Театральна пригода

Гумореска

— Дайте мені два білети в першому ряді — звернувся пан Онуфрій Солонинка до театральної касієрки.

— Нема вже.

— Що значить нема? Для мене мусить бути! Я в Туманківцях все купував білети в першому ряді. Мені на грошах не залежить.

— Нічого не пораджу. Нема. Всі білети вже випродані.

Пана Онуфрія Солонинку, відомого на цілі Туманківці й околицю короля спекулянтів заткало. Як? Йому не хочуть продати білетів. Коли в нього є гроші, то йому можуть приставити крісло. В театрі повинні бути запасові крісла. Як нема, то для нього можуть нове купити. Що йому гроші їхати з подругою до Львова і не бути в театрі. Сміх людям казати. Цілим Туманківцям й околиці на очі не міг би показатися. А його жінка, пані Февронія Солонинка цілий великий піст читала б йому акафист.

Касієрка була невблагана, як кондуктор перевантаженого трамваю.

— Вибачте — до касового віконечка, що його заслонив своєю двометровою постаттю, підійшла червона, хутром обведена і фіолетним серпанком замрячена шапочка. Вона ледве держалася одним крайчиком на фантазійних кучерах золотого волосся. Червонілися смаженими вишнями губки. Пан Солонинка спустив очі і побачив кінчики лакерових снігівців та ясну смужку газових панчішок, що щезали приманливо під хутром. Пан Солонинка не бачив такої красуні навіть на екрані єдиного на цілі Туманківці й околицю кіна. Його злість почала розпливатися як жарена солонинка на сковороді.

— Я замовила у вас вранці два білети у другому ряді.

— Так, пані, і вони на вас ждуть. Прошу.

Пана Солонинку знову заткало. Ця мальована красуня дістала замовлені телефоном білети, а йому за готівку не дають. Він пробував знову щастя, але касієрка рішуче заявила, що має тільки два місця на третьому поверсі.

— Е, на бантах, то ви собі самі сідайте! — І звернувся до червоно-фіолетної красуні, усміхаючися подвійним рядом золотих зубів. — Перепрашаю вас, панночко, чи не могли б ви мені відступити один білет.

— Не можу, бо маю замовлене товариство на вечір.

— Та що там, пані! Плюньте на товариство — засвітилися котиками очі пану Солонинці. — Хіба я не товариство. Онуфрій Солонинка, склад мішаних товарів і чого схочете на цілі Туманківці. А додому, то я вас відпроваджу, ба навіть трамваєм відвезу. Відступіть, пані, білет, то ще й на добру вечерю підемо. Я хотів у вас два білети купити, але як вас приглянувся, то вистане тільки один, для мене. Ну, сторгуємо. В мене до інтересів золота рука. Заплачу вам потрійну ціну... і, знаєте що... додам ще кіло правдивої вепрової ковбаси. В цілім дистрикті такої не дістанете.

— Ну, що ж з вами зроблю. Добре. Треба ж гостям з провінції уступати.

____________

— Але во, душечко, не можна дістати білетів навіть за великі гроші. Люди торгують тут білетами до театру, як у нас солониною. Піди собі до кіна, а я піду до знайомого, що його ще від світової війни не бачив.

— Нема, то нема, — погодилася пані Февронія — ти для жінки ніколи не вмієш нічого дістати. А я була б дістала. Та куди такому старому недотепі до Львова і до театру. Я що іншого.

На цьому прикра розмова покінчилася. Її короткотривалість неприємно здивувала пана Солонинку і наповнювала деяким острахом, але переконання, що в касі нема ніодного вільного білету, знову привернула йому відвагу.

Пан Онуфрій відвідав фризієра. Постригся, обрився і за окремою оплатою велів вилити на себе пів пляшки одеколону. На вулиці дав чистишкірі свої туманецькі чоботи під опіку і вони блищалися згодом, аж стидно було пану Онуфрієві на них глянути.

Стиснувши завинену в газету ковбасу, сидів пан Солонинка в театрі, вліпивши очі в занавісу і тільки зизом споглядаючи на двері. Біля нього холодочком віяло самітнє крісло. Вже світла погасли а красуні не було. Коли ж занавіса пішла вгору, при вході хтось сикнув, хтось воркнув і на пана Солонинку подув вітер задушливих перфум. Він боявся оглянути, і розрадуваний почав рукою шукати сусідки.

Є... Гаряча рука, аж вога. Вона спершу виривалася, але коли чоловіча рука агресивно кинулася в погоню за нею, вона здалася. Пану Онуфрієві плив гарячий електричний струмок від кінчиків серця аж кудись під камізольку. Сцена мрякою покрилася, дотик шовкової сукні райськими пестощами здавався. Тремтячи зо зворушення, він підсунув сусідці клуночок в газеті. Та її рука сполошилась, скрилася в зарукавок і стала його притискати з усіх сил до грудей. "Соромиться" подумав Солонинка і скріпив неспровоковану агресію. А руки сусідки боронилися перед агресором, наче перед злодієм, що хоче вкрасти зарукавок. Неприступність сусідки подратувала чоловічу терпеливість пана Солонинки, він покликав другу свою руку на підмогу, вирвав сусідці затиснену руку з зарукавка і силоміць встромив їй під паху клунок.

— Це ковбаса, беріть. Я ще принесу.

В цьому менті сталися три непередбачені паном Солонинкою речі:

На залі заблисли раптом світла по закінченні першої дії. Його ж сусідці засвітилися злими блисками очі і вона повним помахом своєї дужої руки тарахнула пана Солонинку ковбасою по голові. Пану Солонинці засвітала в думках найправдивіша правда.

Перед ним стояла його законна, автентична, виондульована, виперфумована, вистроєна дружина, пані Февронія Солонинка, у власній стокілевій особі.

Скандалу не було ніякого. Пані Февронія вивела без перешкод свого подруга з театру. Справжній фінал почався на вулиці і закінчився аж в Туманківцях. Пан Солонинка ніколи не довідався, яким чином другий білет опинився в руках пані Февронії. Від тієї пори не терпить золотого волосся і фіолетних серпанків.

[Львівські вісті]