здатність зводити нанівець будь-які спроби звільнитися від системної соціальної кризи, яка вразила наше суспільство…

 

Сьогодні в Україні корупція – це не просто ізольоване явище, а органічний наслідок (і симптом) фундаментальної соціальної кризи в державі. Саме так її треба сприймати. Це означає, що сьогоднішня українська корупція є корупцією кризового типу — тобто вона породжена соціальною кризою, яку сама ж і поглиблює.

 

Корупцію кризового типу можна подолати лише тоді, коли буде усунена та соціальна причина, яка породжує саму соціальну кризу, одним із проявів якої і є цей тип корупції. Що ж це за причина?

 

Цією причиною є такий стан суспільства, за якого жити і працювати чесно невигідно. І навпаки, вигідно жити і працювати лише нечесно. Як свідчить історичний досвід, за таких умов навіть смертна кара не зупиняє від вчинення правопорушення.

 

Відповідно до світогляду соціального натуралізму, правило «жити чесно!» є законом соціальної природи — або, іншими словами, соціальною нормою.

 

Нечесна людина, у тому числі злочинець, — це особа, що живе протиприродно, тобто порушуючи закони соціальної природи, на яких має базуватися суспільне життя людей. Соціальний порядок, заснований на законах природи, — це спільна основа для нормального життя індивідуумів. Отже, нечесні особи, в тому числі злочинці, самі ж руйнують основу, яка потрібна їм же для нормального життя. Зазначене свідчить про те, що вони позбавлені здорового глузду: нечесність (злочинність) несумісні зі здоровим глуздом, який є відображенням законів соціальної природи.

 

«Чесно» — означає: «згідно із законами соціальної природи», і лише це може бути вигідно в нормальному суспільстві, яке має існувати у злагоді з законами соціальної природи. А стан суспільства, за якого жити і працювати чесно невигідно, є соціальною аномалією. Саме цією соціальною аномалією сьогодні вражена Україна. Зазначене відхилення породжує так звані «кримінальні аномалії» — іншими словами, кримінальні ексцеси, котрі можна визначити як «злочини, спричинені соціальною аномалією». Серед них є і корупційні правопорушення.

 

Саме феномени таких «злочинів, спричинених соціальною аномалією» сьогодні мають місце в нашій країні — як, наприклад, «бурштинова кримінальна аномалія» в місцевостях, де є поклади бурштину, чи «митна кримінальна аномалія», що вражає жителів прикордонних місцевостей України. Ці кримінальні ексцеси є реакцією на аномальний стан суспільства, за якого жити і працювати чесно є невигідним.

 

Корупційна злочинність кризового типу — також феномен «злочинів, спричинених соціальною аномалією». Корупція — це феномен реальний, але протиприродний, бо є проявом порушення законів соціальної природи, з якими має узгоджуватися суспільне життя людей.

 

Протидія «злочинам, спричиненим соціальною аномалією», у тому числі корупційним, не може бути ефективною без реформ, у результаті яких буде усунено власне цю аномалію — тобто без змін, у результаті яких жити і працювати чесно стане вигідно.

 

Натомість, як показує аналіз Закону України «Про засади державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014-2017 роки» і Закону України «Про запобігання корупції», в Україні реалізується «антикорупційна» ілюзія, згідно з якою начебто для ліквідації проблеми достатньо вдосконалити адміністративні інструменти — антикорупційне законодавство й антикорупційні органи, не викорінюючи самої соціальної причини корупції кризового типу, тобто не усуваючи того стану суспільства, за якого жити і працювати чесно невигідно. У цих документах навіть не здійснено спроби визначити соціальну причину вітчизняної корупції! А концепцію «запобігання корупції» зведено до реагування не на причину явища, а на умови, що йому сприяють. Виникає враження, що автори цих документів ототожнюють поняття «причини корупції» й «умови, що сприяють корупції». Але ж без розрізнення цих речей годі сподіватися на ефективну протидію цьому явищу.

 

Поверхове уявлення про чинники, що породжують корупцію (зокрема плутанина щодо причин і умов, які їй сприяють), може призвести до драматичних помилок у антикорупційній політиці. Результат — гіпертрофія адміністративних (репресивних) інструментів, що є притаманним «поліцейській державі».

 

До речі, на створене в Україні відповідно до Закону України «Про запобігання корупції» Національне агентство запобігання корупції покладено «превентивну» функцію, яка зводиться до перевірки декларацій усіх державних службовців і стилю їх життя, розкриття будь-якої інформації щодо фактів корупції чи зловживання посадою. Натомість зовсім не йдеться про усунення соціального «кореня» (власне «соціальної причини») явища, породженого соціальною кризою в державі.

 

Якщо розглянути антикорупційну політику в Україні у світлі сучасної науки кримінології, то можна дійти висновку, що вона заснована на концепції так званої «голої репресії». Відповідно до неї, протидія корупційній злочинності зводиться лише до застосування репресій щодо корупційних проявів, без здійснення заходів, спрямованих на викорінення соціальних причин, що породжують корупцію.

 

Уявляється, що на відміну від концепції «голої репресії», яка покладена в основу чинної антикорупційної політики в Україні сьогодні, ефективною є концепція «антикорупційних лещат», відповідно до якої має бути поєднання (здвоєння, як двох «"губ» у лещатах):

1) адміністративних (репресивних) засобів;

2) реформ, спрямованих на створення у суспільстві такого стану, за якого жити і працювати чесно буде вигідним.

 

Перше без другого (тобто застосування «голої репресії» до корупціонерів) приречене на неефективність, бо відомо, що навіть застосування смертної кари до корупціонерів не здатне зупинити корупцію.

 

Концепція «антикорупційних лещат» цілком узгоджується з правилом, яке сформулював відомий кримінолог Чезаре Беккаріа: «злочину краще запобігти, ніж потім карати за нього».

 

Сьогодні Україна стоїть перед дилемою: або, намагаючись подолати кризовий тип корупції, тобто так звану «аномальну корупцію», лише «голою репресією», перетворитися на «поліцейську державу» — або, усуваючи її соціальну причину, подолати це явище засобами, властивими демократичній державі.

 

Отже, якщо в Україні буде реалізуватися «антикорупційна ілюзія», начебто корупцію кризового типу можна подолати лише «голими» адміністративними (репресивними) засобами, без усунення соціальної причини, то це неодмінно призведе до надмірного застосування специфічних («поліцейських») повноважень.

 

Сьогодні при формуванні антикорупційної політики в Україні не ставиться питання про те, що для подолання корупції кризового типу («аномальної корупції») потрібні такі соціальні (зокрема економічні, політичні, правові, моральні) реформи у суспільстві, внаслідок яких жити і працювати чесно стане вигідним. Лише тоді адміністративні інструменти (тобто антикорупційне законодавство й антикорупційні органи, що його застосовують – які, безумовно, є необхідними) можуть бути ефективними, обходячись без «гіпертрофії поліцейських повноважень». Про це, наприклад, свідчить сінгапурський досвід протидії корупції, що підтверджує концепцію «антикорупційних лещат».

 

Із цієї концепції випливає наступне: якщо ми хочемо, щоб реагування на корупцію кризового типу («аномальну корупцію») не призвело до застосування в Україні методів «поліцейської держави», що є реалізацією концепції «голої репресії», то слід не обмежуватися вдосконаленням антикорупційного законодавства й антикорупційних органів, а здійснювати політичні, економічні, правові і моральні реформи, які забезпечать такий стан у суспільстві, за якого жити і працювати чесно буде вигідним. Образно кажучи, у протидії вітчизняній корупції треба триматися правила: «Не карою єдиною!..» – тобто слід керуватися концепцією «антикорупційних лещат».

 

Подолання корупції кризового типу нерозривно пов’язане з розбудовою нової України – країни без соціальної аномалії, в основі якої буде такий соціальний порядок, за якого нормою суспільного життя людей є чесність. Без чесності неможливий соціальний (тобто політичний, економічний, правовий, моральний) прогрес у країні.

 

01.03.2017