Якщо вірити Дьордеві Конраду (а ми не маємо підстав йому не вірити), справжній центральноєвропеєць вирізняється особливою естетичною чутливістю щодо складних матерій. Іншими словами, екзистенційне перебування поміж, у зоні перманентної суспільно-історичної нереалізованості, спричинило підвищену сприйнятливість навіть на рівні географічних назв. Центральна Європа – це така частина світу, де географія непомітно переходить у поетику, і з цього виникає геопоетика.
Моя особлива чутливість колись, років із двадцять тому, спрацювала на назву «Nach Galizien» – з усіма згаданими в підзаголовку хасидами, гуцулами, русинами й поляками. Я ще не тримав у руках тієї книжки, але до мене звідусіль долітали сигнали про її, перепрошую за нецентральноєвропейське слово, месидж. Більше того – я ще не тримав її в руках, а мені вже хотілося дискутувати з її автором. Доводити йому, наприклад, що ті ж таки «гуцули» й «русини» не можуть бути компонентами одного рівня, позаяк гуцули також русини, тобто сучасною мовою також українці. Або, скажімо, докладніше розпитати автора про те, що він має на увазі, вживаючи у назві книжки прийменник «nach» – напрямок руху чи констатацію смерті. «В Галичину» чи «Після Галичини»? Galizien як Атлантида? Материк, який ми втратили? Якщо автор мав на увазі саме це, то я переконував би його у протилежному. Однак у будь-якому разі я був йому глибоко вдячний уже хоча б за те, що він, людина Заходу, вирішив писати про наших хасидів, гуцулів, русинів і поляків.
Я помилявся – ніяка він не людина Заходу. Як і не людина Сходу. Мартін Поллак – центральноєвропеєць. А це, як ми вже погодилися, означає, що він наділений особливою естетичною чутливістю.
Перечитуючи його «Мерця в бункері», я вкотре утверджуюсь у враженні, що завдяки авторові беру участь у розслідуванні. Це слово містить у собі корінь «слід». Слово «роз-слідування» можна розуміти як відновлення слідів, затертих і начебто зниклих, а відтак – подальше їх вивчення й опрацювання. Я назвав би це реставраційними роботами з відновлення історичної пам’яті.
Але що ми знаємо про історичну пам’ять і як її розуміємо?
Неопрацьоване і покинуте напризволяще минуле щохвилини може повернутися – йому лиш дай сприятливий момент, і воно вже знову тут як тут. Його не можна залишати без нагляду, бо воно, виявляється, нікуди не йде й не зникає, готове щомиті вистрибнути на нас із засідки свого пекла.
Утримування минулого на безпечній відстані, тобто неперервна робота над ним, вимагає ясності позиціонування, аналітичної відваги і чистоти в дослідженні. Це і є ті три підвалини, на яких виріс і на яких так переконливо тримається творчий феномен Мартіна Поллака. А ще, звичайно, багатомовність – її центральноєвропейський різновид, що передбачає її як у дослівному, так і в метафоричному сенсі (згідно з тим-таки Конрадом).
Але над усім цим є ще й надбудова, що її я охарактеризував би так: Європа як усвідомлена відповідальність.
Мартін Поллак – один із тих, хто ламає європейські табу. Він воліє говорити там, де зазвичай воліють помовчати, промовчати і замовчати. Маючи при цьому, здавалося б, доволі слушний резон: заради чого виводити зі сфери замовчування те, що неодмінно почне боліти і дратувати, щойно його торкнешся? Заради чого, наприклад, нині, шістдесят п’ять років по тому, докопуватися, навіщо червоноармійці розстріляли двох польських цванґсарбайтерів на околиці австрійського села? Заради чого всі ці розслідування? Мартін Поллак знає відповідь, і вона проста: заради істини. Хоч істина переважно дратівлива і болісна. Солодкою вона чомусь не буває.
Уперше ми зустрілися навесні 2001 року у Відні. Знаючи про те, що ми маємо перетнутися, він прихопив для мене рідкісний подарунок – два томи Івана Франка з найпершого і найдавнішого зібрання 1903–05 рр. Одного разу він придбав їх у якогось букініста з Братислави. Що вони у Братиславі робили – мені сказати важко. Мабуть, чекали на Мартіна Поллака, який їх неодмінно викупить. Долі книжок іноді значно плутаніші, аніж людські. «Тобі вони набагато потрібніші», – сказав Мартін Поллак і віддав мені книжковий раритет у вічне посідання. Але митарства Франкових томів на цьому не закінчилися. Тож із Відня вони спершу полетіли разом зі мною через Рим до Нью-Йорка, звідки поїхали вглиб материка, до Пенсильванії. І щойно через місяць, коли я вже готувався до повернення в Україну, я здав їх, як і десятки інших книжок, набутих протягом тих десяти американських місяців, на корабельну пошту. Тож вони знову перетнули Атлантику – тепер уже у східному напрямку, в якомусь корабельному трюмі, запаковані до контейнера, що, мабуть, добряче погойдався на океанській хвилі. Після щасливого прибуття до котрогось із європейських портів вони ще довго поневірялися суходолом Старого Світу. Аж поки одного дня знову не опинилися в моїх руках, у мене вдома, в місті Франківську, колишньому Станіславі і ще колишнішому Станиславові, в Галичині.
Таким чином знову збулась історія з напрочуд влучною назвою «Nach Galizien».
24.02.2017