(Уваги з приводу анкети).
Один з очевидних вислїдів сеї всесвітньої війни у відношенню до української справи є той, що протягом війни та у звязку з нею признано нарештї її міжнародньо-полїтичне значіннє. Під сим оглядом ся війна безперечно є свого роду часовим рубіконом в історії відношення европейського світа до української проблєми. До її вибуху культурний світ, оскільки мав нагоду цїкавити ся чи реаґувати якось на українську справу, робив се здебільшого зовсїм теоретично й академично.
А властиво навіть свого роду фільольоґічно з добре відомого й вельми поширеного становища: мова, чи нарічє. Европа вірила в істнуваннє якоїсь лїтературної всеросійської "койне" й тому дивила ся загалом на українські лїтературно-національні прямування яко на східно-европейське виданнє провансальського руху. Його полїтичного, потенціяльного, величезного значіння, особливо-ж з огляду на будучу полїтику европейського континенту вона (з малими зрештою виїмками: відомі нїмецькі дипльоматичні проєкти з XIX ст. щодо полїтичного полагодження українського питання) або не добачувала або свідомо нехтувала його. Лише незадовго перед війною се її відношеннє до української проблєми почало подекуди зміняти ся. Европа почала нарештї розуміти, що Україна се щось більше нїж південний "провінціялїзм" царської держави, що остання завдячує своє могутнє, всесвітнє, міжнароднє значіннє та свою господарську силу головно посїданню сього "мазепинського краю", не маючи якого, лишила ся-б другорядною східно-европейською (московською) державою, без жадного контакту з Балканом (і Кавказом), отже без надїї на здобуттє своєї заповітньої мрії — Царгороду та загалом без можливости своєї протитурецької експанзії.
Словом, що Росія стала европейською великодержавою головно через прилученнє України та що без неї (тому що посїданнє України уможливило їй потім загарбаннє Польщі з Литвою та Білорусю) вона чи не на завжди лишила ся-б, як се зазначено, Московщиною.
Подекуди перед війною, а головно в часї сеї війни се потенціяльне полїтичне значіннє української справи перейшло, так сказати-б, у кінетичний етап. Слушно тому зачислив її відомий шведський соціольоґ Челєн (у своїй книжцї "Полїтичні проблєми всесвітньої війни") до найважнїйших ґеополїтичних мотивів переживаного нами зaгального світового пожару. Царизм вже ранїйше спостеріг се майбутнє для нього дуже неприємне полїтичне значіннє та можливі наслїдки українських прямувань. Тому й спішив ся так загарбати східну Галичину, сей український піємонт, аби здихати ся злощасного "мазепинського" привиду.
При полїтичній конфіґурації державних спілок в часї війни — українська справа стала ся, мовляв, природним союзником центральних держав. Орґанїчне відношеннє між ними з огляду на протиросійські тенденції, як України, так і середньої Европи (не кажучи вже про Туреччину та подекуди й Балкан) такий очевидний і так докладно був з публїцистичного боку обговорений протягом війни, що було-б зайвим розяснювати його тут знову. До речі вистарчить лише зазначити, що доки Україна буде в московськім ярмі, доти плян "Берлїн-Баґдад" лишатиметь ся імпозантною мрією.
Визволеннє України та її державне усамостійненнє не перечить також і полїтичним інтересам коалїції. Анґлїї напр. (котра радо бачила-б деяке загальмуваннє й обмеженнє царського заборчого "життєвого розмаху") державно-полїтичні пляни щодо України (принаймнї перед війною) усміхали ся. Як відомо, із закордонної публїцистики, анґлїйська публїцистика одна з перших почала обговорювати українську справу в державно-полїтичнім дусї.
Тепер під час війни, коли почвірне порозуміннє щодо військової сили поклало всї свої надїї на Росію, від нього, очевидно, зайво було-б очікувати зрозуміння або симпатії для самостійницьких прямувань українського народу, але згодом, коли опадуть хвилї воєнного запалу та пристрасти, — й серед його членів Українцї безперечно матимуть прихильників своїх державно-самостійницьких бажань.
Війна викликала між иншим зацїкавленнє до одного моменту в українській справі. Маю на думцї, так сказати-б, здатність до держави, (Staatsfähigkeit) або здатність управляти (Regierungsfähigkeit) українського національного руху, що в часї війни палко квестіонують українофоби й навіть свого роду "українофіли" з польського табору, які Українцям віщують "смертний сон навіки" (А. Брікнер), а покищо старають ся наробити як мога найбільше публїцистичного туману навкруги сього мало їм симпатичного питання, аби вкінцї збаламутити европейську громадянську думку щодо нього та подекуди ослабити українофільську роботу з боку деяких нїмецьких прихильників Українцїв (проф. Рорбах), а рівночасно таким робом підготовити трохи ґрунт до узасаднення своїх національних і головно полїтичних претенсій щодо колишнїх "провінцій" Річи посполитої, заселених буцїм-то народами (Литовцї, Білоруси й Українцї), під національно-полїтичним оглядом ще аморфними, себто нездатними до самостійного державного істнування, які тому вимагають досвідченого проводу й догляду, до котрого під кождим оглядом найбільше квалїфікованим кандидатом, розумієть ся, є Поляки. Колиб сторона, котра піднесла сей бік українського питання, не була очевидно пристрасно заінтересованою у спеціяльнім для себе вигіднім освітленню, сей спір був би свого роду полїтичною схолястикою. А вистарчало-б, скажемо, пригадати історію повстання балканських держав (Румуніїї, Греції, Сербії та Болгарії), аби зрозуміти всю його фактичну безглуздість.
Що Україна обєктивно має матеріяльні умови для своєї державної самостійности се дуже вимовно доказав Кляйнов у відомій своїй розвідцї "Das Problem der Ukraina". Другий бік сеї справи, а саме ідеалїстичні квалїфікації українського народу до державно полїтичної самостійности, щодо яких Кляйнов ставить ся з деяким сумнївом, вельми переконуючо вияснив проф. Рорбах у своїх численних увагах і відчитах з приводу українського питання.
Хай отже скептичних "українофілів" не болить голова задля того, як Українцї потраплять самі господарювати у власній батьківщинї. Українцї мають для сього значно більше вдачі й позитивного досвіду (з Буковини та Галичини), нїж мали поодинокі балканські народи, коли розпочинали своє самостійне державнополїтичне життє. Вони обійдуть ся й без історичної "неньки".
***
У звязку з війною є можливі отсї чотири комбінації щодо української справи: 1) стан зперед війни, 2) повне визволеннє всеї України та її державне усамостійненнє, 3) частинне визволеннє російської України, 4) повна або частинна анексія австро-угорської України з боку Росії.
Розглянемо загально сї евентуальні можливости. Першу можна згори поминути яко майже зовсїм неправдоподібну. Зрештою вона не спричинила-б нїяких великих змін у фактичнім положенню Українцїв. Другу, хоча й найбільш бажану зі становища українського народу яко вислів максімума його національно-полїтичних домагань, ледви чи здїйснить теперішня війна. Принаймні її дотеперішнїй перебіг не управнює до такого роду припущень.
Правдоподібнїйшою та можливійшою є третя комбінація, подекуди вже зреалїзована війною, себто частинне визволеннє російської України. На сей випадок, на нашу думку, найраціональнїйшим було б злученнє новоздобутих сих країн з дотеперішнїми австро-угорськими українськими провінціями й відокремлень їх в державно-автономну одиницю, звязану з Австро-Угорщиною на зразок Фінляндії з Росією (розумієть ся, до погрому фінляндського автономізму). Про вигоди й користь фінляндського типу державно-краєвої автономії для українського народу та східно-европейських поневолених народів, особливо малих, загалом ми докладно писали на сторінках сього журналу, а саме у вступнім роздїлї до нашої розвідки про Фінляндію та фінляндську справу. Тому тепер обмежуємо ся лише вище сказаним.
Остання комбінація так само мало правдоподібна, як перша, але викликує в декого обави щодо долї й будуччини українства на випадок її здїйснення.
Щодо Росії Українцї, очевидно, не можуть мати найменших ілюзій. Коли Росія почала сю війну, щоб загарбати український піємонт, як се прилюдно заявив свого часу Сазонов у Думі, то певно не зробила сього длятого, щоб дати Українцям самостійність або принаймнї якусь краєву й культурно-національну автономію, але щоб, поки час, знищити джерело української окремішности, а таким чином здихати ся раз на все грізного "мазепинського" привиду.
Перша окупація Галичини й Буковини вельми наглядно показала, які заміри має царизм щодо Українцїв. Теперішня окупація великої части східної Галичини й Буковини так само показує, що царизм лишив ся вірним свому старому принципу: "не было, нѣтъ и быть не можетъ".
Ліберальні сюсюкання Мілюкова про культурно-національну й майже краєву автономію для України, якою буцїм-то мають обдарувати московські поступовцї Українцїв, коли сї повернуть до славянофільства та зречуть ся ганебно-зрадливого австро-ґерманофільства, — се все "грушки на вербі". А лїберальною дїйсністю є струве-поґодінська українофобія, що виливає бочки націоналїстичної жовчі на "мазепинцїв", і писання "Русск-ої Мысли" "про Ероса в полїтиці", "про великий московський і малий український націоналїзм" і про те, що на світї та в природї рацію побуту, розумієть ся, має лише велике!...
Але й колиб уся Україна опинила ся у царськім ярмі, вона не пропаде. Навпаки: ново прилучені українські країни стали ся-б могутнім джерелом творчої української працї та аґітації для російської України. Піонїрами сеї роботи були-б сотки й тисячі тих, що повернули ся-б до дому — усвідомленими Українцями — з австро-нїмецького полону.
Царизм марно старав ся-б інтернувати їх на Сибірі, як марно інтернував там вже коло сто років "гидру революції". Таким чином анї се найгірше з можливого злого не запропастило б української долї та справи.
У звязку з третьою можливістю є ще одна комбінація щодо української справи. А саме прилученнє визволених деяких українських країн до новозаложеної польської держави, котра має бути евентуально збільшена у східнім напрямі. Зрозуміло, що польська публїцистика, яка вже від початку війни підготовлювала ґрунт щодо сього, після 5 падолиста 1916 р. може пропаґувати сю думку ще дужче та без масковань.
На нашу думку кожна така польсько-українська комбінація була-б у теперішнїх обставинах та з огляду на взаємний настрій, витворений сумним досвідом Галичини, однаково шкідлива для обох сторін і вигідна лише для царизму, котрий неминучу польсько-українську ворожнечу й суперечки використав би для поширення свого полїтичного впливу в сїй новій державі. Сей експеримент був би небезпечний не лише для самостійности Польщі, але загрожував би опісля й безпечности центральної Европи. Національно-польський режім ледви чи був би прихильним для Українцїв, але подекуди мусїв би з ними більше рахувати ся нїж у Галичинї, бодай з огляду на грозу зі сходу. Передумовою сього останнього була-б, очевидно, центрально-европейська орієнтація польської держави.
***
Війна кинула українську справу у вир міжнароднього полїтичного життя, в океан всесвітнїх прямувань. Українська справа розвиватиметь ся та зростатиме всупереч усїм перешкодам і проти всїх гальмувань чи то з московського або польського боку, чи якогось иншого.
Самостійна та незалежна Україна се вже не мрія, але можлива будуччина. Її здобудеть ся тим скорше, чим глибше вкорінить ся її потреба в душі українського загалу. Чудове італїйське гасло "fara da se" — витворимо із себе — мало-б бути провідною зіркою та єдиною орієнтацією українських самостійницьких прямувань.
[Вістник Союза визволення України, 25.02.1917]
25.02.1917