[З рукописи з року 1866].
Бл. п. Михайло Димет, помершій недавно купець львівскій, передав перед смертію своєю одному з виднїйших львівских Русинів-народовцїв рукопись в польскій мові під заг.: "ІІ Ruś galicyjska". Рукопись походить безперечно з пера котрогось дїятеля з "Молодої Руси" [як себе в тих часах називали народовцї] і нема сумнїву, що першою частію сеї працї була студія "I. Ruś zakordonowa", надрукована в н-рах 6—12 тиждневника "Przyjaciel domowy" з року 1867 [від 9 лютого до 22 марта], видаваного у Львові Иполитом Ступницким. [Перед тою першою студією був навіть поставлений загальнїйшій заголовок: "Pogląd historyczny na sprawę ruską pod rzadami austrjackim i rossyjskim".]
В студії тій, написаній 25 лїт тому назад, знаходить ся богато де-чого такого, що пояснює нам тогдїшні відносини між Русинами, тож думаємо, що не без интересу буде тепер, по упливі четвертини столїтя, подати з неї що-цїкавійші уступи.
І.
[Не Стадіон сотворив питанє руске в Галичинї. — Першій маніфест галицких Русинів з 1848 року. Чи була тогдї "общерусскість"? — Зъїзд учених руских і "Галицко-руска Матиця". — Початок святоюрскої "общерусскости". Россійскій вплив на семинарію руску у Відни. Головні "общерусси". — Що пхнуло святоюрцїв до "общерусскости"? — Чому правительство австрійске було в Галичинї поліційне і підпирало "общерусскість" святоюрцїв.]
Де-хто з Поляків каже, що в Галичинї всхідній Стадіон сотворив питанє руске. A прецїнь на Руси закордонній, без нїякої помочи правительства россійского, а радше на перекір тому правительству піднесла ся справа руска. Як там, так і тут мала і має она той сам елємент, — маси люду, котрі по внесеню привілеїв кастових, хоч помалу приходять до розвою природних прав своїх. При кінци 1840-вых років Шевченко, Маркович і инші пійшли за ту справу на Сибір або до вязниць, — але Галичина, віддїлена мов муром хіньским від Руси закордонної, осталась байдужною на те, що там дїяло ся в тій справі.
Питанє руске у всхідній Галичинї першій раз появило ся на поли політичнім з наданєм конституції в 1848 роцї. Однакож проявів того питаня — не покликуючись уже на давнїйші историчні часи — бачимо богато ще перед 1848 роком, особливо — як звичайно буває в таких випадках — на поли літературнім. З польскої рукописи одного з галицких писателїв виймаємо ось-той уступ, котрий нам се найлїпше вкаже:
"Вже 1834 року видав Іосиф Левицкій свою граматику руску по нїмецки. Лозиньскій видав "Рускоє весїлє" польскими черенками. Найдужче попхнув рух той Mapкіян Шашкевич, переслїдуваний за те правительством австрійским. [Поезії свої мусїв дати друкувати аж в Будї.] Писали і друкували брошурками стихи Левицкій і Мох. А около 1840 року о. Могильницкій, яко питомець, виголосив прилюдно свій стих "Колись Русин з-перед віка". Писали Устіянович, Головацкій, Вагилевич, а Зубрицкій і Добряньскій почали заходитись коло исторії Руси. Давно-давно перед ними укладав поезії пречудної красоти і простоти о. Лїсковацкій, бо ще перед роком 1830, — о. епископ Снїгурскій хотїв казати друкувати их по смерти автора, та власне цїлий збірник згорів при пожежи і пропав на віки. Полишились тілько деякі чудові піснї враз з арією утвору самого о. Лїсковацкого. В 1846 роцї видано рід новорічника "Вѣнок" — одну часть, а за рік другу, де вже бачимо споре число писателїв. В роцї 1847 уже задумувано видавати часопись у Львові в бесїдї рускій. Отже був рух давно перед Стадіоном, — а чули єго й Поляки, як се я доказав на повістях Іосифа Дзєржковского.*) Не був то рух політичний, анї могучій, але був безперечно національний, хоч не вимірений против Поляків і Польщі. Аж пригоди 1848-го року зігнали єго на шлях Полякам ворожій."
Ми тут додамо, що в роцї 1837 кружок писателїв — межи тими Вагилевич, Головацкій, Маркіян Шашкевич — видали "Русалку Днѣстрову". Не треба й того забувати, що ще цїсар Іосиф II. завів у Львові на університетї катедри рускі.
В роцї 1848, коли з наданєм конституції була порушена справа руска на поли політичнім, піднесло ся зі сторони польскої шляхти пристрастне запереченє истнованя народности рускої. Першим же актом публичним, котрим на се запереченє відповіли Русини, був маніфест з 1848 року, виданий Головною Радою Рускою у Львові, а зредаґований по нїмецки о. Куземским. В маніфестї тім нема нїякого слїду змаганя до россійщини.
На зборі учених руских, котрий відбув ся в роцї 1848 у Львові, на 99 присутних на тім зборі оден тілько о. Петрушевич виступив из змаганями pocciйщеня язика руского, але нїхто не хотїв підперти єго. Кромі о. Петрушевича був тогдї в Галичинї другій ще "общероссъ" — Зубрицкій, однакож на згаданім засїданю учених руских не був, мабуть з причини недуги, але змаганє до россійщини пробивав ся з єго праць літературних — і найбільше писав він по россійски. Таким чином змаганє до россійщини мало під той час в Галичинї лише двох прихильників — о Петрушевича і Зубрицкого.
Збір учених руских у Львові в 1848 роцї дав початок "Галицко-рускій Матици". Статути тої институції, хоч уложені і предложені правительству до потвердженя ще в 1849 роцї, дістали потвердженє аж в роцї 1864. Потвердженю тыхъ статутів противив ся — як кажуть Русини — ґр. Голуховскій. Єсли справдї так, то ґр. Голуховскій, видко, бояв ся, щоби Матиця не була у всхідній Галичинї розсадником россійщини. Від 1864 року видає Матиця періодичний "Сборникъ науковый", писаний язиком майже зовсїм россійским і з тенденціями россійскими. Аж о. Куземскій зoрудував потвердженє статутів у Шмерлінґа за вислугу свого часу враз з иншими Русинами в радї державній Шмерлінґовому міністерству. Отже, мимо истнованя "Матицѣ" від року 1849 аж в 1864 роцї міг відбути ся річний загальний збір єї членів. На тім зборі, — як про се буде бесїда дальше — показало ся, що тенденція "общерусскости" знайшла межи галицкими Русинами вже далеко більше представників, нїж в роцї 1848. Яким се стало ся способом, покажемо.
Народність руска в роцї 1848 була в Галичинї всхідній в такім положеню, що скоро тілько справа руска станула на поли політичнім, провід єї мусїв припасти духовній єрархії рускій. Цїла ингеліґенція і цїла шляхта в Галичинї всхідній була польскою, тілько люд сельскій був рускій, а єдиними єго провідниками були священики рускі. Священики-ж рускі тогдї ще майже зовсїм не піймали рускої народности, а се многі зовсїм хибно беруть за доказ неистнованя рускої народности. Але й тогдї вже, як і завсїгди, рускі священики ненавидїли шляхту польску і клир латиньскій, бо ті в своїй бутї шляхотско-польскій гордили убогими священиками рускими, — і тая ненависть убожших до богатих, звичайна в світї, не малу відограла ролю в скорім прихиленю священиків руских до народности рускої. Але-ж помиляв би ся той, хто би думав, що самої тої ненависти могло бути досить до піднесеня питаня рускої народности. Народність тая завсїгди жила пасивним житєм міліонових мас руского люду сїльского, то й мусїла проявитись, коли через конституцію і поступ цивілізаційний отворились ворота до власности земскої, до просвіти — як для чим-раз численнїйших одиниць, що видобували ся з тих мас, а однак звязані були з ними вузлами національними, так і для цїлих взагалї мас руского люду. Ненависть, про котру сказано, відгравала тут лише помічну ролю, відповідно воля Провидїня, котре часто орудєм поступу чинить навіть і ненависти людскі.
Брак интеліґентної світскої верстви в народности рускій, величезна-ж сила духовної єрархії рускої — на довго зложили в руки тої єрархії провід справи рускої у всхідній Галичинї. Коли-ж провідниками в народности суть люде одної тілько верствы, то они нераз головно справи тої верстви уважає за справу народу, а там, де в руцї кількох людей спочиває така власть, она мусить стати ся орудєм личної навіть их амбіції і личних справ. Отже духовна єрархія руска більше боялась о утрату своїх впливів, нїж о схибленє напряму справи народности рускої.
Як-раз тогдї почавъ россійскій впливъ сильно віддїловувати на руску семинарію у Відни і зараз доставив товаришів о. Петрушевичеви, першому пропаґаторови "общерусскости" в Галичинї. Товарищами єго стали ся: о. Головацкій, професор рускої літератури в університетї львівскім; Богдан Дїдицкій, редактор "Слова"; о. Желехівскій, катихит в Перемишли; с. Попель, катихит ґімназії Домініканьскої у Львові; о. Лавровскій, духовник в семинарії рускій у Львові; Лисикевич, испитований учитель а сотрудник "Слова"; о. Устіянович, стихотворець рускій; о. Гушалевич, катихит; Мійскій, окінчений богослов і заступник учителя в Самборі; о. Ясеницкій, катихит в Самборі. Хоч єсть ще більше Русинів, котрі исповідують "общерусскість", то тамті наведені найбільше видають ся якимсь фанатизмом, — бо-ж кожда голоснїйша політична чи наукова идея, правдива чи фальшива, має — річ се вже звичайна — своїх фанатиків. І в многих випадках сполученє фанатизму з интересом не стрічає перешкоди в личнім настрою людскім, ба навіть знаходить повну гармонію.
Декотрі з наведених повисше панів передше зовсїм не були "общероссами", а стали ся ними поволи. О. Головацкій до 1859 народности суть люде одної тілько верстви, то они нераз головно справа тої верстви уважає за справу народу, а там, де в руцї кількох людей спочиває така власть, она мусить стати ся орудєм личної навіть их амбіції і личних справ. Отже духовна єрархія руска більше боялась о утрату своїх впливів, нїж о схибленє напряму справа народности рускої.
Як-раз тогдї почав россійскій вплив сильно віддїловувати на руску семинарію у Відни і зараз доставав товаришів о. Петрушевичеви, першому пропаґаторови "общерусскости" в Галичинї. Товарищами єго стали ся: о. Головацкій, професор рускої літератури в університетї львівскім; Богдан Дїдицкій, редактор "Слова"; о. Желехівскій, катихит в Перемишли; о. Попель, катихит ґімназії Домініканьскої у Львові; о. Лавровскій, духовник в семинарії рускій у Львові; Лисикевич, испитований учитель а сотрудник "Слова"; о. Устіянович, стихотворець рускій; о. Гушалевич, катихит; Мійскій, окінчений богослов і заступник учителя в Самборі; о. Ясеницкій, катихит в Самборі. Хоч єсть ще більше Русинів, котрі исповідують "общерусскість", то тамті наведені найбільше видають ся якимсь фанатизмом, — бо-ж кожда голоснїйша політична чи наукова идея, правдива чи фальшива, має — річ се вже звичайна — своїх фанатиків. І в многих випадках сполученє фанатизму з интересом не стрічає перешкоди в личнім настрою людскім, ба навіть знаходить повну гармонію.
Декотрі з наведених повисше панів передше зовсїм не були "общероссами", а стали ся ними поволи. О. Головацкій до 1859 року — можна сказати — ще зовсїм не був "общероссом", a нинї, о скілько ним єсть, вказують не лиш єго працї літературні, але й те, що власти россійскі в Варшаві зажадали від деяких молодих Русинів, котрі за-для хлїба переносять ся в службу россійску, рекомендації від о. Головацкого. Ми чули з уст одного з таких Русинів, що перше питанє, яке єму завдав у Варшаві Витте, куратор тамошного учебного округа, було: А маєш рекомандацію від о. Головацкого?**)
*) Автор рукописи, з котрої той уступ виймаємо, вказує, що Дзержковскій, повістеписатель польскій, ще перед 1848 роком в двох своїх повістях порушив питанє руске. — Прим. автора.
**) Автор що-до Якова Головацкого милить ся. Головацкій ще перед 1859 роком став ся "общеруссом" певно під впливом Д. Зубрицкого. О тім свідчить хоч-би рекомендація Головацкого дана спільно з Д. Зубрицким в цвітни 1856 року Северинови Шеховичеви в письмі Шеховича до Погодина. На письмі Шеховича до Погодина дописали Зубрицкій і Головацкій: "Р. S. Г. Шеховичъ, благонамѣренный молодый чоловік, издаетъ журналец ["Семейную Библіотеку " — Ред.] желая прививать галичскимъ хохлам чистый русскій [poссiйскій — Ред.] языкъ. Напрасно! Хохлаки ни по русски ни по хохлацки не читають. Бѣдный редакторъ достоїнъ соболѣзнованія и подкрѣпленія, онъ принужденъ искать подписчиковъ за границей. Я покорнѣйше рекомендую єго и пребываю Вашего Высокородія покорнѣйшимъ слугою — Зубрицкій, Я. Головацкій." — Прим. Редакції.
(Дальше будe.)
[Дѣло, 15.02.1892]
(Дальше.)
Богато з Русинів галицких прийшло до "общерусскости" поволи, дорогою питаня язикового. Скоро в 1848 роцї обставини політичні позволяли нагле піднести ся справі рускій в Галичинї, Русини — тим більше, коли Поляки перечили навіть истнованє народности рускої, — хотїли від разу виступити з виробленим язиком руским. Коли-ж тогдїшні галицко-рускі учені не були такими людьми таланту, що самі змогли би піднести язик рускій висше в єго розвою, — як то спосібні були учинити Котляревскій, Шевченко, Костомаров, Кулїш і инші на Руси закордонній, — то хопили ся язика российского. Тогдї, в 1848-ім роцї, не могли ще они хопитись на нинїшний язик Руси закордонної, бо язик той виробив аж пізнїйшій рух літературний, розбуджений там в перших лїтах панованя Александра ІІ-го*). Зважити треба й се, що Котляревскій, Шевченко, Кулїш, Костомаров були в серци Руси, бо на Українї, коли тимчасом в Галичинї з причини далеко більшого спольщеня єї, нїж Руси закордонної, язик рускій, особливо у священиків руских, пійшов у занедбанє, а загально вживали они, головно-ж від р. 1831, язика польского. До року 1831 священики рускі в домашнім житю уживали ще досить часто язика руского, але демократичний дух, якій під тії часи повіяв в суспільність польску, зблизив священиків руских до тої суспільности і они загалом почали вживати язика польского.
Запозичувати ся з язика россійского — відповідало вже борбі Русинів з Поляками, веденій тогдї, 1848 року, з обох сторін з найбільшим розяренєм. Поляків дуже лютило, що Русини хапають ся язика россійского, отже вже то само, серед обопільного розяреня, було для Русинів важною причиною, щоб уживати того язика. А в слїд за сим пійшов і політичний нахил многих Русинів до Россії.
Провідникам справи рускої, тим навіть, — як о. Куземскому і инчим, — котрі поперед анї не мислили хилитись до Россії, не лишало ся нїчо иншого, як ити вже в тім напрямі. Они бо не спромоглись на силу, щоби сотворити иншій напрям, — не спромоглись на силу Шевченка, Костомарова, Кулїша і им подібних. Отже провідники справи рускої, ступивши на ту дорогу, мусїли йти нею що раз дальше, бо консеквенція в справах політичних єсть неминучою і з ходом часу пхає в принятім раз напрямі — або до побіди або до упадку. Тим чином побіч наведених повисше осіб народности рускої, котрі горячо віддають ся і з фанатизмом змагають до "общерусскости", станула на тім становищи і вся єрархія руска, маюча провід справи рускої**).
Розбираючи так мотиви нахилу Русинів до россійщини, зовсїм не оправдуємо самої річи, — але власне глядаємо причин, які наклонюють до неї, — а причини прецїнь мусїли бути, бо чей-же смішно би було, враз з опінією бруковою, такій важний зворот приписувати рублям московским***).
Через довгій час по виходї питаня руского в Галичинї всхідній на поле політичне, духовна єрархія руска абсолютно кермувала рускою справою, не стрічаючи серед народности рускої нїякої партії, котра би була виступила з якою-небудь опозицією.
Одночасно-ж правительство австрійске в Галичинї кермувало ся в справі рускій аж доси становищем єдино поліційним, — т. є. оно підносило справу руску і протеґувало єї длятого, щоби держати на припонї Поляків, підозріваних завсїгди о змаганя революційні. Ми зовсїм не заперечуємо революційних змагань Поляків, — они ж проявили ся в повстаню з 1863 року. Правда, повстанє се було вимірене против Россії — і хто обізнаний з відносинами в Галичинї, знає, що від часу наданя конституції, ся провінція участь в повстаню брати може тілько против Россії, a нїколи спеціяльно против самої Австрії, — але-ж відомо, що минувші правительства австрійскі брали революційні змаганя Поляків против Россії на одно, як-би револьтувались і против Австрії. Так отже в слїд за безнастанним підозріванєм Поляків в Галичинї о змаганя революційні ишла поліційна система правительства, єдино поліційна. Для тої системи — на перекір интересови державному — було байдуже, що Русини идуть в напрямі россійскім. Правительство россійске на-певно не було революційне в тім значіню, як то могла розуміти австрійска система поліційна, отже при системі поліційній "общерусскість" Русинів була навіть проявою найвисшої льояльности.
При таких відносинах провідники справи рускої могли явно бристи і брили в "общерусскости". Здобувши знатні концесії від правительства, надрукували книжки елєментарні зроссійщеним язиком і дійшло так далеко, що — досить сказати — Головацкій держить катедру язика руского в університетї львівскім. Всї урядники, всї професори, всї учителї шкіл народних, що бажали промувати ся в службі урядовій, мусїли давати докази льояльности, котра до сего часу залежала в тім, щоби держати ся зроссійщеного руского язика, приписаного в букварях і в инших книжках, видаваних верховодячою партією рускою в Галичинї.
II.
[Справа руска на Руси закордонній викликує межи молодежію рускою у Львові т. зв. Громаду, опозиційну святоюрцям. — Часопись "Вечерницї". — Правописи рускі. — За приміром львівскої Громади творять ся Громади по містах у всхідній Галичинї і з Громад повстає т. зв. Молода Русь, опозиція святоюрцям. — Святоюрцї переслїдують Молоду Русь і представляють правительству яко сторонництво революційне. — Маніфестації Молодої Руси. Богослуженя за Шевченка. — Святоюрцї викидають портрет Шевченка з "Народного Дому" і назад єго приймають.]
При силї тої верховодячої партії народність руска в Галичинї певно ще довго не була би в змозї поставити сама опозиції тому змаганю россійщеня єї, — але відозвала ся сильно Русь закордонна на поли літературно-політичнім в початкових лїтах панованя Александра II. Русь галицка, віддїлена від неї кордоном, цензурою, поліцією, не могла мати і не мала з нею нїяких зносин, доперва твори Шевченка, Костомарова, Кулїша і инші книжки рускі, видавані в Петербурзї, Кіїві, Чернигові, Харкові, Полтаві помалу почали діставатись до Львова і давати тутешним Русинам понятє о рускім руху літературно-політичнім на Руси закордонній. Твори ті захланно читала молодїж руска в Галичинї і небавом, около 1861 року, сформував ся, найперше у Львові з тої молодежи кружок, котрий на взорець Громад руских в Кіїві, Харкові, Полтаві і инших тамошних назвав ся Громадою рускою.
Новій рускій Громадї львівскій ишло передо всїм о усуненє тенденцій россійских в справі рускій. Лаврівскій, член видїлу краєвого, почав підпирати ті змаганя молодежи, і за єго помочію молодїж почала видавати в роцї 1862-ім літературну часопись "Вечерницї". З початку часопись та була редаґована правописію етімольоґічною, а не кулїшівкою, котру приняли писателї руско-україньскі.
Тут мусимо згадати про різницю правописи етімольоґічної від кулїшівки. Першій Максимович, Українець, котрий видавав літературні свої працї межи роком 1827 a 1834, дав початок граматичним виводам етімольоґічної правописи рускої. Різниця межи правописію етімольоґічною а фонетичною єсть та, що перша опирає ся на дослїдї пнїв і примінюваню правописи до того дослїду, — друга ж, фонетична, основуєсь на писаню так, як виговорюєсь, і такою єсть в язицї рускім кулїшівка. Матиця Руска у Львові, опираючись на працях Максимовича, приняла правопись етімольоґічну, але річ відома, що з етімольоґічних дослїдів дуже різнородні можна витягати заключеня, отже: й Матиця, идучи до зроссійщеня язика руского, покривалась нїби етімольоґічними виводами. "Мета", пізнїйшій орґан Молодої Руси, пише в тій справі [н-р 6 з р. 1865, стор. 179]: "До чого то не доводить політика! Маневрувала вона краями, церквами, а тепер прискипала ся вже до язиків. Давай централізувати всї язики! Нїмцї хотять, щоб увесь світ говорив по-нїмецки, а наші москвофіли раді-б защепити повсюду язик московскій. А на нїчім єго так легко защепити, як на етімольоґічнім принципі в правописи. Опираючись на сему принципі, можна для рускої мови узурпувати московскі форми до безкраю, та вічне оправдати cя тим, що сего жадає сама строга наука. Мізерна то, бачу, наука, коли вона не може обійтись без крадежи, а з такого богатого матеріялу, як єсть наша людова мова, не зуміє зробити мови письменної. Не наука воно, a політика, котора, де в вовчій постати явити ся не сміє, там надягає на себе овечу шкуру."
Часопись "Вечерницї" була з разу видавана правописію етімольоґічною, але відмінною від правописи Матицї, т. є. береглась россійщеня язика руского. Пізнїйше в "Вечерницях" заступлено правопись етімольоґічну просто кулїшівкою, а се, разом з опозицією, яка в тій часописи що раз завзятїйше розвивалась против святоюрцїв, спонукало Лаврівского — з боязни перед святоюрцями — усунутись від солідарности з молодим сторонництвом руским.
Так то Громада руска у Львові, зложена головно з молодежи, найперше в часописи "Вечерницї" поставила опозицію єpapхії рускої, котра до того часу монополічно держала провід в справі рускій в Галичинї. Громада та, підперта сильним під той час розвитком літератури рускої на Руси закордонній, підперта голосною славою Шевченка, Костомарова, Кулїша, від-разу знайшла симпатію всеї молодежи рускої в Галичинї. Зачали творити ся подібні Громади рускі в Тернополи, Перемишли і инших значнїйших містах Галичини всхідної. Струя того напряму була така велика, що навіть "Слово", основане в роцї 1860 яко орґан "общерусскости" і партії святоюрскої та й редаґованє до того часу "книжно-руским" язиком, дуже зближеним до россійского, почало в стовпцях своїх менше россійщити язик рускій. Але "Слово" кождого часу при наручній нагодї могло знов змінити свій язик, отже о него святоюрцям не йшло, але ужили они всіх своїх впливів, щоби повалити часопись "Вечерницї", орґан Молодої Руси, — бо так тогдї вже почало називати ся молоде сторонництво руске.
*) Не розуміємо, чому автор рукописи за малу кладе вагу на літературу україньску ще перед Шевченком, особливо-ж на період Квітки Основяненка та на етноґрафічні видавництва україньскі, котрі нашим белєтристам і ученим в Галичинї були знані, як знов декому з україньских писателїв [особливо Максимовичеви і Метлиньскому] докладно був знаний галицко-рускій рух літературний. Знали-ж наш язик добре і писали ним по змозї чисто: Марк. Шашкевич, Як. Головацкій, Ник. Устіянович, Руд. Мох, Ант. Могильницкій, знали й пізнїйші писателї: Ив. Гушалевич, Мих. Малиновскій, Григ. Савчиньскій, Ив. Наумович і другі. Коли би були хотїли, могли наш язик розвивати рівнобіжно з Русію закордонною. Тілько-ж під впливами Зубрицкого, Петрушевича і угорских Русинів взяли ся пo 1848-ім роцї свідомо занечищувати свій рідний язик. Луч світла кидає на сю справу лист Д. Зубрицкого до Погодина з 5 мая 1852 року. "Изъ отличающихся у нас русскихъ учителей — пише Зубрицкій — єсть Яков Головацкій, Малиновскій і Гушалевичь. Они употребляютъ [в 1852-ім роцї] языкъ по части чисто русскій [россійскій], по часты церковный, а чтоб избѣжать упрековъ [sic!] пo части і хохлацкихъ словъ". — І як же-ж міг розвязатись наш язик і наша література, маючи таких совістних "русских учителей", котрі до двох язиків лиш "по части" уживали нaших ["хохлацких"] слів, і то лиш для того, "чтобъ избѣжать упрековъ"?! — Прим. Ред.
**) Автор тут мабуть пересадив: Серед єрархії рускої (а автор очевидно має на думцї крилошан) бували і противники pocciйщеня нашого язика. Таким був бл. п. Ив. Жуковскій, многозаслужений дїятель від р. 1848 го. Він до кінця житя завсїгди стояв за самостійним розвоєм нашого язика і був противником "общерусскости". Бували, здаєсь, і инчі. Цїкаво би знати, як на сю справу глядїв н. пр. перемискій крилошанин бл. п. Григ. Гинилевич, провідник рускої депутації на зїздї славяньскім в Празї 1848-го року. — Прим. Ред.
***) На сю обєктивність автора звертаємо увагу. Польскі ґазети тогдї всїм "общеруссам" поголовно замітували рублї. Се, очевидно, було неправдою. Куземскій певно рубля не взяв до часу, поки — на своє нещастє — переїхав до Россії. Що-до рублїв з Россії, то дотично часів давнїйших можна опиратись лиш на випечатаних в Москві листах Галичан, писаних до Погодина. Отже з тих листів виходить, що з "пособіями" рублями до 1860-го року мали дїло два Галичане: Денис Зубрицкій i по троха Северин Шехович.
Шехович дістав пару сот рублїв від Погодина, але й удавав ся о "пособіє" до міністра Норова. Чи від міністерства дістав що, не знати, бо послїдний єго напечатаний лист до Погодина з 5 (17) падолиста 1857 року не містить поквітованя, а тілько просьбу: ..."Смію покорнїйше просить Ваше В—діе, чтоб благосклонно изволили походатайствовать у Е. П. Министра Норова в мою ползу..."
Що-до Зубрицкого, то в листах до Погодина містить ся не лиш просьба, але й поквітованє з одержаних рублїв від міністерства россійского. В письмі з 11 цвітня 1856 року Зубрицкій писав до Погодина: "Прибѣгаю къ милости Вашего Високородія і покорнѣйше умоляю: умилосердитесь, постучайте в принадлежащее мѣсто...! Ваше званіе, Ваша значительность, и по чину и в обществѣ и в свѣтѣ, и Ваши связи в министерствѣ того значенія, что одно коротенькое письмецо къ какой либо особѣ, приближенной къ г. Министру, будетъ дѣйствовать в мою ползу. Бога ради милостиваго не отвергайте покорной моей просьбы, подайте руку бѣдному...!" Погодин "умилосердив ся" і "постучав" — бо Зубрицкій вже в листї до него з 7 червня 1856 р. пише: "Письмо и вексель на 100 рублей [від самого Погодина] получилъ я і прочитавъ его, залился слезами. Какое то непонятное, унывное чувство обхватило мою душу. Головацкій узнавъ о Вашей щедротѣ изумился. "У нас того не бивать!" сказал он. Почти в тоже само время получилъ я и из министерства Вашего вексель на 550 гульденовъ". — По одержаню тих рублїв Д. Зубрицкій першій раз підписав ся на листї до Погодина: "Д. И. Зубрицкій, атаманъ Погодинской колоніи въ Галиціи", а в листї каже: "Погодинская колонія со мной не кончится". І справдї, не скінчилась до нинїшного дня...
До 1866-го рублї плили вже щедрійше через протоєрея Раєвского при амбасадї у Відни. Нинї, очевидно, всего знати не можна, так само як до часу напечатаня листів до Погодина нїхто не міг догадуватись, щоби галицко-рускій историк Д. Зубрицкій діставав "пособіє" з міністерства россійского. По якімсь часї можуть викрити ся і пізнїйші исторії, а все-таки слова автора рукописи, котру отсе печатаємо, можна віднести і до років 60-их. Рублї брали одиницї, пропаґатори, котрі мали баламутити загал, але всї "общерусси" рублїв не брали. Так само й нинї тілько пропаґатори-аґенти, а не всї "общерусси" беруть "пособія", хоч нинї під тим взглядом можна би собі не робити нїяких скрупулів. Звістна прецїнь исторія з перед кількох лїт, що коли консулеви россійскому в Чернівцях прислано "пособіє" для москвофільского академичного товариства "Буковина", консуль переслав рублї черновецкому правительству краєвому, а правительство красненько доручило "Буковинї". Mein Liebchen, was willst du noch mehr? — Прим. Рeд.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 17.02.1892]
(Дальше.)
Святоюрцї постерегли, що сторонництво Молодої Руси, оперте на солідарности з сторонництвом руско-україньским Руси закордонної, може им видерти провід в справі рускій, котрий доти держали абсолютно. Отже почали сильно переслїдувати молодих Русинів, що належали до сторонництва Молодої Руси. Язик Шевченка, Костомарова, Кулїша святоюрцї узнали за "хахольскій", хлопскій, не книжний.
Богато Русинів, що стояли навіть далеко від безпосередної россійщини, але виобразувались в зроссійщенім галицкім язицї книжно-рускім, і під напором опінії всевладної висшої єрархії рускої, в добрій вірі уважали введенє язика і правописи руско-україньскої за єресь, за революційність, i звязали ся в сильну фалянґу против Молодої Руси. Причинило ся до того й се, що сам Шевченко був супротив правительства россійского революціонером і богато людей з руского сторонництва з Руси закордонної правительство россійске висилало на Сибір, — отже сторонництво се мало якусь прикмету революційности супротив деспотизму правительства россійского. Тогдїшна ж австрійска система поліційна, котру ми висше схарактеризували, не могла припускати, щоби революційність справи рускої під деспотичним правительством россійским була льояльностію супротив правительства австрійского. Отже через те змаганє до питомого розвитку народности рускої, а не россійщенє єї, мало в поглядї цїлої фалянґи святоюрскої характер революційности. Навіть тії з Русинів, котрі — як ми казали — не йшли безпосередно до россійщеня народности рускої в Галичинї, боячись мов огню підозріня о вифантазовану тую революційність, лучили ся з святоюрцями.
Ся борба святоюрцїв з Молодою Русію, що вела ся на поли язиковім, причинювалась до того, що до святоюрцїв що-раз сильнїйше почали присувати ся приклонники штучного, святоюрцями книжним званого язика, а противників язика руско-україньского. Для многих з них, що при нужденній системі едукаційній майже нїчо більше не вміли, як той штучний язик рускій, котрого их научено, удержанє того язика стало ся питанєм: "бути" або "не бути". Отже з цїлою пристрастію виступали в оборонї єго, уважаючи — як сказано — за революційність, за отчайдушність молодежи змаганє повалити язик книжно-рускій, до котрого они привязували своє истнованє яко до єдиної своєї спеціяльности. Кажучи се, не допускаємось нїякої пересади: многі уряди, именно шкільні, займають люде, котрі за ті свої посади дякують єдино тому, що віддали ся пропаґованю язика званого книжно-руским, і дістали ся на ті уряди через вплив святоюрцїв, якій тії змогли удержати і доси при системі поліційній.
Молодежи рускій трудно опиратись успішно святоюрцям, бо она надто убога, надто зависима від висшої духовної єрархії рускої, котрої впливи через сторонників єї сягають до всїх властей правительственних. Отже незадовго "Вечерницї", часопись тої молодежи, перестала виходити. Редактор "Мети", Ксенофонт Климкович, говорячи о аґітації против "Вечерниць", писав [н-р 3 з 1865 р., стор. 78], що один святоюрець заклинав ся перед ним, що він один розписав против "Вечерниць" більше як сто листів. "Знаємо — додає Кс. Климкевич — навіть одного професійного аґента, которий їздить скрізь пo Галичинї і, буваючи на празниках, клеветає перед священиками на народню партію."
Але раз піднесена справа руска у властивім їй єдино рускім напрямі не дала ся так легко приспати. Навпаки, багато дрібнїйших обставин розбуркувало ся ще більше. Між иншим в роковини смерти Шевченка молодїж руска у Львові хотїла в роцї 1862 відправи богослуженя за єго душу, але що Шевченко не був католиком, духовеньство руске не хотїло, — бо й не могло з причин канонічних — відправити того богослуженя. Загал рускої молодежи, не розуміючись чи не хотячи розумітись на тих причинах канонічних, приписав се заказови висшого духовеньства і ще тим численнїйше зібрав ся тогдї в роковини смерти Шевченка, і громадить ся кожного року на поминальне богослуженє до православної церкви у Львові.*) Се поминальне богослуженє, відправлюване кождого року від кількох лїт, — то що-річна маніфестація Молодої Руси. Звичайно кромі руских пісень, співаних того дня в православній церкві, роздають безплатно друковані брошурки, присвячені памяти Шевчевка. Наклад тих брошурок як і кошти цїлого богослуженя покривають ся з добровільних складок рускої молодежи. По инчих гopoдах провінціяльних, як Перемишль, Коломия, Станіславів, де нема православних церквей, отже не може відбутись богослуженє за душу Шевченка, молодїж руска устроювала в роковони єго смерти вечерницї деклямаційно-музикальні. Опис одного з таких вечерків помістила "Мета" в н-рі 3 з р. 1865, стор. 79.
В 1860 роцї молодїж вистарала портрет Шевченка і портрет той поміщено в сали "Народного Дому". Пізнїйше святоюрцї усунули той портрет — нїби-то длятого, що Шевченко був віри православної, але маніфестації рускої молодїжи і єї завзяті домаганя змусили святоюрцїв портрет той завісити знов на давнім місци. Все те причинювало ся до що-раз більшого взаїмного роздразненя против себе святоюрцїв і Молодої Руси.**)
ІІІ.
[Перші зносини Молодої Русн з рускою молодежію кіївскою. — Часопись "Мета", орґан Молодої Руси, і єї політичне, суспільне і реліґійне становище. — Заборона "Мети" в духовній семинарії львівскій і відповідь "Мети" на сю заборону. — Один з семинаристів, співробітник "Мети", впливає на семинаристів. Семинаристи друкують тайком перед святоюрцями твори Шевченка. — Способи святоюрцїв, щоби спровадити упадок "Мети", котра скріпила сторонництво "Молодої Руси". — "Мета" під гнетом святоюрцїв паде, а до упадку єї причиняєсь і виступ ґр. Борковского в соймі. — З "Метою" паде і "Нива". — Редактори "Мети" виїздять зі Львова.]
В 1862 роцї переїздив з Кіїва через Львів Володимор Бернатович, котрий скінчив у Кіїві факультет медичний, а їхав для дальшого образованя до Праги. Бернатович належав до сторонництва руского в кіївскім університетї. За час свого пробутку у Львові він опізнав ся з рускою молодежію, т. є. з львівскою Громадою. З тої пори cя Громада почала листовно зносити ся з Русинами в Кіїві.
Під той час правительство россійске почало вже переслїдувати справу руску на Руси закордонній і в наслїдок сего перестала виходити петербургска "Основа". За те руска Громада у Львова, маючи запевнених співробітників Русинів з закордонній Руси, постановила видавати часопись літературно-політичну під назвою "Мета". Тая часопись зачала виходити в місяцю вересни 1863 р. двічи на місяць. Кошти видавництва тої часописи покривали ся зі складок і з передплати. Друковано єї 400 до 500 примірників.
Головним редактором "Мети" був спосібний публицист pускій Ксенофонт Климкович. Межи співробітниками був Кулїш і з Петербурга присилав свої статьї політичного змісту. "Мета" видавала ся не тим зроссійщеним книжно-руским язиком, але руско-україньским і правописію кулїшівскою. Тим то зараз від хвилї своєї появи зазнавала она переслїдуваня від святоюрцїв. Очевидно, нї один з святоюрских писателїв не належав до редакції тої часописи, бо вже сам руско-україньскій язик "Мети" не допускав до того. При тім "Мета" виказувала, за приміpoм руских письменників з закордонної Руси, окремішність народности рускої від московскої, их різницї язикові, реліґійні, суспільні, звичаєві і всякі инчі.
*) Молодїж тогдїшна домагалась від святоюрцїв, щоби митрополит дав диспензу на відправлюванє поминального богослуженя за Шевченка в церкві руско-католицкій. В тім дїлї писала "Мета" [в ч. 3 з 1865 р. стор. 73]: "Ми душу Тараса поминали-б охотно і в нашій грецко-католицкій церкві, коли-б ви, яко ревні католики, постарали ся, для запобіженя соблазни, виєднати у архієрейскої власти позволенє на теє. Але ви самі знаєте, длячого ви таке позволенє не виєднали." — Тогдї ишов рух т. зв. "обрядовщина", a молодїж, бодай з-разу, симпатизувала з ним і хотїла бачити єго ліберальним. У нас єсть в руках просьба до митрополита з підписами молодежи [Корн. Сушкевича і других], в котрій молодїж вставляла ся за о. Вол. Терлецким, щоб єго не проганяно. — Прим. Ред.
**) Може бути, що портрет Шевченка був уміщений уже в 1860 роцї в сали "Народного Дому", але то певне, що опісля, як завязала ся з иніціятиви Юл. Лаврівского "Бесїда" в "Нар. Домі", портрет находив ся в сали "Бесїди" і з-відтам єго усунув новий видїл "Бесїди". "Вечерницї" [н-р 4 з 1863 р., ст. 32] писали тогдї: "Портрету Шевченка уже немає в Бесїдї, а то від часу, як господарить в нїм новий видїл. Не знати, чи стидно, чи лячно тим Панам стало — бути заєдно під оком великого Тараса, котрий за житя так добре умів заглянути на дно серця людского а так безпощадно казнив всї пороки." — Прим. Редакції.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 18.02.1892]
(Дальше.)
Яке "Мета" займала становище політичне, се автор рукописи показує на богато виїмках з неї, котрих ми наводити не будемо, бо хто хоче, може заглянути до opiґіналу. Скажемо лиш тілько, що всюди, в статьях Галичан і Українцїв, підносилась з натиском самостійність народности руско-україньскої і протест против гнету нашої народности в Россії. В конституційній Австрії руска народність може розвиватись, то редакція "Мети" навіть радила Галичанам вислати адресу до правительства австрійского, щоби оно "спитало Москву, за які провини руско-україньского народу она так по варварски господарує на Українї". А в однім письмі з України до "Мети" писали: "Скажіть, чи єсть де край якій від Хин до Патаґонії, від Голяндії до Канади, де злочином було би говорити рідною мовою, де заборонено би було писати і вчити дїти мовою, що живе в 14-міліонній масї?!" Або: "Турок нїколи так підло не поступав з Сербією, Монголи не зробили так богато нещастя нашому народови, як тепер уряд петербургскій..." "Чи згнетут нас, не знаємо. Доки житя, боротись будемо за наші права. Але коли розгонять нас по світї і не останесь нїкого на Українї, не згадуйте про нас лихим словом і учіть ся пізнавати: що то Москва."
Хотяй — пише потім автор рукописи — становище "Мети" не було нельояльне супротив Австрії, то було нельояльне супротив святоюрцїв, бо "Мета" була орґаном сторонництва ослабляючого их провід в справі рускій, а они були привикли, хотїли і хотять, щоби правительство австрійске ідентіфікувало ся з их проводом в галицко-рускій справі — як впрочім оно і дїялось за весь час панованя системи поліційної в Галичинї. Каждий з молодих руских писателїв, підозріний о сотрудництво в "Метї", був без всякої протекції і навіть знав, що буде консеквентно переслїдуваний в своїй карієрі, а молодїж руска найбільше йде до урядів або на священиків. Святоюрцї посунулась так далеко, що просто заборонили передплачувати і читати "Мету" в семинари львівскім з причини статьї "Мети" о відмові видїлом "Рускої Бесїди" в 1865 роцї салї "Народного Дому" на устроєнє літературних вечерниць в роковини смерти Т. Шевченка.*)
Редактор "Мети" Ксен. Климкович відповів [в н-рі 3 з 1865 р.] на сю заборону широкою статьєю "Заказанє Мети — причинок до характеристики старої ненародної партії". В тій статьї Кс. Климкович знаменито перевів доказ, що "Мета" не єсть анї революційна анї нельоальна, анї єретицка, бо: 1) "Коли "Мета" проповідує однолитість і самостійність руского народу, шануючи єго теперішні державні звязи, а боронячи тілько єгo самостійність народню против народних присвойок як зі сторони Поляків так і Москалїв — то проповідує пaтріотизм народний на засадї законности, не заступає интереси політичного сепаратизму, не єсть революційною. 2) Коли "Мета" проповідує цїлість, могучество, конституційне розвитє і місійну ролю Австрії в интересї всїх єї народів, в интересї Славянства, в интересї народу руского, — то проповідує патріотизм державний, хоч єсть опозиційна против заостройованої урядової системи. 3) Коли "Мета" проповідує удержанє унії з Римом і стоїть тілько за виєднанєм на законній дорозї автономії церковної, бо в тій автономії видить більше ґарантії для народности рускої, нїж в поворотї до православія, которе, будучи в Россії сцентралізоване петербургским синодом, затеряло одну з головних характеристичних черт первобутної восточної церкви, т. є. автономність народних церков, і таким побитом, зробившись орудєм московского уряду, грозить рускій народности під панованєм московским далеко більше, нїж австрійским Русинам унія з Римом, навіть при дотеперішнім споневіряню нашої автономії церковної, — то "Мета" проповідує тілько зaконну реформу внїшних відносин рускої церкви до Риму, не заступає интереси доґматичного сепаратизму, не єсть єретицка."
Кромі заборони передплачуваня і читаня "Мети" в семинарії, постигла "Мету" з тої самої сторони [посередно через управителя друкарнї Ставропігійскої Гучковского] заборона друкувати єї в друкарни Ставропигійскій, хотяй за кождий нумер плачено готівкого. По довгих пересправах заборону на якійсь час відкликано, але секатури спонукали редакторів "Мети" перенестись до друкарнї Поремби. Та мимо всего "Мета" держала ся довго і перестала виходити аж з початком року 1866-го.
Святоюрцї заказували читати й передплачувати семинаристам "Мету", а тимчасом поміж найспосібнїйшими й найбільше дїяльними співробітниками "Мети" був як-раз, укритий за літературним псевдонімом один из семинаристів**). Бо, окрім дуже малої виїмки, всї молоді семинаристи цїлою душею були "Метї" прихильні. Та нї на кім важнїйше і безпосереднїйше не тяжить рука святоюрцїв, як на семинаристах, тим то они мусїли вистерігатись проявів усякої симпатії до "Мети", а ненависти до "общерусского" напраму святоюрцїв. Ревний а укритий за літературним псевдонімом співробітник "Мети" за час свого пробуваня в семинари впливом своїм богато віддѣлав на політичний настрій львівских семинаристів. Від єго часів числитись буде зміна того політичного настрою львівских семинаристів, а раз наданий правдиво-народний напрямок не дасть ся вже приспати. І сегодня львівскі семинаристи потайно перед своїми наставниками печатають повний збірник поезій Шевченка під фірмою урядника Корнила Сушкевича. Виданє се печатає ся в друкарни бібліотеки Оссолиньских, а хоч накладцем єсть нїби Сушкевич, то все-таки печатаєсь оно за гроші складані львівскими семинаристами. Хто знає об тім, що то сини убогих священиків, той зрозуміє, яку вартість має кождий шелюг, відданий на ту складку. З початку зачали они печатати се виданє кирилицею і першій аркуш друку був уже так відбитий, та опісля постановили печатати так, як писав Шевченко, т. є. гражданкою, і так оно буде випечатане. Се печатанє поезій Шевченка львівскими семинаристами єсть проявом их політичного настрою. Незабаром прийде час, що молодше поколїнє руских священиків відрече ся святоюрцїв, як тілько почує ся на силах.
Як дуже заходили ся святоюрцї, щоби "Мета" упала, добре показує також отсей факт: Святоюрцї дізнали ся, що львівскій купець, Русин, Димет підпомагає видавництво "Мети", а що в склепі Димета знаходять ся на продаж знадоби церковні, як фелони, хрести, хоругви, чаші, — отже святоюрцї заохотили другого львівского купця, Узємбла, щоби заложив подібний склеп, обіцюючи єму протекцію через поручуванє священикам, щоб они купували в Узємбла. Що Димет підпомагає літературні видавництва Молодої Руси, святоюрцї дізнались так з самої "Мети", котра [в н-рі 3 з 1865 р. стор. 78] так була написала: "Впов. земляк наш п. Димет, обиватель і купець львівскій, которий своєю підмогою причиняєть ся до всего, що єсть руске, а то не односторонно, як деякі меценаси роблять, котрі підпомагають тільки те, що єсть московско-руске***) — видячи між народньою партією літературну працьовитість і зважаючи потребу такого видаваня, як "Руська Читальня"****) підпоміг предприємцеви своїм кредитом і своїм грошем, і як би не сей щедрий земляк, то помянуте видаванє не побачило-б було божого світа. И. Димет єсть один из тих немногих людей, которих заслуги около подвигненя рускої народности записані будуть в исторії незникущими буквами, між-тим як о людях, которі своїм становищем більше здїлати могла, і помину не буде."
Щоби межи Русинами здискредитувати "Мету", святоюрцї ужили навіть таких неимовірних річей, як обвинуваченє "Мети" о солідарність з Поляками, коли навпаки "Мета" виступала в кождім числї навіть з пристрастію против Поляків, бо рівночасно з боку Поляків виступав і без упину виступає против Русинів з такою самою пристрастію редактор Добжаньскій в своїй Grazet-ї Narodow-ій.
"Мета", станувши на видимій точцї напряму рускої справи в чисто народно-рускім дусї, причинили ся до розбудженя того напряму не тілько межи львівскою рускою молодежію, але й межи рускою молодежію цїлої всхідної Галичини. Се видко з дописей до "Мети", писаних Русинами з різних місць Галичини, а також из потвореня так званих Громад руских по значнїйших городах, як в Тернополи, Станиславові, Перемишли. Сі громади рускі не мали нїякої орґанізації, котра би их сполучала якими статутами, але належачими до тих Громад уважали ся всї ті Русини, котрі симпатизували з справою рускою, з єї не святоюрским, але чисто народно-руским напрямом. Се була назва вживана Молодою Русію, а через неї розуміло ся сторонників Молодої Руси, a нїколи не вживано тої назви в значіню, обсягаючім загал Русинів, т. є. вкупі святоюрцїв і приклонників Молодої Руси. Сю назву приняла Молода Русь в Галичинї з закордонної Руси, де — як ми вже згадували — потворили ся з розбудженєм рускої справи громади рускі в Кіїві, Полтаві, Харкові, Чернигові.
Заходи святоюрцїв причинились головно до упадку "Мети". Священики на провінції могли єї передплачувати тілько потайно перед своїм духовним начальством, бо инакше виставлялись на переслїдуванє. Співробітники "Мети" не тілько самі були наражені на переслїдуванє всевладних святоюрцїв, але навіть свояки тих співробітників, чи священики чи урядники, зазнавали переслїдуваня. Серед таких обставин, при впливі святоюрцїв у властей урядових, "Мета" мусїла упасти. Она упала небавом по отвореню сойму року 1865, бо святоюрцї тогдї ще усильнїйше старались о єї упадок, не хотячи — як говорили — показувати Полякам роздор в рускім таборі. З тої причини надавали навіть патріотичний характер своїм аґітаціям против "Мети".
Не довго, бо лиш кілька місяцїв, пережила "Мету" часопись літературна "Нива", що була також орґаном Молодої Руси у Львові. Редактором "Ниви" був Горбаль. Часопись ся також видавала ся за складки молодих Русинів. Она була немов доповненєм "Мети", котра з початку була ґазетою літературно-політичною, а з початком року 1865 стала ся виключно політичною.
Виступ ґp. Борковского і инших послів в соймі против народности рускої взяли Русини яко опінію цїлої шляхти польскої і се причинило ся до того, що сторонництво Молодої Руси почало признавати, що справдї непатріотично було би розривати сили рускі через роздїл на два табори*****.)
Отже знана бесїда ґр. Борковского в соймі і ґрупуюча ся коло него з послів партія шляхотско-польска, котра рішучо не узнавала народности рускої, помогли святоюрцям до повної побіди над Молодою Росію. Святоюрцї вказували тогдї з тріюмфом: як ставлять ся Поляки супротив народности рускої і як бороти ся з ним треба всїми способами, навіть москвофільством. Правда, опісля, при кінци сойму, за впливом ґp. Ґолуховского наступили деякі взаїмні уступки в справі язиковій, але через цїлий час засїдань соймових святоюрцї на основі питаня язикового, котре піднїс ґp. Борковскій, виступали яко оборонники Руси, а се в очах Русинів надавало им великої поваги. Истнованє сторонництва Молодої Руси і єї орґану "Мети" було для святоюрцїв значним пораженєм в таборі рускім, але нетакт Поляків, заїлість в купі з шляхотскою бутою против рускої народности, з якою виступав ґp. Боpковскій і єго сторонники, привернули святоюрцям весь их вплив межи Русинами.
Корифеї Молодої Руси у Львові, котрі не через якісь вибори, але тілько через интеліґенцію або ревність в справі рускій держали провід рускої Громади, уступили тогдї зовсїм з арени політичної. Климкович, головний редактор "Мети", виїхав на село. Лопатиньскій перенїс ся до Терноноля. Кількох инчих виїхало також на провінцію до свояків. І так тепер нема нїякого видимого центра, довкола котрого могла би концентруватись руска Громада у Львові, i она тепер в повнім розладї.
*) Тогдї салею "Народного Дому" розпоряджував видїл "Рускої Бесїди", яко властитель руского театру, і він то відмовив салї Комітетови, котрий займав ся вечерницями в роковини смерти Шевченка, хотяй перед тим відступив був єї безплатно на концерти нїмецкого товариства "Гармонія". "Мета" [в н-рі 2 з 1865, стор. 64] остро накинулась тогдї на "стару ненародню партію, котора вживає руского имени і рускої народности яко покривку до зовсїм неруских цїлей... будучи в душі cвoїй не так то зовсїм католицкою, ховаєть ся, як треба, і під плащ католицизму, щоб мати против народної партії сильнїйше оружіє..." Дальше писала "Мета", що один з старої партії ["якійсь Холява"] удавав ся з просьбою до ц. к. дирекції поліції, щоби она заборонила відправу служби Божої за душу Тараса. Поліція на те не згодилась. "Що-ж ви скажете на теє, панове Громадо? — кінчить "Мета". — Чи слїд нам оставляти в руках тої партії святе дїло нашої народности? НЇ! Ми як-би чуємо ваш одноголосний одвіт: "нїколи!" і буде по вашій воли. Cі "мертві душі" не довго вже будуть вередувати над нами і над усїм народом; на ихних чолах положив уже ангел смерти печать загибелї — загибелї моральної. Ся загибіль задекретована вже від тогдї, як щирі народні душі у першій раз рішили ся взяти святу справу народу в свої неповинні руки!" Ся статья дала причину до заборони "Мети" в семинари. Хто вже передплатив "Мету", мав зараз передплату відобрати, а кого би схоплено на читаню "Мети", мусїв би за те відповідати перед консисторією. — Прим. Редакції.
**) Автор рукописи має на гадцї очевидно не кого иншого, як Данила Танячкевича, нинї пароха в Закомари. В "Метї" писав він під псевдонімом "Будеволя". — Прим. Ред.
***) Тут редакція "Мети" очевидно мала на гадцї М. Качковского. — Прим. Ред.
****) "Руська Читальня", котра окремими книжками подавала перекладані повісти і твори драматичні, почала виходити в роцї 1864 під редакцією Ксен. Климковича. — Прим. Ред.
*****) Ґр. Борковскій, як звістно, піднїс тогдї в соймі оклик: "Niema Rusi!" — оклик, якій ще і в 1880-тих роках відгомонювали Торосевичі та Голиївскі. "Мета" [в н-р 18 з 1865 р., стор. 537] констатувала з признанєм факт, що язикова борба в соймі вийшла не від руских послів, але від польских ультрасів, "в котрих втїлив ся нещастний ґеній давної Польщі". З-разу — писала "Мета" — можна було думати, що по памятній бесїдї ґр. Борковского де-хто из справедливійших Поляків піднесе голос протесту, але се не стало ся, а натомість сторонники ґр. Борковского в сали і на обох ґалєріях рясно і гучно оплескували єго бесїду. "Niema Rusi!" — писала "Мета" — єсть тепер окликом тих самих Поляків, котрі перед трема роками боролись о свою вільність і независимість, кровію своєю зливали побоєвища, а в орґанах тогдїшної своєї власти революційної — rządu narodowego — голосили світови рівноправність Руси." — Прим. Ред.
(Дальше будe.)
[Дѣло, 19.02.1892]
IV.
[Відносини молодежи рускої до польскої в львівскім університетї і в академії технічній. — Руска духовна семинарія у Відни і семинаристи з Угорщини і з Галичини. — Gazeta Narodowa і єї редактор Добжаньскій. — Львівска часопись Przegląd [перше Praca], польскі писателї львівскі і краківскі, львівскій Dziennik literacki, краківскій Przegląd polski і Крашевскій. — Студенти університету кіївского, прибувши при кінци 1863-го року до Львова, дають почин до завязаня "kółka rusk-oго". — Посол д-р Дітль. — "Historyczni Rusinin".]
Хоч "Мета" упала і львівскі корифеї Молодої Руси уступили з арени політичної а через те не стало видимого центра Громади львівскої, — мимо того, як вже було згадано, рускі семинаристи львівскі плекають в собі духа Молодої Руси і друкують, потайно перед святоюрцями, збірник поезій Шевченка своїм накладом. Цивільна-ж академична молодїж руска — котрої [кромі богословів] торік в університетї львівскім було 160, тримає ся між собою все солідарно супротив молодежи польскої.
Минувшого року заведено в університетї львівскім по мисли потверджених урядовими властями статутів товариство взаїмної помочи, а коли польска молодїж не хотїла пристати на справедливі домаганя молодежи рускої, то руска молодїж цїлком відсунула ся від того товариства і доси не належать до него.
Однако-ж з-між польскої молодежи львівского університету всї интеліґентнїйші сприяють справі рускій, а доказом сего єсть прихильне трактованє справи рускої в Туgodnik-y naukow-ім, котрий торік видавала польска молодїж університету львівского. В тім Tygodnik-у зараз в перших єго нумерах почато друкувати студію під заголовком: Taras Szewczenko. Була се житєпись поета, в котрій редактори Tygodnik-a висказувались як найсимпатичнїйше для справи рускої і єї вічно памятного представника, Шевченка*). Однакож треба признати, що хоч редактори Tygоdnik-a — Романович, Березовскій, Барановскій **) і инчі — мають ві всїх польских справах великій вплив на своїх товаришів львівского університету, то для справи рускої більшість молодежи університетскої єсть і доси настроєна ретроградно, а той настрій приносить з домашного вихованя. Знана-ж річ, що шляхта по селах, батьки тої молодїжи, остають в безнастанних спорах з рускими священиками. Отже мимо того, що найинтеліґентнїйші з молодежи в львівскім університетї сприяють справі рускій, — то в справі тій віддїловувати можуть на загал своїх товаришів лиш осторожно і до якоїсь границї, a навіть не завсїгди им се удає ся. На примір тамтого року, — як ми вже згадували — при основаню в львівскім університетї товариства взаїмної помочи они не могли погодити польскої молодежи з рускою, і Русини й доси не належать до того товариства. Тепер Романович, Березовскій, Барановскій і инчі знов заходять ся, щоби дійшло до згоди, і мабуть прийде до того.
В другім висшім заведеню науковім у Львові, на академії технічній, студенти польскі й рускі живуть в повній згодї. Се длятого, що студенти-Поляки в академії технічній — звичайно сини убожшої польскої шляхти, офіціялістів, міщан, і не виносять з домашного вихованя таких шляхотско-польских пересудів і ненависти до рускої народности, як богатша молодїж польска в університетї. В академії технічній також єсть товариство взаїмної помочи, але там голосують Поляки з Русинами разом і без нїяких сварів, a навіть головою того товариства був Русин і Поляки всї голосувала на него.
Руска семинарія духовна у Відни, де окрім угорских Русинів єсть усе кільканацять галицких Русинів, улягала до недавна, — як ми вже згадали висше, — цїлком впливови "общерусскости". Россійскій вплив у Відни розширив аж так, що з тої причини правительство австрійске в роцї 1865 мусїло розвязати товариство віденьских семинаристів руских имени св. Кирила і Методія***).
Досегочасна система австрійского правительства і гнет рускої народности Мадярами — не мали спромоги запобігти, щоби письменним язиком для угорских Русинів не став ся язик россійскій. 3 Русинами угорскими було те саме, що з галицкими при видвигненю питаня національвного: они хотїли супротив Мадярів нараз виступити з виробленим уже язиком, а не маючи, як Шевченко, Костомарова, Кулїш і инчі Русини закордонної Руси, талану й сили піднести й розвивати рускій язик, хопили ся готового литературного язика росciйского. Правительство россійске з-давна насилало на угорску Русь свої церковні книги. Австрійске-ж правительство, не хотячи виступити просто з забороною спроваджуваня тих книг з Россії, заборонило спроваджувати их тим, що помістило в законї цловім заказ ввозити книги иллірійскі і волоскі, а до книг так званих иллірійских і волоских австрійскі уряди цлові зачисляли також церковні книги, спроваджувані з Россії. Заказ той внесено аж в роцї 1852-ім [том VІІ, н-р 29], бо не осягав цїли: мимо заказу, книги церковні з Россії з тим більшою силою напливали на Русь угорску, дорогою контрабанди. Не зарадило сему також печатанє церковних руских книг в цїсарскій печатни у Відни і продаж их по незвичайно низьких цїнах, бо тілько аби звернули ся кошти накладу. Отже ті заходи правительства австрійского, щоби запобігти россійщеню угорскої Руси, були цїлком без успіху, бо тілько змаганє до справдїшного подвигненя рускої народности чи то у всхідній Галичинї чи на угорскій Руси з цїлію політичною а не єдино поліційною, — як то дїялось доси, — могло зapaдити россійщеню тої народности. Хотїти истнованя народности без цїли політичної, а лише за-для ужитку поліційного, значить пускати єї самопас, і скорше чи пізнїйше наразитись на те, що она обернесь против тих, котрі єї навіть піддержували. А така була до-тепер система правительства австрійского.
І на руску віденьску семинарію також впливали прояви житя Молодої Руси на Українї і уформованє сторонництва Молодої Руси у всхідній Галичинї, як також поява орґану сего сторонництва "Мети". Тож від якоїсь пори в рускій віденьскій семинарії єсть щораз більше сторонників Молодої Руси, так, що тепер навіть більшість питомцїв, вихованих в тій семинарії, иде в тім напрямі. Доказом може служити се, що они з иншими академиками рускими, пробуваючими у Відни, видали брошуру під заголовком: "Тараса пяті роковини у Відні 26 лютого 1866 р., коштом руських академиків у Відні". Ся брошура містить в собі промови, піснї й деклямації, котрі виголошено і співано на деклямаційно-музикальних вечерницях у Відни, що відбулись в роковини смерти Шевченка. Рівно-ж, коли о. Качала виступив з розвідкою, друкованою в "Метї" против россійщини "Галицко-русскої Матицї", пробуваюча у Відни руска молодїж вислала о. Качалї адресу подяки з 24 підписами. [Видруковала сю адресу "Мета" з р. 1865 в н-рі 8, стор. 232] Окрім того дописи з Відня, поміщені в "Метї", показують чистий рускій патріотизм тамошної рускої молодежи, а по-при те різні махінації россійщини, ведені у Відни під проводом проживаючого там попа Раєвского.
До уступленя Молодої Руси з арени політичної у всхідній Галичинї причинила ся чимало Gazeta Narodowa. Єї редактор Ян Добжаньскій, сам з роду Русин а Поляк з обставин, пристрастно і нападисто виступав в остатних часах против Русинів, підлещуючись через те головній масї своїх передплатників, сїльскій шляхтї з всхідної Галичини, котра все бурить ся против рускої справи, тим більше, коли та справа хилить ся до россійщини. Сїльска шляхта не розуміє Молодої Руси; єї засада єсть, що Русини мусять бути або Поляками або Москалями, инакше кажучи, нема й не буде народности рускої. Добжаньскій приняв тоту саму засаду в Gazet-ї Narodow-ій. Правда, як би було треба, він би потрафив писати знов инакше, але підсилюючи пристрасти, він причинив ся в остатних часах знов до завзятої боротьби Поляків з Русинами, а тим самим до уступленя з політичної арени Молодої Руси, котра не хотїла ослаблювати сторонництво руске через роздор сил. Добжаньскій яко чоловік пристрастний і западистий, але при тім найспосібнїйшій як публицисг, — бо се людина без нїяких принципів, — але найспосібнїйшій писець політичних статей дневникарских у Львові, має недорівнаний талант будити пристрасти, а се в потребі серед розгару якоїсь боротьби або пориву може сильно причинятись до переведеня якогось наміру. Але до переведеня чогось консеквентно, засадничо і з усуванєм именно пристрастної боротьби Добжаньскій, полишений сам собі без нагляду, не єсть спосібний. В справі рускій Добжаньскій, коли-б навіть хотїв зійти на новий шлях, мусїв би мати когось, хто би єго пильно наглядав. Всї співробітники редакції Gazet-и Narodow-ої, з виїмкою одного Блотницкого, прихильні рускій справі.
Друга польска політична часопись у Львові, Przegląd [перше Praca], отверто сприяє справі рускій. Ся часопись, коли ще була під редакцією Ясїньского і Ґромана, замостила в 1865 р. статью "Rossja i Ruś". [Сю статью перепечатала "Мета" в р. 1865.] Przegląd виходить тілько двічи на тиждень, а хоч має по-над 1.000 передплатників, не може ривалізувати з Gazet-ою Narodow-ою, котра виходить щоденно. Przegląd передплачує лиш дрібна шляхта, офіціялісти, міщане по місточках, і в тих клясах нема такої ненависти до Русинів, як помежи богатшою сїльскою шляхтою польскою, межи властителями фільварків.
Львівскі писателї майже всї, кромі Шміта, прихильні справі рускій; так само й писателї краківскі. Однако богато з них не здають собі справи з наконечних консеквенцій того питаня. Dziennik literacki, часопись у Львові під редакцією Штаркля, висказав недавно свої симпатії до рускої справи при нагодї рецензії Sioła. Sioło-ж — се новий квартальник у Львові, присвячений опізнаню польскої публики з рускою, именно-ж україньскою літературою****). Місячна політично-літератураа часопись Przegląd polski, що виходить в Кракові, відзиває ся в справі рускій також симпатично. Також нам відомо, що і Крашевскій, котрий дістав тепер дозвіл оселитись в Галичинї, прихильний справі рускій.
*) Бесїда тут о студії бар. Баттаґлії, котра вийшла і окремою брошурою. — Прим. Ред.
**) Романович Тадей — нинї член видїлу краєвого; Барановскій Болеслав — нинї краєвий инспектор шкільний; Березовскій мабуть пізнїйшій учитель ґімназії, уже небіщик. — Прим. Ред.
***) Товариство имени св. Кирила і Методія истнувало більше-менше один рік. Членами дїйстними могли бути лиш питомцї і платили 3 зр. вступного а 30 кр. місячної вкладки. Питомцї спроваджували книжки россійскі, учились россійского язика і держали відчити на що-місячних зборах. Митрополит Литвинович був затвердив се товариство і спершу навіть запоміг єго датком 50 зр. на закупно "добрих" [як писало "Слово"] книжок, але опісля, в мартї 1865 року, поручив проректорови семинарії крил. сов. Шашкевичеви розвязати товариство. Віденьскій "Вістник" писав з тої нагоди: "Руская церков висилає найкрасшій цвіт руских синів до віденьскої семинарії, з котрого то Відня много уже блага сплинуло на Русь, но також і неодно несчастіє. Через семинарскії мури втиснулся дух рускому имени противен і из общества имени св. Кирила і Методія старался о кілько возможно виперти язик народний — і кто вість, якії єще мал наміренія, так, що настоятельство, за согласієм висшої власти духовної тоє общество розвязати принужденне било. Так заплач знов Русе над зблудившими!" — "Мета" згодила ся з "Вістником" на єго висказ о Відни, і ще поправила, бо написала: "3 Відня богато добра, але ще більше лиха для Руси дістало ся. Або-ж то не лихо, коли деякі Русини, буваючи в Відни на науках, вертають ся відтам Москалями, зложивши собі взаїмно формальну присягу — проповідати мооквофільство в отчинї cвoїй?" — Прим. Ред.
****) Sioło видавав еміґрант з України Павлин Свєнцицкій [псевдоніми єго: "Павло Свій", "Лозовскій" і инчі]. — Прим. Pед.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 22.02.1892]
(Дальше.)
При кінци 1863 року проживало у Львовi кільканацять студентів університету кіївского, що мусїли еміґрувати з Россії. Они були більше Русинами, нїж Поляками, увійшли в літературні зносини з Молодою Русію і навіть дописували до "Мети".
Один з них видав також брошуру під заголовком: "Łatwy sposób nauczenia się czytać i pisać po rusku [Lwów 1864]".
Увійшли они в зносини і з польскими писателями у Львові. За их впливом при кінци 1863-го року завязало ся так зване kółko ruskie przyjaciół Rusi. Проєкт статута того кружка знайшла припадком поліція львівска при ревізії у Романовича. Кружок той числив около 30 членів, самих Поляків; межи ними було кількох писателїв і кількох академиків. Цїлью того кружка було — ширити межи Поляками признанє народности рускої і впливати на усмиренє ненависти Поляків до рускої народности. Кружок сей збирав ся звичайно що тиждня в приватнім мешканю котрого-небудь з членів кружка. Але коли студенти кіївского університету, котрі були головними основниками сего кружка, мусїли виїхати зі Львова за границю в роцї 1864-ім, т. є. по оголошеню стану облоги в Галичинї, кружок рускій збирав ся що-раз рідше і наконець зовсїм перестав збирати ся. Молодїж кіївского університету, пробуваюча на еміґрації, в більшій части не належала до нїяких еміґраційних товариств польских, а держить ся від них на боцї, вірна рускій справі, піднесеній свого часу в кіївскім університетї. З тої причини ся молодїж зазнає навіть переслїдуваня від політичних польских сторонництв, що потворились на еміґрації...
B галицкім соймі попадались — як відомо — посли польскі прихильні до якоїсь границї справі рускій, але нї один з них не хотїв заняти визначного становища оборонника тої справи і виступити в имени Поляків прихильних рускій справі. А без того не могла не то в соймі, але взагалї в суспільности польскій витворити ся симпатія для справи рускої... Д-р Дітль, прибувши до Львова на послїдний сойм і переконавши ся з информацій особи, знаючої відносини Руси закордонної, що тамошне сторонництво руске не єсть россійским, став тепер рішучо прихильним справі рускій. Але д-р Дітль не спосібний до того, щоби — на перекір сильному сторонництву польскому, котре і чути не хоче о народности рускій — станув в соймі яко визначений представник сторонництва польского, рішучо прихильного розвиткови народности рускої.
Русинів ятрить зі сторони польскої те, що деякі Поляки відграють комедію "historycznych Rusinów". Гру тої комедії годї уважати за що инше і она не єсть нїчим нашим, як тілько льоґічним наслїдком простого запереченя истнованя народности рускої і можливости дальшого єї розвитку. Гра тої комедії має по-просту вказувати, що народність руска з поступом цивілізаційним стає ся польскою, так, як з Русинів стали ся Поляками ті именно, що відграють сю комедію "историчних Русинів". Отже гра такої комедії єсть до лиця лиш таким, котрі — як ґр. Борковскій і єго сторонники — перечать уже тепер истнованє рускої народности і не бачать для ней нїякої будущини. Але-ж недостаток політичної освічености серед шляхти польскої впихає в ряди тих "историчних Русинів" також богато таких, котрі, стоячи на становищи умірених, не хотять, щоби насильно гнести справу руску, а хотять полишити єї самій собі. При тім всїм, се уперте a лицемірне відграванє деякими Поляками комедіи "историчних Русинів" вказує добре, як самі ті навіть неприхильні справі рускій Поляки почувають грізну в будучности важність рускої справи для народности шляхти польскої на Руси.
Початок гри комедії "историчних Русинів" одним сторонництвом шляхти польскої вийшов від тих з неї, котрі віддають ся житю політичному і — що так скажу — уважають себе за дипльоматичні голови. Скоро тілько в 1848 роцї увійшло питанє руске на поле політичне і духовна єрархія взяла сю справу в свої руки та й завязала Головну Раду Руску у Львові, — зараз появилась і шляхотско-польска партія, що відгравала ролю "историчних Русинів". Ся партія сконсолідувалась в так званий Собор Рускій під проводом Антона ґр. Голеївского, чистого польского шляхтича. Той псевдо-рускій Собор не переставав полємізувати з Головною Радою Рускою і навіть почав під редакцією Вагилевича видавництво часописи рускої буквами латиньскими під заг. "Дневник Рускій". Дневник той истнував коротко, бо не знайшов анї співробітників, анї нїгде симпатії. І сам Вагилевич, щирий Русин, ишов в рускій справі дальше, анїж бажали основники часописи. Правда, Собор Рускій в полемічній заїлости з Головною Радою Рускою виголосив в справі рускій засади так далеко сягаючі, що випадало би уважати єго за дїйстно змагаючій до розвитку рускої народности з понятєм всяких випливаючих з того наслїдків, — але ж як нїхто з Поляків, так і нїхто з Русинів не підозрівав Собор, ащоби він спроневірив cя польскости, a навпаки, всї добре бачили, що се тілько комедія. Для кого єї відгравано? в якій цїли? — трудно зрозуміти. Найскорше — в звичайній в таких випадках легкодушности — відгравано єї для отуманеня самих себе серед роспуки, в яку вводила их справа руска, — бо-ж відграванє тої комедії яко средство до боротьби з Русинами було не лиш неуспішне, але й смішно невдале. А однак тої дороги й доси держать ся уперто деякі посли польскі в галицкім соймі. Сумна се буде карта в исторії, котра запише такій моральний упадок интеліґенції шляхти польскої, що она може з круга своїх послів достатчати по-просту лише комедіянтів в такій дуже важній справі!
V.
[Питанє реліґійне в справі рускій і духовеньство руске на Руси закордонній а в Галичинї. — Поляки против гражданки. — Обрядовщина в Галичинї.]
Справа реліґійна — дуже важна в питаню рускім.
Русь від найдавнїйших часів була, як відомо, обряду всхідного, a антаґонізм межи обрядом всхідним а західним також від давна проявляв ся на Руси. В війнах козацких відгравав він важну ролю. Для цїлої Руси Кіїв з своєю Лаврою Печерскою і з зложеними в єї печерах мощами святих з давна був і єсть єї Римом.
Межи людом руским а московским дотично их реліґійности заходить велика характеристична різниця. Мимо всего деспотизму правительства россійского, мимо внесеня Петром I. патріярхату московского а установленя синоду петербургского, котрий має за найвисшого судью свого царя, — люд московскій єсть розбитий на дуже богато сект і цїла сила деспотизму не єсть в силї звести ті секти до-купи в одну пануючу реліґію. Походить се з того, що московскій люд в подробицях обрядових бачить зміст реліґії і до них з властивим собі фанатизмом традиційно привязує ся. Цїлком же инакше люд рускій. Серед того люду не бачимо нїяких сект, нїяких — як в Россії називають — "расколів"*). Люд рускій, хоч держить свої обряди реліґійні та й єсть богато реліґійнїйшій від люду московского — в тім значіню, що при дїланю в щоденнім житю має на увазї приписи реліґійно-моральні, — то однак не привязує до подробиць обрядових такої ваги як люд московскій. Люд рускій що-до обрядових подробиць спускає ся зовсїм на своє духовеньство, пристає на те, що єму духовеньство єго представить, — розумієсь, без кардинальних змін, котрі би людови мусїли сильно впасти в очи. Длятого-то міліони руского люду без заворушеня дали ся перевести митрополитови Рогозї до yнiї з церквою римскою, проголошеної на соборі Берестейскім 1594 року; длятого і за Катерини люд pycкiй дав ся знов дуже легко відорвати від тої унії — від року 1772 до 1796 уніятска церков утратила на Литві, Жмуди, Волини і Українї 2300 парохій, 150 монастирів і по-над 8 міліонів исповідників — а в роцї 1840 за царя Миколая І. решту уніятів около 2 міліонів в 1300 парохіях присилувано покинути унію, а люд рускій не супротивив ся тому, хиба виїмково там, де самі священики уніятскі підбурили єго до того. Що більше, межи людом руским анї з часів переходу на унію, анї з часів відриву від унії не лишились традиції попередного обряду, — люд слїпо йшов за своїм духовеньством. Однакож люд на Руси закордонній ненавидить обряд латиньскій і священиків латиньских. Ся ненависть полишила ся вкупі з ненавистію до шляхти польскої і єсть на довго традиційною для люду на Руси закордонній. Тамошний люд все відносить до причин реальних, і се власне становить єго характеристично-народний відтїнок, що відрізнює єго від люду московского, — отже й ненависть того люду до тамошних священиків латиньских повстала з причин не фанатичних, але реальних. В Галичинї всхідній ся річ стоїть инакше: тут живе значно більшій процент людности польскої, нїж на Руси закордонній; тут з-давна латиньске духовеньство було численнїйше; тут при безпереривній унії з Римом люд рускій не уважає обраду латиньского так далеким від грецкого. На Руси ж закордонній, особливо на Українї, де латиньских священиків все було дуже мало, люд рускій уважає их за єретиків, бо обставини в сумних часах недавної ще минувшини представили очем руского люду священиків латиньских такими з огляду на всхідний обряд. Отже люд рускій ненавидить там тих священиків і их обряди ще більше, як шляхту польску. Але тамошний люд не знає нїчого о синодї петербургскім, — єго Римом єсть Кіїв з своєю Лаврою. Що-року тисячі богомольцїв з того люду спішать до кіївскої Лаври.
Руске духовеньство на Руси закордонній єсть темне, убоге, знїкчемнїле вихованєм по православних семинаріях, умисно так уладжених, щоби держати єго в темнотї. То й служить оно правительству россійскому в кождій потребі яко орудє поліційне. А все-таки серед того духовеньства иде боротьба, — се боротьба духовних місцевих з духовними насланими туда з провінції великоруских. Світске духовеньство доси майже зовсїм остало ся місцеве, але духовеньство монастирске, як в Печерскій так і в Почаївскій Лаврі та й по наших монастирях, уже помішане і завзято боре ся між собою. Однакож традицій минулої своєї автономії церковної не доховало pyскe духовеньство на Руси закордонній, а причинилось до того удержуванє єго в страшній темнотї. Правительство россійске знає о ненависти, яка проявляє ся межи тамошним духовеньством місцевим а насиланим з московских провінцій, і ще сего року носило ся з гадкою — перенести від разу все руске духовеньство з Руси до провінцій московских, а з-відтам спровадити на Русь духовних великоруских. Межи духовеньством Руси закордонної запанував був великій переполох, але правительство покинуло той проєкт переміни духовеньства за одним махом, а постановило переводити се помалу.
Остатним визначнїйшим — але ще з тамтого столїтя — знаком змаганя до церковної автономії руского духовеньства на Руси закордонній був протест того духовеньства против підданю кіївскої митрополії під власть петербургского синоду, заведеного Петром I. року 1721. Той протест опирав ся на договорі Переяславскім, в котрім було сказано, що патріярх Москви не буде мати нїякого права до духовенства козацкого. [В часї договору Переяславского 1654 року не було ще синоду петербургского, а церков рсссійска стояла під патріярхом в Москві.] Нинї духовеньство руске — як сказано — не має традицій давної автономії церковної і систематично держать єго в темнотї та в слїпім поліційнім послуху властям урядовим та духовним єго зверхностям.
*) Тепер, як відомо, єсть уже сильна секта "штундистів". — Прим. Ред.
(Дальше буде)
[Дѣло, 24.02.1892]
(Дальше.)
Політичні змаганя україньских Русинів, за котрі правительство россійске заслало Шевченка і инших на Кавказ або на Сибір, все опирались на договорі Переяславскім, отже все мали на метї і автономно рускої церкви. Як уже сказано, рускій нарід на закордонній Руси ненавидить латиньских священиків і латиньскій обряд, а вся интеліґенція руска понадавала там напрям літературно-політичному рухови, розбудженому в початках панованя Александра II., змагала до окремішної рускої церкви з головним центром в Кіїві, а відкидала кожду гадку сполученя тої церкви з Римом. Таке змаганє було тим сильнїйше, що Русини бажали відокремленя від латиньства, від Риму, щоби охоронити народність свою від спольщеня. В тім самім интересї, щоби охоронити руску народність від спольщеня, а разом з тим щоби успішнїйше відокремитись від римского латиньства, они цупко тримались гражданки, не мігши удержатись при кирилици, котра в тій порі заносила вже середними віками. Тогдїшний літературно-політичний рускій рух на закордонній Руси припав на часи перед польским повстанєм з року 1863, а в тих часах ще на правду побоювано ся спольщеня Русинів і хапано ся всего, що могло боронити Русь від спольщеня. О небезпечности змосковщеня Руси мало хто тогдї думав; здавало ся навіть, що під ліберальним в початках правлїнєм Александра II. народности будуть могли розвиватись, а впрочім московщенє Руси видавало ся навіть смішностію, так неспосібними уважано Москалїв до змосковщеня чи Pyси чи Поляків. А все-таки тогдїшні рускі письменники приняли там правопись фонетичну, кулїшівку. Приймаючи сю правопись, рускі письменники не тілько обминули — зі становища фільольоґічного — колізію, що, мовляв, повну ґраматику творять майже скорше, анїж письменний язик, бо той доперва почав виробляти ся, але ще через принятє фонетичної правописи, котрою віддав ся без зміни жива руска мова так, як живе в устах руского народу, ставили они запору московщеню руского язика, як з другого боку принятє гражданки ставило знов запору польщеню єго. Руским письменникам ходило однаково о охорону рускoго язика як від московщеня, так і від спольщеня, але після загального тогдї переконаня рускій народности грозила далеко близша небезпечність cпольщеня єї через польску шляхту, могучу тогдї на закордонній Руси маєтками і интеліґенцією, а також историчною традицією. Отже Поляки, котрих змаганя до спольщеня Русинів зовсїм не дадуть ся заперечити, підняли страшний крик на гражданку, а се ще більше причинилось до того, що гражданка утвердилась і розповсюднилась між Русинами. Русини, підозріваючи Поляків усе та й не без причини о забаги спольщеня Руси, бачили в тім виступі их против гражданки гнїв і жаль, що гражданка стала ся новою запорою змаганям до спольщеня Руси.
Для Русинів боротьба з Поляками в тих часах була неминучою, бо закордонна Русь під назвою "забраних провінцій" нaзивала ся загально провінціями польскими, і цїла Европа не знала их з иншої назви. Самі Поляки уважили закордонну Русь, так як Литву, за интеґральну часть Польщі, а спольщенє Литви насувало им надїю спольщеня й Руси. Та і часи змінились, і литовсква народність в порівнаню з рускою не мала тих условій свого самостійного розвитку, які має кільканацять-міліонова народність руска. Що розбуджена з довгого сну руска народність мусїла станути до боротьби найперше з польщиною, се була вже конечність, викликана обставинами. Однакож ся боротьба могла відбуватись тілько на літературнім поли, бо закордонна Русь, отже як Русини так і Поляки, була там під властію Россії. Русини тамошні, як Шевченко, Маркович, Кулїш, Костомарів і инші, звернули ся против Россії ще в роцї 1846 з заговорами, а против Поляків они підняли боротьбу на поли праць літературних та историчних а вкінци і на поли азбучнім, що в тій літературній боротьбі було вже при даних обставинах зовсїм властиве. До того гражданка то не що инше, як упрощенє о кирилицї, так, що хто знає одну з них, потрафить читати другу. Нападистий виступ Поляків против гражданки піднїс гражданку з питаня азбучного до символа питаня реліґійного і політичного. Уживанє латиньского альфабету, чого жадали Поляки, висміваючи кирилицю а засуджуючи гражданку яко московску, узнали Русини рішучо за змаганє до римского латиньства і до спольщеня. І справдї, не за-для иншої цїли жадали Поляки, щоби Русини приняли латиньскій альфабет.
Коли се питанє азбучне викликало боротьбу межи Поляками й Русинами на закордонній Руси, то мусїло оно викликати ще завзятїйшу боротьбу у всхідній Галичинї. Польонізація Русинів у всхідній Галичинї була далеко більша, нїж на закордонній Руси, отже опозиція Поляків, котрі безупинно бажали дальшої польонізації Русинів, була тут ще завзятїйша, бо принятє гражданки ставило неначе запору тій безупинній польонізації серед Русинів. Святоюрцї, що мали провід справи рускої в Галичинї, але нї в чім не йшли за Русинами закордонної Руси, засиланими на Сибір за оборону своєї народности, гражданка поквапно хопили ся. Тілько-ж підчас коли принятє гражданки на закордонній Руси мало интерес єдино народний рускій, а именно охорону народности рускої від винародовленя, котрого боялись там зі сторони Поляків, — то у всхідній Галичинї було oнo змаганєм до "общерусскости", бо многі йшли в тім напрямі. Сегодня гражданка здобула вже собі право горожаньске в рускій літературі, так сильно розвитій на закордонній Руси в порі літературно-політичного руху через письма Шевченка, Кулїша і инших, а також і через розвиток рускої літератури в самій всхідній Галичинї, — зискала при тім і важність питаня реліґійного і політичного, як на закордонній Руси так і у всхідній Галичинї, бо й тутешна Молода Русь, йдучи за напрямом руско-україньским, надає їй сю подвійну важність. Нинї хотїти усунути гражданку — значило би відгородити на поли літературно-політичнім немов хиньским муром Русь галицку від закордонної Руси і від инших славяньских провінцій, котрі з різних причин приняли також гражданку. Тогдї цїла праця в рускій справі в Галичинї, котра відносить ся також до закордонної Руси, пійшла би марно. В очех закордонної Руси рускі письма, печатані альфабетом латиньским, нинї були би вже напятновані римским латиньством і польонізмом, котрого Русини там боять ся...
Що-до справи обрядової, то Русь закордонна єї не знає, — се справа чисто галицка. Почин єї не вийшов з инспірацій россійских, але пізнїйше партія ненародна обернула єї в користь московщини. Справу обрядову, т. є. змаганє до приверненя в уніятскій церкві давних всхідних обрядів церковних порушив своєю пропаґандою першій у всхідній Галичинї, — як запевняють особи, знаючи весь хід справи, — знаний париско-римскій а сегодня святоюрскій Василіянин Терлецкій. На погляд Терлецкого і деяких високо-поставлених осіб у Римі — приверненє всхідних церковних обрядів в давній их чистотї викликало би нахил до сполученя церквей схизматицких з папством. Вибір Галичини за арену тої дїяльности міг би — при теперішнім станї рускої справи, при напорі Россії з православієм на сю провінцію, — на-тепер бути водою на млин тілько москвофільства в Галичинї. Терлецкій в 1850 роцї був дуже дїяльний в римскій пропаґандї. Мабуть з єго инспірації зроблено митрополита Левицкого кардиналом. Терлецкій в р. 1856 ча 57-ім вибрав ся замість до Болгарії на місія до Галичини, де вже поперед дарами книжок та різних рідкостей до руского музея в львівскім Народнім Домі і листами до епископа суфраґана львівского Бохеньского устелив собі також дорогу до Яхимовича. Однак доки намістником Галичини був ґр. Ґолуховскій, Терлецкій не мав приступу до Галичини, а пробував на Угорщинї, в монастирі Краснобродї на граници Сяніччини, і з-відти вже потайно зносив ся з галицкими священиками, а до Львова загощував тілько тихцем. Коли-ж ґр. Ґолуховскій перенїс ся до Відня, Терлецкій приїхав до Галичини, але в львівскім монастири перебував рідко, тілько по монастирях на провінції. Терлецкому, котрий мав на метї справи лише реліґійні, залежало на приязни з сторонництвом святоюрцїв і в єго дусї поступав. В "Слові" зачав він писати статьї в справі обрядовій, зручно закрашуючи их ненавистію до Поляків, а одно і друге вкупі причинилось до скорого розвитку справи обрядової. Маніфестація за квестією обрядовою була заразом маніфестацією против Поляків, а се відповідало місцевим відносинам і настроєви многих руских священиків. Кромі того москвофіли зараз покористувались тою справою, щоби єї повернути на користь москвофільства, бо поворот до давної частоти всхідних обрядів зближував що-до форм церков уніятску з схизматицкою московскою. Се спонукало правительство австрійске вмішати ca урядово в справу, віднесло ся з тим до Риму, і так справа обрядова притихла. Терлецкій мабуть на жаданє правительства знов вернув на Угри до Красноброду.
Саме в пору побуту Терлецкого в Галичинї був тут оден з Єзуїтів-Россіян, замешкалих в Римі, котрий враз из Ґаґарином приняв був католицизм. Він предкладав Яхимовичеви, щоби позволив Єзуїтам-Россіянам вибудувати церков у Львові, в котрій би обряд всхідний був привернений в своїй первістній чистотї. Однак не дістав на те дозволу, бо церков уніятска має тілько оден чин Василіяньскій, а більше не може мати. Владика Яхимович відповів на се предложенє, що Єзуїти россійскі можуть, як хотять, вступити до чина Василіян у Львові. Розуміє ся, они на те не пристали.
Молода Русь не брала участи в обрядовщинї. В "Метї" Молода Русь заявила, що усуває ся від всякої пропаґанди реліґійно-церковної, а стоїть за status quo церкви у всхідній Галичинї. Одною з важних причин до такого заявленя було се, що партія ненародна ужила справи обрядової за маніфестаційне средство "общерусскости".
На наш погляд справа обрядова могла би в Галичинї всхідній зовсїм не бути средством Московщини, коли-б москвофільство в Ґаличинї упало на поли політичнім через зріст сторонництва Молодої Руси. Тогдї обрядовщина могла би статись навіть оружєм против россійских претенсій реліґійну єдність закордонної Руси — покритя урядовим россійским православіє. Кромі того обрядовщина має у всхідній Галичинї жизненні дані, основуючі ся на пропасти, яка віддїлює уніятске духовеньство від латиньского, пропасти, котру становить супружа звязь уніятских священиків, а безженність латиньских. Уніятскі священики, женячи-сь за-молоду, бо ще перед висвяченєм, мають звичайно численну сїмью, отже матеріяльний их стан мусить бути гіршій, нїж священиків латиньских. З того именно, — побіч традицій з минувшини, — родить ся роздїл межи священиками обох обрядів, а латиньскі священики, звязані тїсно з польскою шляхтою, всюди традиційною гордостію і своєю бутою упокорюють руских священиків. Відома річ, що упокорюванє — для людей з якоюсь освіченостію стаєсь надто важким, надто прикрим. В богато невеличких подробицях, котрі при инакшім станї були би нїчо не значущими, чує ся тогдї вагота того упокореня. Таке саме і в справі обрядовій, а именно що-до колпаків, котрі могли би носити рускі священики після давного всхідного обряду. Латиньскі священики носять бірети, тож рускі священики чують упокореніє, коли побіч священиків латиньских стоять з голими головами. Латиньских біретів носити не можуть, а знов соромлять ся василіяньских каптурів длятого домагають ся колпаків. Отже кромі москвофілів, котрі в обрядовщинї бачуть для себе тілько средство московщини, справа обрядова для богато руских священиків, ба майже для цїлого их загалу — то квестія неначе суперництва з латиньскими священиками, розумієсь не лише що до колпаків, але і що-до инших подробиць обрядових, котрі духовеньство руске хотїло би мати своїми власними, а не переймленими від церкви латиньскої, бо таке наслїдуванє они уважають собі за упокоренє. Тож кажемо ще раз, що справа обрядова єсть у всхідній Галичинї жизненна.
З того виходить уже само собою, що руске духовеньство бажало би введеня одностайности обрядів своєї церкви, котрі тепер різні, а до тої одностайности могли би довести тілько скликанє синоду. Бо через утвердженє одностайности обрядів руска церков здобула би собі більшу повагу, о котру так дбає кожде духовеньство. Бл. п. Яхимович мав скликати такій синод, але теперішний митрополит [Литвинович. — Ред.] боїть ся того серед теперішного політичного стану рускої справи, нахвалюваної святоюрцями до россійщини. Коли б московщина у всхідній Галичинї упала морально через зріст Молодої Руси, тогдї скликанє такого синоду здїйстнило би найгорячійші бажаня руских cвящеників і они уважали би се за величезну уступку для рускої народности. На наш же погляд квестія приверненя в деяких подробицях чистоти всхідного обряду в уніятскій церкві могла би показатись навіть на реліґійнім поли яко запора против політики Россії, змагаючої до забору всхідної Галичини і дальших провінцій славяньских. В основі річи зближена схожість в подробицях обрядових рускої уніятскої церкви з церквою схизматицкою московскою єсть дрібницею для політики Pоccії, бо Россія після свого звичаю не буде хороводити ся з уніятскою церквою, — коли-б тілько прийшла до змоги се зробити, і то без огляду, чи такі дрібні схожости були би, чи нї. Впрочім, коли-б замість політичної проґрами прийшло кому кермуватись єдино реліґійною проґрамою, то легко можна би зійти на дорогу до політичного самоубійства.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 25.02.1892]
VI.
[Галицко-руска Матиця.]
Цїлію институції "Галицко-рускої Матицї" у Львові має бути розвиток рускої літератури і просвіти руского народу.
Матиця, котрій початок дав зїзд руских учених у Львові в роцї 1848-ім, осягла — як вже було сказано — потвердженє своїх статутів аж в 1864 роцї. Але хоч статути Матицї не були затверджені, она про те истнувала без упину від першого збору руских учених у Львові, т. є. від 1848 року, і з фондів, призбираних від членів [кождий член платив при вступі нараз 50 зр.] і з добровільних дарів видавала елєментарні книжки зроссійщеною руского мовою. З затвердженєм статутів змінились обставини лиш на тілько, що могли відбувати ся що-річні загальні збори Матицї, та що она могла зачати періодичне літературне видавництво.
По затвердженю статутів відбули ся зараз в 1864 роцї загальні збори Матицї. На тих зборах сторонники Молодої Руси — а особливо Искрицкій, окінчений правник, — интерпелюючи Матицю на засїданю видїлу язикового за видаванє елєментарних книжок в зіпсованій рускій мові, називаній "книжною", твердили, що се веде до московщеня, наводили при тім навіть зміну народної назви, введеної о. Петрушевичем і иншими "общеруссами" в формі "русскій" замісць "рускій". Вся молодїж руска, згромаджена на тих зборах, станула по стороронї интерпелянтів, а в тім самім дусї промовляли Осадца і Тороньскій [сей другій навіть не отвертий сторонник Молодої Руси, бо належав до уміреного сторонництва, однакож не хотїв введеня московщини до рускої мови]. На тих зборах о. Петрушевич немов оправдував ся, заперечуючи paзом з иншими "общеруссами", мов-би то правопись етімольоґічна, оперта на старім церковнім язицї, вела до московщеня рускої мови. Однак Матиця, неґуючи ті интерпеляції, зачала небавом по сих перших загальних зборах видавати дозволений їй статутом журнал періодичний п. зaг. "Науковий сборник" редаґований язиком россійским, лише з малою відміною в правописи на те тілько, щоби сю мову можна ще було до часу називати рускою.
Россійску літературу називають москвофіли "общерусскою", т. є. загально-рускою, і виказують, що на поли язиковім руска мова мусить злити ся з московскою. До чого веде пропаґанда такого "обєдиненія" в мові і літературі, не тяжко догадатись. А як дуже той напрям єсть суперечний з первістними цїлями Матицї, за-для яких єї в 1848 роцї основано, найлїпше виказує обширне письмо о. Качали, поміщене в "Метї" в чч. 4 і 5 з року 1865. О. Качала підписав ся під тою розвідкою "основатель Галицко-рускої Матицї" і доказав, що на зборі руских учених у Львові в 1848 роцї, на котрім порішено заснованє Матицї, були указані засади правописи язика руского — хоч з увзглядненєм правописи етімольоґічної, але цїлком инчі, нїж ті, котрих держить ся тепер Матиця в видаваних нею елементарних книжках і инчих виданях, а також в Сборнику науковім.
В загальних зборах Матицї вільно після постанови статута брати участь не лише членам, але й не членам. А на нарадах видїлів, котрі відбувають ся в пору загальних зборів Матицї, навіть не члени Матицї можуть записатись яко тимчасові члени кождого з видїлів і голосувати разом з дїйстними членами Матицї, що засїдають в тих видїлах. Але такі видїлові ухвали йдуть під рішенє загального збору Матицї, де голосують уже самі члени Матицї, і той загальний збір може ухвали приняти або відкинути. Користаючи з таких постанов статута, сторонники Молодої Руси, розпочавши раз боротьбу против московщини на загальнім зборі Матицї в роцї 1864-ім, зібрались численно в слїдуючім, 1865 роцї на засїданє видїлу язикового і більшостію голосів ухвалили на засїданю того видїлу вотум недовірія для Матицї чи радше для єї екзекутивного видїлу за видаванє книжок зроссійщеною рускою мовою, а заразом ухвалили, щоби Матиця повернула до правил правописи, ухвалених в роцї 1848-ім на тогдїшнім зїздї руских учених у Львові, бо ті правила зовсїм не вели руского язика до зроссійщеня.
"Общерусси", передвиджуючи з ходу розправ на загальнім зборі в роцї 1864, що на слїдуючім зборі в 1865 роцї сторонництво Молодої Руси виступить ще сильнїйше, покликали з Відня Ливчака, редактора рускої гумористичної часописи "Страхопуд", щоби на засїданях видїлів відпирав закиди Молодої Руси за россійщенє рускої мови. Але хотяй Лавчак вів завзятатий спір, именно з Искрицким, горячим сторонником Молодої Руси, "общерусси" потерпіли велике фіяско, як се видко з ухвал в видїлї для язика. Однакож на загальнім зборі, де вже засїдають самі члени Матицї, — того 1865 року дуже нечисленно зібрані, бо зібралось их тілько 27 — "общерусси" більшостію голосів заявили, що ухвали язикового видїлу "приймає ся до відомости" — і на тім конець. А в дальших роках Матиця як видавала, так і видає елєментарні книжки і свій Сборник науковий зовсїм так само зроссійщеною мовою, як давнїйше.
Зїзд членів Матицї на загальні збори в роцї 1864 був дуже численний, а в роцї 1865-ім на загальні збори зі 127 членів Матицї прибуло тілько 27. Коли взяти на увагу, що з тих 27 мешкає у Львові 19 членів, то зрозуміємо, як далеко дійшла знеохота членів Матицї, коли их так мало прибуло на ті другі збори. Они — міркуючи по загальних зборах в роцї 1864, — знали, що на загальних зборах в 1865 роцї сторонники Молодої Руси і руска молодїж, котра вся залежала до сторонництва Молодої Руси, згромадить ся численно і на засїданях видїлу вискаже свою відразу до "общеруссів" і их московщини. Члени Матицї, именно священики, — отже безпосередно залежні від святоюрцїв, — волїли не прибути на загальні збори Матицї, нїж мати ухвалювати річи, незгідні з их власними пересвідченями і обурюючі цїлу Молоду Русь. Голосованє в Матици єсть явне, отже кождий залежний від святоюрцїв мусять голосувати одвітно до их интенцій, щоби им не наразитись. Се, що члени Матицї не прибули на загальні збори в роцї 1865, показує, як дуже мало навіть межи членами Матицї, котрих вибирали собі святоюрцї по своїй воли, мають они правдивих сторонників общерусскости. Фіяско, яке потерпіли "общерусси" перед публичною опінією зі своїм москвофільством на загальних зборах Матицї в роках 1864 і 1863-ім, дуже им не до вподоби. Они не раді наражуватись на нові подібні пригоди і длятого в сїм роцї не хотять уже скликати загальних зборів Матицї, закриваючись пануючою холєрою, — хоч у Львові зовсїм не було холєри анї в червни, анї в липни, коли то именно мали відбути ся сегорічні загальні збори Матицї.
Але, — як вже сказано, — обуренє публичної опінії рускої, виявлене на засїданях видїлів Матицї в порі двох попередущих загальних єї зборів, зовсїм нe має сили захитати проводу "общеруссів" в Матици, а через те й не може захитати дальшого россіянщеня руского язика всякими средствами, які має та институція. Члени Матицї, головно священики зависимі від свято-юрцїв, мимо того, що найбільша их частина не похваляє москвофільства, мусять платити вкладки до Матицї і передплачувати Сборник, щоб не наразити ся своїм зверхникам. Бо-ж кождий рускій священик не тілько що сам від них зависимий, але й має синів і свояків, котрих також може досягнути переслїдуванє. Однакож при всїм тім рускі священики що-мога виломлюють ся під передплачуваня зроссійщеного opґану Матицї Сбopника наукового, — з початку друковано єго в 1.000 примірниках, тепер друкують 500, а з тих не розходить ся значне число. В Россії-ж Сборник має таку славу, що галицкій Русин, коли хоче дістати посаду в Россії, уважає за найлїпшу до того рекомендацію міщенє своїх статей в Сборнику язиком уживаним в тім журналї. Недавно тому Дачан, колишний тутешний професор, хотячи дістати посаду в Россії, випечатав свою студію в Сборнику — і справдї одержав жадану посаду. Се россійщенє руского язика не тілько погубне для Русинів в Галичинї, але шкодило й шкодить Русинам на закордонній Руси, бо противники розвитку літератури україньскої вказують им на Галичан, як ті що-мога старають ся "обєдинити" малорускій язик з великоруским... Отже з ходом часу з лона самої рускої народности вийшла опозиція против россійщини, котру пропаґувала Матиця.
Як глядять на сю справу Москалї, показує найлїпше промова професора Ламанского, котрою недавно він розпочав курс славяньскої исторії в петербургскім yнiверситетї. Цїлу сю промову подає "Золотая Грамота", видавана вкупі з "Страхопудом" у Відни, в передпослїднім числї з 1 (13) вересня 1866 року. Россія — кромі таких опіній, ширених своїми историками й писателями, a повторюваних в москвофільскій ґазетї в самім Відни, ширить свою пpoпaґанду також тим, що раз-у-раз насилає до Львова своїх аґентів. Ті аґенти зносять ся з "общеруссами", бувають в касинї в Народнім Домі і звичайно показують себе дуже ліберальними. Остатними часами пробували яко такі аґенти у Львові: Мезеро, Koкошкин, Лебединцев, Крижановскій. Окрім насиланя пропаґаторів до Львова — правительство poссiйске основує в своїх наукових заведенях стіпендії спеціяльно для рускої молодежи з всхідної Галичини, а тепер отворило жіночу школу в Холмі. [О тім гл. "Слово" н-р 77 з 17 (29) вересня 1866.] Остатними часами на стіпендії утворені урядом россійским пійшло з Галичини кільканацять молодих Русинів, межи ними Вислоцкій, Бачиньскій, Созаньскій... На професорів пійшли або мають пійти: Дачан, Фединьскій, Бачиньскій, Сїнкевич і инчі, не більше здає ся як десять. Та рух сей — як що до молодежи, котра відходить з Галичини на стіпендії до наукових заведень россійских, так і що-до пpoфecоpів, котрі приймають посади в Россії, — при матеріяльних користях, які там запевнюють, буде без сумнїву більшати, коли не поставить ся єму запори. Стіпендії роздають ся там молодежи в сумі 300, 450 a навіть 600 рублїв на рік, a пенсії професорів виносять 1.500—2.000 рублїв річно.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 29.02.1892]
Член краєвого видїлу Русин Юліян Ляврівскій від давна носив ся з гадкою — оснувати рускій театр у Львові. Лаврівскій в своїх політичних поглядах стояв по серединї межи партією святоюрскою а Молодою Русію. Давнїйше так дуже противив ся россійщеню рускої мови, що головно при єго помочи повстав першій орґан Молодої Руси "Вечерницї". Але переляканий переслїдуванєм сторонництва Молодої Руси старою партією на всїх точках, усунув ся від піддержуваня "Вечерниць", а небавом потім та часопись упала. Опісля Лаврівскій зносив ся безупинно з сторонництвом Молодої Руси, котре навіть уважало єго за свого начальника, але завсїгди старав ся впливати, щоби Молода Русь менше голосно виступала против "общеруссів", і грав ролю посередника межи обома сторонництвами. Лаврівскій, дїлаючи не в своїм имени, але в имени "Бесїди", руского касина в Народнім Домі, котрого то касина був членом, одержав в роцї 1864, від правительства концесію на рускій театр — т. є. на 40 представлень в часї цїлого року, але що-річно правительство мало поновлювати сю концесію.
О концесію на театр старав ся виключно сам Лаврівскій. Стара партія не противилась — за-для того, що се Лаврівскій виступав, але й не дуже була рада отвореню руского театру, побоюючись зентузіязмованя рускої молодежи, що могло вийти тілько на користь сторонництва Молодої Руси, а тогдї Молода Русь мала ще свій орґан "Meту" і завзято борола ся из-за москвофільства з партією старою. Лаврівскій, діставши концесію на рускій театр, піддержував єго тим, що мав вплив на одно і друге руске сторонництво. Хотячи здобути для руского театру популярність і запевнити потрібних акторів і акторок, котрі могли знайтись тілько межи рускою молодежію, Лаврівскій зложив театральний комітет не з "обще-руссів", але візвав на голову того комітету купця Товарницкого, старця, котрий тепер не мішав ся нї до чого, а членами комітету були: сам Лаврівскій, редактор "Мети" Климкович і професор Поляньскій. Зложений з тих людей комітет нахиляв ся все до сторонництва Молодої Руси, a Лаврівскій виясняв святоюрцям, що се конче потрібне для популярности руского театру — а вкінци він, яко головно дїяльна особа в театральнім комітетї, буде міг спинити розгони молодежи, коли того буде треба. Се, що "общеруссів" не допущено до театрального комітету, мало зараз такі наслїдки, що н. пр. в оголошеню конкурсу на написанє театральних штук руских тогдїшний театральний комітет застеріг виразно, щоби штуки були писані народною рускою мовою, а се мало значити — без нахилу до россійщини.
Невеликі фонди потрібні на отворенє театру зібрано зі складок межи Русинами, а також з кредиту на конто сподїваного в будущинї доходу з театральних представлень. Заанґажовано Бачиньского разом з єго жінкою, доброю артисткою. Они обоє, виступаючи передже в театрах на закордонній Руси, знали добре руску мову. Заанґажовано також кількох, менше знаних артистів та кілька артисток, і отворено рускій театр. Мале число руских акторів доповнювано в потребі аматорами, до чого знайшло ся досить охочих межи рускою молодїжію як з університету так і з академії технічної. Головну салю Народного Дому перероблено на театральну салю, отже льокаль не коштував нїчого.
На першім театральнім представленю виступлено з знаменитою чисто україньскою штукою "Маруся". Не було також анї в оголосках анї на сценї слїду россійщини. Отже зараз, з самого початку, здобув собі рускій театр велику популярність, именно-ж межи рускою молодїжію. На по більшій части згірдливі вискази Поляків о рускім театрі відповідали Русини тим більшим ентузіязмом для свого театру. Однакож кождий безсторонний гість, котрий часто ходив до руского театру, легко міг добачити, що руску молодїж ентузіязмує для руского театру не сама одно суперництво з Поляками, aлe що она представленє живим словом і акцією руского житя, чи сучасного чи историчного, підхоплює цїлим серцем, отвореним для народних чувств, що для неї снують ся вже не на тлї польскім, але рускім. На університетї, в академії технічній і по ґімназіях у Львові рускої молодїжи єсть більше, нїж польскої. Доси з кождим роком се відношенє більшало в користь Русинів і буде більшати. Ся молодїж poзійде ся по всїх закутках краю, а до єї почутя своєї народности театр рускій докинув уже не одно плідне зерно.
З огляду на розбуджений через рускій театр межи рускою суспільностію ентузіязм — стара партія досить довго мовчки глядїла на напрям театру, котрий був з кождого погляду чисто народно-рускій. Але вкінци наскучилось им се зносити і загрозили відобранєм салї в Народнім Домі, де відбувались представленя театральні, коли замість правописи фонетичної не буде на оголосках ужита етімольоґічна правопись. Лаврівскій, будучи знов посередником до згоди, усунув з театрального комітету Климковича, а прибрав Климентія Меруновича, "общерусса". Се зроблено просто в той спосіб, що на засїданя комітету театрального перестали взивати Климковича. Одночасно завів Лаврівскій на оголосках правопись власного винаходу, на пів кулїшівску, на пів етімольоґічну. Ceй винахід Лаврівского знаменито характеризує єго становище попередне, — але в сїм випадку Лаврівскій виставив ся на смішність, бо винайдену ним правопись а уживану спеціяльно тілько на оголосках театральних сторонництво Молодої Руси a навіть святоюрцї прозвали "лавришівкою", і всї сміяли cя з неї. З тим усїм вплив сторонництва Молодої Руси на рускій театр упадав що-раз більше, а стара партія рішучо заволодїла театром і тепер мимо того, що Лаврівскій все засїдає в комітетї театральнім, она пхає на руску сцену зроссійщену мову, і так само друкують ся тепер і оголоски, — друкуєсь русскій, замість рускій. Щоби піддобритись старій партії, то навіть в Перемишли, де тепер рускій театр якійсь час перебуває, директор театру Бачиньскій друкує в той спосіб оголоски і грає штуки новою зроссійщеною. Однакож всї молоді рускі автори і акторки зносять таке нахилюванє сцени рускої до россійщини з найбільшою неохітю і тілько з конечности. В штуках писаних зроссійщеним язиком они змінюють той язик вимовою, на скілько можуть, на народний рускій.
Як сказано, по упадку "Мети" стара ненародна партія зісталась тогдї знов одинокою представницею рускої справи і представляючись уже виключною опікункою у всхідній Галичинї всего, що руске, виступала в соймі з жаданєм субвенції для руского театру. Отже бачимо, що з початку, поки рускій театр не йшов дорогою poссійщини, стара партія глядїла досить нерадо на него, але потім підгорнули єго зовсїм під свою власть.
Для розвитку руского театру потрібна єсть субвенція — чи в формі зворотного завдатку, чи в якій иншій, a кромі того помогло би ся рускому театрови через перенесенє єго до театрального будинку Скарбка і відданє єму з представлень нїмецких бодай двох вечерів в тиждни.
Перенесенє руского театру з Народного Дому до театру Скарбка уважалось би добром для руского театру, а одночасно увільнило би той театр від опіки "общеруссів", котрі мають в своїх лише руках Народний Дім, а в наслїдок того змушують дирекцію театру заводити россійщину в театрі. Серед нинїшних обставин зробило би се межи Русинами велике а добре вражінє, а рівночасно відобрало би партії ненародній вплив на рускій театр. Навіть Поляків се не вразило би. Самі-ж "общерусси", хоч-би таким чином рускій театр вихилив ся з-під их опіки, мусїли би, з огляду на руску народну справу, против того не тілько опонувати, але навіть мусїли би се похвалити. До того ж, —і се річ дуже важна, руска мова знайшла би в рускім театрі притулок без россійщеня, а театр — то институція, котра на язик впливає чимало. Ми вже говорили, що Лаврівскій був першим пропаґатором руского театру і що з початку зовсїм не вводжувано до него россійщини, але "общерусси" погрозою відмови театральної салї в Народнім Домі взяли театр під свій заряд і роблять вже, що хотять.
Квестію театру можна трактувати просто з директором театру Бачиньским, котрий не єсть "общеруссом", а сам він і всї актори — сторонники Молодої Руси. Та чи з Бачиньским чи з Лаврівским розпочались би переговори про театр рускій, кождий з них прийме умову, щоби рішучо відхилитись від россійщини. В початках навязати руского театру у Львові вів Лаврівскій переговори з Карпенком, директором пробуваючого тепер в Минску театру, щоби прибув до Львова. Сам Карпенко Українець і цїла єго театральна трупа з 11 осіб також Українцї, та тепер россійскій уряд заборонив им давати театральні представленя в рускій мові. Однакож переговори з Карпенком не дійшли до кінця, бо святоюрцї спротивлювались спровадженю Українцїв. Спровадженє тої трупи дуже подвигнуло би рускій театр, бо сам Карпенко далеко спосібнїйшій на директора театру, нїж Бачиньскій, а і артисти драматичні в трупі Карпенка знамениті. Впрочім з оголошенєм конкурсу зголосились би мабуть і инчі відповідні компетенти для урядженя рускої сцени у Львові.
Однакож нїяким чином не можна би сполучати сцену руску з польскою, т. є. коли-б дирекція польского театру неначе в додатку по польски представлень давала рускі, — се зовсїм знеохотило-б Русинів, они підозрівали би, що тут иде тілько о нове средство польонізації Русинів. Рускій театр, поки має бути популярний у Русинів, мусить стояти під дирекцією зовсїм окремою від театру польского. Думаємо, що опінія польскої суспільности цїлком не була би діткненою таким перенесенєм руского театру до театру Скарба, — що більше, — і се річ дуже важна, такій рускій театр міг би навіть сильно впливати на популяризованє справи рускої серед польскої суспільности.
(Конець буде.)
[Дѣло, 02.03.1892]
(Конець.)
Періодичні рускі виданя суть тепер отсі:
1. Слово, часопись політична, виходить у Львові від початку 1861 року двічи на тиждень під редакцією Богдана Дїдицкого язиком т. зв. книжно-руским, зближеним до россійского. "Слово" має вільний вхід до Россії. В порі сильного розбудженя рускoгo літературно-політичного руху на закордонній Руси і зросту в Галичинї Молодої Руси, именно в р. 1862, "Слово" зачало писати язиком руским менше зроссійщеним, a навіть містило дописи з закордонної Руси о угнетї Русинів в Россії, але небавом знов вернуло до россійщини. Молода Русь за-для недостач фондів не могла поставити ґазети політичної, котра би могла ривалізувати зі "Словом". — "Мета" виходила раз на два тижднї, а й то неправильно. Отже "Слово" єсть і доси одинокою ґазетою рускою, котру мусять передплачувати Русини, коли хотять читати руску, а не польску або нїмецку ґазету. Передплатників має "Слово" около тисяч, межи тими є й угорскі Русини, котрих доволї часті дописи "Слово" друкує. Оно все не було вільне від тенденцій россійских, але відповідно до обставин признавало також до якогось ступіня народність руску. Остатним часом — як відомо, бо піднесли се всї польскі і нїмецкі ґазети — "Слово" прилюдно проголосило народність руску за одно з россійскою.
2. Сборник науковий видає від 1865 р. чвертьрічно "Руска Матиця" зроссійщеним язиком і з россійкими тенденціями. Сей журнал впливає тим гірше, що має чар учености, бо справдї богато єго статям що-до змісту годї відновити учености. Співробітником того журнала єсть також угорскій Русин Кралицкій.
3. Недїля, призначена для сїльского люду, виходить у Львові раз на тиждень під редакцією Маркила Попеля, приятеля п. Дїдицкого і співробітнка "Слова". Тенденції сеї часописи такі, як "Слова", і язик не конче чистий. Передплатників має "Недїля" дуже мало.
4. Письмо до Громади, для сїльского люду, виходить у Львові від часу до часу під редакцією Сев. Шеховича. До недавна се письмо проявляло россійскі тенденції, але тепер Шехович змінив свої політичні пересвідченя і наближуєсь до Молодої Руси. Язик того письма книжно-рускій, вже що-paз менше россійщений.
5. Голос народний, часопись політично-літературна, виходить два рази на місяць в Коломиї заходом директора Білоуса. Білоус не стоїть явно по сторонї нїкотрого руского сторонництва, тo й друкує все, що єму пришлють Русини з обох сторонництв, отже деколи вживає і кулїшівки, именно в поезії. Однак загально часопись ся редаґуєсь язиком книжно-руским. Можна в нїй знайти статейки і в дусї россійщини, і в дусї Молодої Руси, бо, як сказано, друкує ся в тій ґазетї все, хто що пришле, аби тілько не визначалось нападистим виступом против святоюрцїв, від котрих впливу Білоус, як урядник, залежить. "Голос народний" має дуже мало передплатників.
6. У Відни виходить друкована кирилицею ґазета урядова Вістник під редакцією урядника Вислободского. І ся урядова ґазета в основу річи иде на руку "общеруссам".
7. У Відни виходить від часу до часу також гумористична часопись Страхопуд, під редакцією Ливчака, Русина мешкаючого у Відни. "Страхопуд" виповідає тенденції россійскі ще отвертїйше, як "Слово". Ви ходить він — як каже загальна опінія — за гроші россійскі, котрі доручує редакторови капелян российскої амбасади Раєвскій. Ливчак недавно їздив і до Петербурга. До "Страхопуда" додав він "Золотую Грамоту" вже таки по россійски. "Страхопуд" має передплатників не богато, але розсилаєсь за дармо. Має вільний вхід і до Россії.
З періодичних видавництв Молодої Руси упали Вечерницї, Мета, Нива, потім Русалка, Читальня Климковича [вийшло шість томів]. Кромі того Театру руского — видаваного Лозовским [Свєнцицким] вийшло кілька томів, вийшли Байки Павла Свого [Свєнцицкого], Календар на рік 1865 виданий Львом Лопатиньским, гумористичне письмо Дуля. Виходили також брошури з наук природничих, а тепер друкує ся збірник поезій Т. Шевченка. Всї ті твори друковані кулїшівкою і зборонено им вступу до Россії.
Молода Русь повела би справу народну сильно в перед, коли-б могла видавати часопись політичну два рази на тиждень, аби була в силї ривалізувати з "Словом". Редактори і сотрудники "Мети" дуже радо піднялись би працї, така часопись згромадила-б около себе сторонників Молодої Руси і вернувсь би моральний вплив єго з часів "Мети". Така часопись політична заступила би "Слово" не лише в Галичинї, але і на Руси угорскій, бо для Русинів угорских Галичина те, що для Русинів галицких Україна.
Політичні часописи рускі обох сторонництв підносять квестію подїлу Галичини на часть руску і польску. Рускі публицисти бачать в тім заяву жизненности своєї народности і разом поле до політичної боротьби з Поляками. Однакож гадка того подїлу не спопуляризована межи головною масою интеліґенції рускої, єсть гадкою лише самих так сказати-б, дипльоматичних голов і публицистів руских, але загал священиків єсть в тій справі зовсїм рівнодущний, коли навпаки він сильно интересуєсь н. пр. такими квестіями, як гражданка, обрядовщина, театр рускій і иншими справами льокальної натури.
Рускі священики, котрі становлять головну интеліґентну верству рускої народности у всхідній Галичинї, не мають симпатій до россійщини. Найбільша их частина, хотяй з конечности свого положеня улягла святоюрцям, не належить анї до сторонництва "общеруссів", анї до сторонництва Молодої Руси. Они уважають одно і друге сторонництво за руске і длятого в даних випадках завсїгди готова підпомагати і одно і друге сторонництво. В масї руских священиків почутє рускої народности вже сильно вироблює ся, а се почутє буде що-раз більше рости, коли молоде поколїнє почне вступати на місце старшого, бо руска молодїж остатними роками виносить уже з наукових заведень далеко живійше самопізнанє рускої народности, нїж се бувало давнїйше. Сегодня цїла та молодїж не говорить до себе инакше, тілько по руски, гадку о Українї, співає рускі думки, читає рускі поезії і повісти, а часто бере солідарну участь в деяких русках маніфестаціях.
Теперішний митрополит Литвинович що-до рускої справи не має нїякої популярности межи рускими священиками і рускою интеліґенцією. Він обняв митрополію тогдї, коли повставало сторонництво Молодої Руси, але держав ся від него з далека. Не сприяє він і "общеруссам", а одно й друге сторонництво вважає єго за такого, що гонять за личною карієрою, змагає єдино до кардинальского капелюха. Обнявши митрополію, він застав уже утверджений вплив святоюрцїв у урядових властей у всхідній Галичинї, отже хоч і міг був поусувати "общеруссів" з консисторії, то однак держачи ся солідарно з правительством, терпів их. Сегодня що-до справи народної він так стратив симпатію у Русинів, що на бажанє правительства міг би здушити москвофільство, a рішучо причинитись до подвигненя сторонництва Молодої Руси, але морально не може станути яко провідник сего сторонництва.
По уступленю з політичного поля Молодої Руси по упадку єї орґану "Мети" стара паpтiя зісталась знов виключною представницею рускої справи в Галичинї, і се узнають самі сторонники Молодої Руси. В наслїдок того — з симпатією чи без симпатії для "общеруссів" — всяке гнетенє москвофільства тепер уважає загал Русинів за гнетенє справи рускої. Наше дїло, коли-б перед тим введено на поле політичної дїяльности сторонництво Молодої Руси. Всякі на самій неґативній дорозї піднятi чинности в рускій справі, хоч-би й виключно против москвофільства, будуть брані за гнобленя справи рускої. В великій части стало ся так і з знесенєм терна.
Знесенє терна зовсїм не визволює священиків в-під деспотичної власти консисторій, котру они потрафлять виконувати многими иншими способами, зовсїм дорівнуючими силї того привілею, якій мали в тернї. Нї один священик не відважить ся старатись о презенту від колятора, коли не має наперед запевненя від консисторії, що дістане бажану парохію. Отже рускі священики, головна интеліґентна верства рускої народности у всхідній Галичинї, не маючи собі нїякої полекші від деспотизму консисторій, а маючи вже далеко розвите почутє рускої народности, мусїли бачити в знесеню терна тілько замах на руску народність. А тим більше на таку гадку наводила их галаслива опінія польскої шляхти, котра зовсїм плитко добачувала в внесеню терна величезний удар для рускої народности. Шляхтї здавало ся, що коли для всїх священиків буде отверта дорога просити кождого колятора о презенту, то всї рускі священики стануть нижайшими і покірними супротив коляторів з польскої шляхти, a через те і менше завзятущими підпомагачами рускої народности. Та се даремна річ! — таке штучне пів-средство не поставить зaпopи розвиткови pycкої народности, уже не спольщить руских священиків, з котрих кождий, коли вже раз стане парохом, єсть невідкличний. До того колятори можуть вибирати тілько з цїлого загалу руских священиків, а сей загал на-скрізь рускій, і нїколи вже не буде польским. Правда, тим, що всї колятори — Поляки, рускій священик, котрий голосно маніфестує ся з рускою народностію і з несимпатією до Поляків, міг би нїгде не дістати презенти, а се могло би причинитись до того, що pycкі священики мусїли би повздержати ся з тим голосним маніфестованєм в справі рускій — доти, доки не дістануть презенти; але такого священика міг не вибрати і з терна нї один з коляторів і до сеї пори, отже знесенє терна не змінило і в тім взглядї нїчого. Правительство, очевидно, мусить добре знати, що внесенє терна викличе в краєвих відносинах лиш невеликі наслїдки, але розуміємо й се, що при наданю тій справі такої ваги, яку їй сторона польска надала в соймі, і з уваги, що заведенє терна було справдї нарушенєм обовязуючих приписів церковних на безпосередну користь висшої духовної єрархії, — правительство було немов змушене — без огляду навіть на невдоволенє Русинів — санкціонувати запавшу в тім дїлї соймову ухвалу. Але ми констатуємо тут лише, що внесенє терна незвичайно задоволило польске політичне стороництво, котре пристрастно фантазувало передо всїм о винародовленю рускої народности на польску, хоч то внесенє терна хиба лиш дуже плитко глядачам може представитись помічним до тої цїли, а роздразнило Русинів, котрі і не в наслїдках, але вже в самім такім задоволеню польского сторонництва добачували свою програну, завдану рукою теперішного правительства.
Так само стоять річи і що-до вістей про усуненє з урядово-шкільних посад двох звістних Русинів. Русини не знають ще, що має заповідати им се усуненє; не знають, чи під покривкою нищеня москвофільства се усуненє не єсть вимірене пpo тив розвитку рускої народности взагалї, — а до такого погляду прихиляє их настрій недовірія до теперішного намістника. Отже хотячи відвернути Русинів від дороги, на яку зачинають входити, треба чинностей спомагаючих руску народність.
Піднесенє народної спpaви рускої в Галичинї залежить — кромі квестії журналістики рускої, квестія театру руского, квестії Ставропигії і Народного Дому [котрого статути тепер комісія ad hoc подала до затвердженя, але все те держить ся в великій тайнї] — ще і від инших обставин, з котрих деякі наведемо.
Найважнїйша річ — напрям шкільний. Всї підручники шкільні нинї заражені россійщиною, особливо реліґійні книжки Цибика, Попеля написані язиком дуже зроссійщеним. І треба сказати, що найбільше до ширеня россійщини по школах причинились катихити. На основі принятої правописи етімольоґічної они язик рускій зроссійщили, на скілько хотїли, сотворили карикатурний язик галицко-рускій і назвали єго книжним. Писателї рускі на Руси закордонній а за ними Молода Русь в Галичинї приняли правопись фонетичну, звану кулїшівкою, бачучи в нїй з одного боку запору против россійщини, а з другого через гражданку против польщини. Галицкі "общерусси" зовсїм натурально уважають правопись фонетичну за головну зраду... Здаєсь, що нема що й вагати ся в виборі тих двох напрямів язика і правописи, а хотїти творити щось третього. Зреформувати підручники шкільні можна дуже легко і скоро, бо всї писателї рускі знають народний язик і правопись фонетичну і ради возьмуть ся до перекладів. Літературні сили Молодої Руси в порівнаню з силами "общеруссів" значно більші, богато писателїв з молодого поколїня не могли писати, боячись переслїдуваня верховодячої партії рускої, а кромі того прийшли би зараз в поміч тутешній Молодій Руси писателї україньскі, очевидно під псевдонімами, а можна би просто взяти і деякі придатні книжки видані за кордоном. Розуміє ся, рівнобіжно з реформою в школах мусїли би йти в тім взглядї і урядові оголошеня і урядовий "Вістник" у Відни. У "Вістнику" можна би рівночасно кирилицею зміняти на гражданку. Кирилицею друкувати можна, але писати нинї нею не можна, як колись бувало. Впрочім підручники шкільні в школах тепер друковані гражданкою і до писаня актів урядових нинї уживає ся гражданки, а не кирилицї.
На катедрі руского язика і літератури в університетї львівскім сидить Яков Головачев. Він анї слівцем не згадав нїколи про так розвиту руско-україньску літературу. Університетска молодїж руска збирала ся перед остатним соймом, внести петицію до сойму, щоби Головацкого усунути з катеди, та виступленє ґр. Борковского здержало молодїж і нинї вже не на часї така петиція. На місце Головацкого здаєсь найвідповіднїйшим був би проф. Mиxайло Поляньскій.
"Мета" в "Письмі до Громади" проєктувала подати адресу до Є. Вел. цїсаря о основанє катедри исторії рускої в університетї львівскім. Основанє сеї катедри викликало би велике вдоволенє межи Русинами, особливо коли-б там мали оснуватись які нові катедри польскі.
Доси Институт Ставропигійскій має немов виключний привілей торгувати книжками рускими. Книгарнї польскі не мають на складї книжок руских, бо при нинїшнім взаїмнім роздразненю Русинів і Поляків нїхто з Русинів, а тим більше священик, не купував би руских книжок в книгарни польскій, a книгарня Ставропигійска тамує розхід книжок руско-україньских а протеґує видавництва "общеруссів". Димет, почасти для цїлей торговельних, по части яко сторонник Молодої Руси хотїв отворити в cвоїм склепі продаж книжок руских, та ось недавно, заходами верховодячої партії рускої, намістництво відмовило єму дозволу. А прецїнь ширенє книжок, особливо календарів в дусї чисто народнім має велике значінє в справі рускій.
[Дѣло, 03.03.1892]
03.03.1892