До 45-річчя з дня смерти П. О. Куліша; 1819 — 2. (15.) II. 1897
Хоч уже сорок п'ять років минає від дня смерти великого українського поета, Шевченкового сопутника і продовжувача його музи, Панька Омельковича Куліша, та хоч і діждався він багато видань своїх творів і кількох основних оцінок літературної діяльности, то все ж таки наша літературна критика не вспіла якслід оцінити його поетичної вартости і вияснити гаразд тайни його творчости, з'ясувати причини його змінних настроїв у поетичній тематиці, у виборі жанрів та суперечних, по собі йдучих, політичних переконань. На протязі довгого життя і поверх п'ятидесятирічної літературної і коротшої громадської діяльности "гарячий Куліш" виявив свою надзвичайно складну вдачу, палку в почуваннях і холодно-розсудливу в практичному житті, зіткану з самих суперечностей. Куліш — людина велика в позитивній діяльності, велика і в помилках, хитаннях, та і в самому занепаді. На протязі цього довгого періоду літературної діяльности виявив він різні політичні орієнтації, а з них три важні: туркофільство, москвофільство і полякофільство.
По вдачі Куліш — дитина своєї епохи, спізненого романтизму в Україні. Він — романтик, український Байрон, еготик, навіть славолюбний, а заєдно незадоволений із загалу, оточення, фільософ-мислитель та історіософ. Через те стає він в постійному конфлікті з громадянством, а навіть із самим собою. Змінливість політичних переконань ціхує його як справжнього романтика, що заєдно шукає шляху до абсолютної правди, до реального в ірреальному, до осягнення ідеальної гармонії між поезією та життям, між теорією і практикою. Вічне шукання абсолютної правди веде його в історіософію українського народу, а походження із предків кармазинного козацтва надає йому п'ятно аристократа духа, який, як народовець, демократ і спочатку щирий прихильник народних мас, згодом мусить ці народні маси та їх предків, низове козацтво осуджувати дуже суворо, бичувати найгострішими епітетами і це надає йому злу опінію у широких верств суспільства. Та поет вірний своїм переконанням, які з ідеалізування минулого та головно козацтва завели його до суперечного твердження в словах:
Народе без пуття, без чести і закона,
Що з вовчого на світ приходить лона
("До Тараса за річку Ахерон")
або:
Народе без пуття, без чести і поваги,
Без правди у завітах предків диких,
Ти, що постав з безумної одваги
Гірких п'яниць та розбишак великих.
("До рідного народу")
Куліш — один із перших ентузіястів козаччини, що бачив у ній найвищий прояв національного українського духа, — згодом зробився фанатичним її ворогом та дійшов буквально до якоїсь манії козакоробства (він дає козакам епітети: розбишаки, голота, п'янюги, казюки, чортівня і т. п.). Та далі виявив себе Куліш невідродним сином українського народу, що сам не почувається кувати свою майбутність власними силами, а мусить шукати політичних орієнтацій. За цими саме орієнтаціями кидався поет на всі сторони й переходив від одного полюса у другий, від однієї скрайности у другу. Та Куліш шукав їх у сусідів українського народу, що нищили його продовж цілих століть, москалів, турків та поляків. Свою ідеологію та возвеличування цих народів, як захистників і покровителів української культури оформлює Куліш у різних літературних творах, переважно віршових, як у повісті і "Михайло Чарнишенко" (звеличування Москви), "Магомет і Хадиза" та "Маруся Богуславка" (апотеоза культурницької місії Турків на Україні), "Байда Князь Вишневецький" і "Цар Наливай" (полякофільство). Подаємо тут найважніші твори, де виложена різнородна Кулішева ідеологія.
Літературні критики шукають причин таких орієнтацій не тільки в політичних переконаннях поета, але також зводять їх до естетично-філософічних впливів Спіноцівської філософії та поетичного її оформлення в творах англійського поета-філософа Шеллея. Бачучи у пантеїзмі Спіноци гармонійність ототожнення Бога з природою, вищої від людського падолу, шукає Куліш ідеалістичного поєднання культурницької місії одиниць із трьох вище названих народів з життєвими обставинами українського народу та вищу силу у цих вибранців споміж московського, турецького і польського народів, які нестимуть свою вищу культуру відсталому українському народові, байдуже, в якій формі, поради чи погрози, мирного співробітництва чи воєнного наїзду. Цю культурницьку місію вибранців чужих народів розуміє Куліш як вищу ідеальну опікунчу силу, яка впливає виховно й удосконалює український народ та затирає оті різниці, які поробили між цими народами між іншим і релігійні чинники.
Культуртрегерів шукає Куліш не в героях, що вийшли з українського народу, а в героях тих народів, що матеріяльно й морально нищили Україну. Таке становище поета старається вияснити акад. В. Щурат так: "Беручи на увагу відношення Куліша до дійсности, до реального світа, можна його поставити в ряд тих творців візіонерів, які — по Вагнеру — бачать не лушпу, а ядро речі, не дійсність фактів, а скриту за цею дійсністю правду. Для них життя — то феномен, що минає, а щойно за ним криються містичні сили, які пруть світ до вищих цілей призначення. Длятого персонаж у таких творців немає нічого спільного з буденним життям; то єства титанічні, багаті на духовий зміст, але відірвані від землі; то втілення мрій і настроїв, символ сил, що по думці поета грають свою вищу ролю. Беручи історичну фігуру чи тип, Куліш не дбає про традиційний кольорит ані про традиційне значення їх, а перетворює по свому, покриваючи готову канву такою масою нового орнаменту, що характер первотвору гине без сліду".1
Все ж Куліш щирий українець. Це виявляється в гордості українського націоналіста:
Бо Русь Дніпрова ще тоді повстала,
Як про Москву Європа й не чувала, —
Як ще вона татарином дивилась,
Звичаїв у Монгола й Финна вчилась.
("Лівій").
Так кількома штрихами представлена оригінальність поглядів на українську культуру в її минулому й сучасному, зображує того ще доболі розгаданого Куліша, що заєдно шукав способів і шляхів удосконалення свого народу хоч би навіть способом важких злиднів, кар і невиносимих трудів. Куліш замкнув у собі ту фатальну силу великого поета, що духом переростає загал а навіть покоління і віщим зором глядить у далеке майбутнє та змагає до кращого завтра хоч би важким тернистим шляхом. Куліш — це той винятковий тип поета-романтика, що своє я старається накинути свому громадянству та сказати йому безоглядну правду в очі. Тому цей український Байрон попадав у конфлікт з українським громадянством.
1 Д-р В. Щурат: Філософічна основа творчости Куліша. Львів, 1922, стор. 107—8.
[Львівські вісті]
15.02.1942