Анзельм Мозлєр.

Посмертна згадка.

Нехай читача українського дневника не дивує, що з такою розмірно значною докладністю подїлимо ся з ним вісткою про смерть чоловіка, по походженю чужого нашій нації. Але Покійний належав до першого ряду тих, що надавали сильного й систематичного розгону нашій полїтичній роботї в останніх двох десятилїтях на глибокій провінції, що вносили в ту роботу ясність і зрозумінє, безоглядне зрозумінє, яке вносять тільки чужинцї по походженю. Хто з будучих істориків нашого полїтичного руху в Східній Галичинї не знати-ме cеї незвичайно ориґінальної особистости, не розуміти-ме неодної важної появи в житю мас нашої Галичини. Причиною, що сього чоловіка і його дїяльности не знали у нас ширші круги, було його до хоробливости сильне усуванє себе в тїнь. Сього фільософічно виробленого чоловіка можна було за житя тільки одним дїйсно діткнути: публичною похвалою. Уважаючи, що причина сеї дразливости тепер не істнує, позволю собі згадати сього робітника.

Анзельм Мозлєр уродив ся в Бучачи в р. 1872 як син лїкаря старої дати (хірурґа), що разом з своєю жінкою дуже дбали о вихованє своїх дїтий. До ґімназії ходив в Бучачи і Станиславові. Вже тодї проявила ся в нїм неохота до т. зв. "шопок" (так любив називати пусті, бляґepські торжества) і з приводу польського торжества в честь Крашевського позволив собі на їдкий і дуже дотепний дотеп, за котрий покарані його карцером. Унїверситетські студії відбув у Віднї, наперед фільософічний факультет. Докторат фільософії осягнув за працю про розкопи старинности на острові Кретї. З тої працї, як взагалї зі своїх фільософічних студій любив собі опісля здорово покпивати. Вже з більшим поважанєм відносив ся Покійний до правничих студій, особливо до суспільної економії. З професорів віденського унїверситету високо цїнив Антона Менґера, Філїповича, Влясака і Бернаціка. Але до правничих студїй взяв ся Покійний що-йно по дуже бурливих житєвих пригодах.

Повинуючи ся зразу волї родичів, приготовляв ся до карієри унїверситетського професора. Та фільософічні студїї так йому не подобали ся, що присвячував більше уваги суспільній економії. Тим способом заінтересував ся близше робітничим рухом теоретично, а практично зустрів ся з ним як член і видїловий академічного товариства у Віднї "Sozіalwissenschaftlicher Bildungsverrein". Се товариство було в своїх початках не таке як тепер: воно живо займало ся аґітацією між віденським робітництвом, з його кругів виходили референти, аґітатори, пропаґатори соціялїзму. Там Покійний захопив ся ідеєю соціялїзму й остав їй вірний до смерти, не тільки на словах, але й у дїлах — в усїх дїлах і в цїлім світоглядї своїм. А світогляд його був рівно широкий як інтересний. Будова його тільки розпочала ся у Віднї, випроваджена "під дах" була в Київі, а викінчена і прикрашена на глухій галицькій провінції, котру він умів зробити не глухою: в Бучачи і Монастирисках.

До Київа дїстав ся ось як: ще у Віднї любив перебувати в товаристві російських революціонерів (особливо часто згадував одну студентку, що знаменито кидала снїговими кулями), його сильно критичний змисл добачував у тих молодих ідеалїстів поруч гарних сторін (одушевляв ся все житє їх широкою натурою) також крайню непорадність в їх конспіраціях. А що розумінє смішности було у нього розвинене до дуже високих розмірів отож нераз викривав смішности тих впрочім симпатичних йому людий. Раз викпивав так у віденській каварнї їх непорадність при перевоженю до Росії революційної лїтератури. На те відозвала ся одна з російських студенток:

— Покажіть, як се робить ся лїпше!

— Можу показати, — заявив Покійний.

— Коли?

— Хоч би зараз!

Йому спакували дві порядні валїзи лїтератури і він скоро пустив ся в дорогу. Та зараз за границею його увязнили: здаєть ся, що видав його російським посїпакам шпіон, котрий їхав за ним таки з тої віденської каварнї. Нїколи не тратив він гумору. При переслуханю в київській тюрмі (на "Лукіянівцї") кпив собі в найлїпше з російських властий, але так, що за ті кпини не могли йому нїчого зробити. Приклад:

— Чи признаєте ся, що ви везли революційну лїтературу до Росії?

— Нї.

— Якто? Адже вас зловили з нею.

— Я не знав, що в тих валїзах є, бо менї передав їх один знакомий для другого знакомого.

А якби той знакомий передав вам був динаміт?

— То був би на верху написав: осторожно!

Київську тюрму, в котрій перебув півтора року, згадував усе з великим теплом, як згадують виховуючі школи, в котрих гарно жило ся. З людий що сидїли з ним у тій тюрмі, згадував часто Українця п. Кривенюка (що був опісля у Львові) і ще одного, котрий імпонував покійному ориґінальними характеристиками ріжних націй, справ, книжок. Дуже cпoдобав ся Покійному висказ того товариша про Нїмцїв зроблений з того приводу, що мали в тюрмі і Нїмцїв співтоваришів: Hїмець не має душі тільки "зелє". Сей висказ примінював покійний часто і до ріжних типів "не Нїмцїв". В тій тюрмі навчив ся покійний по російськи і запізнав ся з російською лїтературою тай так її полюбив, що тільки в нїй бачив добрих писателїв, що представляють житє бідноти, з яких одно, з яких кругів. Найвисше цїнив Глїба Успенського, Щедрина (Салтикова) та Тургенєва. В Лукіянївцї запізнав ся і з поезіями Шевченка. Поезії, кромі народної й революційних пісень, не любив, кажучи, що в нїй за богато штучного й афектовного, але для одного Шевченка робив виїмок (до його улюблених стихів, котрі знав на память, належали: "Минають днї, минають ночі...", "Минули лїта молодії", тай численні виїмки з "Гайдамаків"). В тюрмі позволяв собі на ріжні дотепи, котрі так зручно підпихав властям під ніс, що нїколи не був за них окремо караний. І так прим. для осмішеня тюремних властий казав собі прислати — мадярські книжки, хоч по мадярськи не умів, і мав велику сатисфакцію з того, що власти не могли їх сцензурувати і доручили йому ті книжки — "на слово", що в них нема нїчого революційного. Любив також писати з тюрми дотепні жалоби до мінїстерств у Петербурзї. Предложенє властий, щоб внїс просьбу до царя о випущенє, відкинув з острими кпинами в легкій формі. Мимо того стараням родини, котра відносила ся до ріжних впливових людий в краю і заграницею, таки удало ся виєднати у російських властий приспішенє розправи і вчисленє слїдчого арешту в вимір кари. В тюрмі перебув кілька разів голодівку з солїдарности, — опісля все говорив, що голодївка українських студентів, арештованих за демонстрації в 1907 р., імпонує йому більше нїж голодівки в київських тюрмах, бо там уживанє в часї голодївки маси горячого чаю з цукром належало до звичайних річий, котрих власти не уважали за зломанє голодівки.

Поворотом з Росії закінчив ся перший період його житя.

Я пізнав Покійного в осени 1900 р. по його поворотї з Росії і моїм примусовім опущеню бучацької ґімназії. Він був тодї в самих початках своєї трибунської дїяльности в Бучаччинї. Звернув ся я до нього з просьбою, щоб написав менї поданє до Краєвої Ради Шкільної о дозвіл кінчити ґімназію в якій небудь иншій місцевости. Покійний мав щасливу руку в помаганю молодїжи, при чім помогали його численні знакомства в столицї і на провінції. При його помочи скінчила школи значна скількість українських і жидівських ґімназистів, семинаристів і т. п., з чим покійний старанно крив ся навіть перед тими, котрим помагав; про те можна було довідати ся тільки чистим припадком.

Він був тодї адвокатським конципієнтом в Бучачи, але найбільше працї присвячував орґанїзації бідноти. Почав від міської — христіянської й жидівської людности, оснувавши для неї товариство "Братерство". Скоро почали гopнyти ся до того товариства і дооколичні селяни. В товаристві переважала молодіж. І дуже в нїм було привітно: відбували ся часто збори, що вечірні сходини, виклади, концерти, курси історії, ґеоґрафії, суспільної економії, забави з танцями. Львину частину коштів того руху поносив Покійний з власних фондів.

Кошти аґітації збІЛьшили ся значно, коли він взяв ся орґанїзувати ще й селян. В тій цїли оснував полїтичне товариство "Рівність" головно ізза того, щоби зголошеня зборів не робити на 3 дни наперед, тільки на 1 день. Розпочав ся сильний рух. Не було нї свята нї недїлї, свобідної від зборів мужицких. По якімсь часї не було в бучацькім окрузї нї одного села, де покійний не відбув би зборів. На ті збори любив брати з собою як найбільше студентів, переважно правників, щоб заправляли ся на будучих дїячів. З особлившим інтересом слїдив за вироблюванєм пропаґаторів з селян.

(Конець буде).

[Дїло, 13.02.1917]

(Конець.)

До найбільшої сатисфакції належало у нього слухати промов неграмотного господаря з Нагорянки Миколи Пилатюка котрий належав до т. зв. уроджених бесїдників. Покійний уважно слїдив його розвиток і щиро тїшив ся кождою його новою притчою. Взагалї менї не лучало ся зустрічати людини, котра так щиро тїшила ся би успіхами других і так уважно висувала других "на сонце і простір поводжень". При Покійнім відбув і я (разом з цїлим рядом инших студентів) першу школу публичної дїяльности. Була се школа без учителя, бо Покійний нїколи нїчого не вчив і часто проголошував засаду, що найгірші ті про пропаґатори, котрих хтось "виховував" на се. Одначе вчити ся при нїм було можна — з його принагідних висказів. Ось де що з його поглядів: "Бесїдник повинен перестати публично виступати, коли стратить огонь", "штучний запал бесїдника гірше разить, чим недостача запалу", "найбільша штука в житю — в сам час уступити з свого поля", "мужикови крім слїв треба ще щось конкретне дати, щоби утримати його при орґанїзації, нпр. правну пораду, лїкарську пораду, пизичку і т. п."; найбільшою похвалою було у нього сказати: "Сей говорить конкретно". Такі подібні вискази можна було від нього почути тільки при нагодї виступу якогось кандидата або чужого бесїдника, котрий пережив ся. Коли ж було його питати о його погляди на справу пропаґанди як учителя, він все забував такі питаня дотепами, як пр:"Властиво вся мудрість в тім напрямі, як впрочім і многих инших криєть ся в бештаню, яке мене зустрічає від моєї матері, коли роблю за великі авантури. Вона каже менї коротко: "Wohin? Wozu? und — Erwagung!"

Великий хлїборобський страйк в 1902 р. мав у Покійнїм одного з найбільш рухливих орґанїзаторів. Льокаль робітничого товариства в Бучачи був тодї в постійній облозї селян-інтересантів, котрі присилали з усїх сторін повіта і навіть з сусїдних повітів депутації о правну пораду, просьби о заступство перед властями в cпpaві увязнених і т. д. Течія мужицьких жінок і дїтий перепливала тодї через товариство. А що тодї страйк коштував Покійчого, того не знав нїхто, навіть він сам мабуть. Епільоґ тих справ коштував також — бо по засудах Покійний утримував родини засуджених.

Психічний інтерес Покійного до того народнього руху полягав на слїдженю орґанїзаційних здібностий мужицтва. Він з одушевленєм слухав оповіданя про те, як по запалих селах виступали самостїйні провідники з поміж мужицтва, ставали на чолї маси.

"І хто по сїм, або тім сподївав би ся був такої енерґії?" — викликував звичайно. Cей рух народний так йому припав до вподоби, що він пробував утримати його в перманенції — і як прийшли слїдуючі жнива (1903 р.), з’орґанїзував нові страйки, що втянули його в довги. Довги ті ще збільшили ся, коли з'орґанізувaв у Бучачи страйки кравецьких, пекарських і столярських робітників. Власним коштом урядив для штрайкуючих кpaвцїв і столярів робітнї, котрі одначе ізза незгоди між робітниками не довго просперували.

Та найживішу дїяльність розвинув Покійний в часї великої аґітації та виборюю реформою і першої виборчої кампанії на основі загального виборчого права. Бучач і околиці в промірі кільканайцяти миль виглядали тодї як сфильоване море. Народні маси в такій скількости горнули ся до полїтичної акції, що Покійний на бучацькім ринку та в палатї ґрафів Потоцьких уряджував десятьтисячні віча всупереч виpaзній постанові властий. Процеси йшли тодї за процесами, акти обжалованя виглядали як грубі книги, але суд присяжних у Станиславові одноголосно увільнив його. В тім часї був Покійний полїтичною силою на Подїлю. Одначе нїколи навіть не пробував висунути свого "я", тільки в усїм піддавав ся рішеню української мужицької орґанїзації, в котрій верх мали нагорянські мужики і ґрупка українських молоденьких інтелїґентів. Вони рішали про вибір кандидатів на послів, то значить, про смаки послів, а він навіть не приходив на засїданя, на котрих такі рішеня западали. Брав ся щойно до переведеня роботи. Округ знав так знаменито, що скількість голосів передсказував з дивною докладністю, навіть в поодиноких околицях, селах і кутах. Перед початком акції брав кусник паперу і своїм невиразним, дрібним письмом писав ряд цифр та зсумувавши їх протягом 10 хвиль, говорив: "В сїм і тім кутї треба ще поагiтувати, а вислїд буде такий і такий." Вибір посла В. Будзиновського се головно дїло Покійного; не вірив у можливість зверненя мужицьких мас на сіоністичного кандидата, і вибір двох сіоністичних послів був для нього несподїванкою. Сам нїколи не хотїв кандидувати і все казав, що нема більш невдячної працї, як посольська.

Окремий дїл його дїяльности представляє орґанїзованє двірської служби, для котрої Покійний власним коштом видавав небувалий доси орґан в мовах українській і польській п. з. "Двірська Cлyжба" — "Dworska Sluzba". Писав до того орґану вступні статейки: їх перестудіованєм повинен заняти ся кождий, хто хоче навчити чя популярно писати (пр. статейка "Dwa swiaty"). Сила його писаня (як і промов) полягала на: 1) великій приступности, 2) викликуваню контрастів, 3) дотепі та 3) ориґінальности сюжетів. Писав дуже мало. Кромі статий у "Двірській Службі" оповістив друком спомини з свого побуту в київській тюрмі (по нїмецьки в однім з віденських дневників і на який рік перед смертю написав для українського мужицтва на спілку зі мною два перші томи Всесвітної історії — рукописї є у мене і колись будуть оповіщені друком. Покійний заборонив вправдї згадувати своє назвище, через що я, даючи до розгляду перший том тов. "Просвіті", написав поруч свого назвища "і тов." (тай за те мусїв з ним звeсти страшну дебату), одначе робив він се з відрази до ріжних запитів: "хочу спокйно їхати зелїзницею, а не зоби усякий дурень завдавав менї ріжні питаня, чому так а не инакше. Тепер має він уже вічний спокій і причина до укриваня його назвища відпала. Особливо цїнний другий том працї, бо Покійний знаючи найважнїйші европейські мови, використав до історії Египту найновійші жерела, працї американьских египтольоґів, виданя комісії і т. п. На відповідне продовженє сеї інтересної працї треба би кількох людий, знавцїв мов та історії.

Aдвокатська канцелярія Покійного в Монастирисках була перворядним і постійним огнищем української аґітації (конципієнтів мав постїйно Українцїв). Добре було мати в тій канцелярії занятє: Покійний мав величаву бібліотеку правничу, фільозофічну, економічну й повістеву; все там були найновійші книжки й журнали в мовах російській, українській, нїмецькій, польській і в анлїйській; відпустку можна було все дістати, а виїзди в полїтичних справах взагалї не уважали ся за відпустки, хоч би як довго тривали; грошеві зачети були самозрозумілі; всякий український кандидат, посол, аґітатор мав у нього кождої хвилї і на довільний час нічлїг, добрий харч, підводи — все даром, в разї потреби і кредит. Гроший не цїнив, хоч теоретично признавав їм велику вагу для виробленя людий. Так само велику вагу привязував до осягненя становища і м. н. за се, що Драгоманов підчеркував у своїх писанях потребу осягненя становища, високо цїнив розум сего писателя. Кромі нього високо цїнив Франка й Грушевського як історика, не як полїтика. Хоч сам провадив боротьбу з духовенством (в дуже культурний спосіб), інтимно висказував ся, що з української інтелїґенції — духовна, особливо сїльська, представляє більшу вартість, нїж світська; останній закидав те, що в нїй за часто вибивають ся пусті, неробучі типи, ласї на наживу. Полїтик без фаху або з довгами був в його очах чимсь страшним для такої працї, як українська. Людий на загал не цїнив високо, тим висше поодинокі типи. Дуже дивував ся, як хто чим небудь віддячив ся йому, особливо, як звертав позичені в нього гроші. Не любив т. зв "шовкових" (масненьких) типів до тої міри, що лучало ся, як "тільки за чемність" випрошував з канцелярії клїєнтів: шляхтичів, кажучи: "Tu, рrosze pana jest chłopska kancelarya", а тим, що обурювали ся, додавав: "Як хочете, я вам cе на письмі дам, або на дверех скажу прибити". Людий дїлив на перший погляд на симпатичиих і несимпатичних і рідко помиляв ся в оцїнцї порядности другого. В висказуваню своїх поглядів був дуже відважний (пор. проти нього звернену брошуру, видану при співучасти Дашинського п. з. "Europa czy Buczacz?"). Як безоглядний був у поведеню з сильними міра сего, так до несмілости лагідний у поведеню з убогими й слабими. Відійшов з ним у молодім віцї чоловік, що богато доброго зроби в житю своїм. На характеристику його дуже всесторонного ума, треба би посвятити далеко більше місця, нїж се можливо зробити в часописнім фейлєтонї.

Помер в Закопанім дня 31. сїчня с. р. на "anaemi-ю рernicio-у". Похоронено його в Кракові.

З приводу його смерти пише менї одна знайома панї, що пильно слїдила дїяльність Покійного: "Не хочеть ся вірити, що його вже нема між живими. Тихо і дуже сумно буде від тепер без нього у селах та на полях нашого Подїля. І дуже пусто".

Я бачив ся з Покійним в останнє два тижнї перед його смертю в Закопанім. Був вже фізично такий ослаблений, що тільки з трудом переносив ся з лїжка на верандовий лежак. Але ум його функціонував як давно: був живий і дотепний та мав інтерес до всего особливо до лїтератури. Читав з замилуванєм Джека Лондона. При пращаню зачіпив я його улюблену думку про "ревізію світогляду". Покійний поважно сказав: "Се вже ви самі хиба зробите, бо перед вами ще житє". І се були останні слова, які я чув від того визначного чоловіка з малої провінції*), що своїм бистрим умом і добрим серцем так богато зробив доброго. Так не стало чоловіка, на думцї котрого залежало всїм, що його знали.

З часописних некрольоґів про Покійного замітний голос віденської "Arbeiter Zeitung", котра називає його одною з найориґінальнійших голов між галицькими соціялістами.

*) Про житя на провінції мав Покійний власну теорію, котру скориґував аж на смертній постелї.

[Дїло, 14.02.1917]