“На початку було слово і слово було Богом”. Тому у битві за мову важливо заслухати не тільки історичні/геополітичні аргументи, але й роздивитись мову з боку лінгвістики і містики. Раз ми допускаємо думку, що все-таки свідомість визначає буття, а не навпаки, тоді що буде, якщо це визначальне для нашого буття “слово” звучатиме не українською?
Якщо чогось не видно, це не означає, що його не існує. Часто невидиме визначає те, яким буде видиме. Ви ж не сумніваєтесь, що невидима для ока спіраль ДНК програмує зовнішній вигляд видимого усім тіла, а кольоровий мікросвіт вірусів визначає як саме ми проведемо два тижні свого життя під час епідемії грипу.
Так само з мовою. Вона не просто технічний інструмент комунікації. Мова – це дуже специфічна модель функціонування психіки, яка формує унікальну картину світу свого носія. Тому “разніца большая”. Вона світоглядна, хоч і невидима. І так вважають не тільки Ірина Фаріон і Лариса Ніцой, але й Вільгельм фон Гумбольт (один із засновників лінгвістики як науки), Іммануїл Кант, Ґеорґ Геґель, а також Олександр Опанасович Потебня, основоположник українського мовознавства.
Гумбольдт розглядає мову як зовнішній вияв духу народу: «мова народу є його дух, а дух народу є його мова, і важко уявити собі щось більш тотожне». Ось чому мови (якщо слухати їх яко музику, а не як змістове послання) завжди здавалися мені схожими на свої народи так само, як квартири чи собаки схожі на своїх господарів. Італійська мова подібна до Моніки Белуччі – така ж яскрава, експресивна і божественно красива. Французька – викапана Амелі – легка, грайлива і романтична. Німецька – ділова і конкретна. Російська як heavy metal (тільки тепер це стосується не так стилю музики, як стилю “важкого” озброєння).
Якщо за Гумбольтом, мова і дух народу є поняттями тотожними, тоді втрачаючи мову, ми втрачаємо вирішальний чинник власної самобутності – свій дух. Дерево душ з “Аватару” Кемерона, як на мене, – дуже точна метафора мови як такої – священне дерево, у верховіттях якого гойдаються душі “загиблих поетів й героїв”, дерево, що забезпечує зв’язок поколінь – живих з мертвими і живих з живими. Загине Дерево – загине плем’я. Тому теперішня битва за мову для мене є не менш епічною і драматичною, аніж сюжет відомого голівудського блокбастера.
Професор Потебня також вважав мову (а з нею і усний епос, фольклор, міфи) породженням «народного духу». Мова окреслює національну самостійність спільноти, наче малює білою крейдою зачароване коло, крізь яке не пролізе жодна нечисть. Мова кодує особливий національний світогляд у структурах створеного нею «проміжного» світу. Вона як невидима духовна дезоксирибонуклеїнова кислота, що визначає видиму національну самобутність свого носія (порівняння автора статті, а не Потебні). Тому втратити мову – це, великою мірою, втратити себе.
Національне розмаїття світу Потебня вважав чинником розвитку загального культурного поля людства. Ось так – національність як чинник розвитку людства. І це будучи членом-кореспондентом Петербурзької академії наук часів царської Росії.
Мови по-різному членують світ: те, що в одній мові охоплено лиш словом, в іншій розподіляється між двома або ж взагалі не має словесного вираження і передається описово реченням. Хрестоматійний приклад з ескімоським снігом (коли існують окремі слова для снігу, що падає, снігу, що лежить, снігу, що давно лежить, що покрився льодовою скоринкою, зі слідами вовка, з болотом, з екскрементами хаскі), демонструє наскільки те, як ми сприймаємо світ, регламентується мовою. Вона спрямовує світло і вихоплює з безмежного всесвіту форм і ідей ексклюзивний відеоряд, призначений винятково для очей її носіїв. Зі смертю мови зникає унікальна мовна картина світу, у якій зримим є те, чого не видно в інших мовах.
А ще мова знає найпотаємніші таємниці свого народу – усе від його сексуальних уподобань до глибини проникнення у трансперсональні сфери Буття, адже зберігає переживання усіх попередніх поколінь, що нею розмовляли. Мова – найнадійниший сервер для нашої Big Data. Втративши мову, ми втратимо тисячолітню базу даних, акумульовану нашими предками.
Тож на що схожа українська? Мова – беззаперечний фактор нашої безпеки та ідентичності, але для мене ж у цій суперечці про мову вирішальним є зовсім інший фактор – фактор ніжності. Ніжність – це одиниця виміру любові, а українська – найніжніша мова на світі. Усі її серпанки, мережки, світанки вкупі з крихітною свічечкою букви “ї” і місячним серпиком букви “є” членують мій світ на красу і любов. І якщо саме мова творить світ, у якому ми живемо, тоді я вибираю завжди жити там, де “зеленіють кучеряві вільхи” і де “тешуть теслі з срібла сани”.
