Якщо не можеш зрозуміти, чому люди поводяться так, а не інакше, то найпростіше переконати себе в тому, що люди не знають, що роблять. Саме так поводяться лідери політики, бізнесу та новинних медій Європи у відповідь на популістську хвилю, що шириться Старим Kонтинентом. Вони шоковані, що багато їхніх співвітчизників голосують за безвідповідальних демагогів. Їм важко зрозуміти джерела гніву супроти меритократичної еліти, що найкраще символізується добре вишколеними, компетентними чиновниками в Брюсселі.
Чому ж цей "клас абсольвентів" так обурює — в час, коли складність світу суґерує, що люди найбільше потребують саме їх? Чому люди, котрі тяжко працюють, щоб їхні діти змогли закінчити найкращі університети світу, відмовляють в довірі людям, які вже закінчили ці університети? Як це можливо, щоб хтось міг погодитися з Майклом Ґоувом, пробрекзитівським політиком, який сказав, що людям "вже набридли ці експерти "?
Здавалося б, очевидно, що меритократія — система, в якій на позиції лідерів ставлять найбільш талановитих і здібних, найкраще освічених, тих, хто найліпше пройшов тести, — є кращою, аніж плутократія, геронтократія, аристократія і, можливо, навіть ніж правління більшості — демократія.
Але меритократичну еліту Європи ненавидять не просто через фанатичну глупість популістів чи розгубленість простих людей.
Майкла Янґа, британського соціолога, який в середині минулого століття, власне, і ввів термін "меритократія", такий поворот подій не здивував би. Він перший пояснив: навіть при тому, що "меритократія" може добре звучати для більшості людей, меритократичне суспільство було би катастрофою. Воно би створило суспільство самовдоволених і зарозумілих переможців та роздратованих і зневірених лузерів. Тріумф меритократії, розумів Янґ, призведе до втрати політичної спільноти.
Особливо нестерпними для своїх критиків робить меритократів не так їхній успіх, як їхня впевненість, що успіху вони домоглися, бо працюють більше за інших, бо виявилися кваліфікованішими за інших і пройшли тест, який інші завалили.
Парадокс нинішньої політичної кризи в Європі корениться в тому, що брюссельську еліту звинувачують якраз в тому, за що вона себе звеличує: космополітизм, опірність суспільному тиску та мобільність.
В Європі меритократична еліта є елітою на продаж — так само, як найкращих футболістів перекуповують найуспішніші клуби по всьому континенті. Успішні голландські банкіри переїжджають до Лондона; компетентні німецькі чиновники переїжджають до Брюсселя. Європейські інституції та банки — так само, як і футбольні клуби, — витрачають величезні суми, купуючи найкращих "гравців". Загалом беручи, ця система має на меті перемогу — на футбольному полі чи в раді директорів центрального банку.
Але що ж відбувається, коли ці команди починають програвати або коли економіка сповільнюється? Їх покидають фани. Бо крім святкування перемог, нема нічого, що поєднувало б "гравців" з їхніми фанами. Вони ж нетутешні. В них немає спільних друзів або спільних спогадів. Багато гравців навіть не з країни команди. Ви можете захоплюватися найнятими "зірками", але зовсім не маєте причин переживати за них.
В очах меритократичних еліт їхній успіх за межами своєї країни є доказом їхнього таланту, але в очах багатьох людей ця супермобільність є причиною не довіряти їм.
Люди довіряють своїм лідерам не тільки за їхню компетентність, а й за їхню мужність і відданість, і за те, що вірять: їхні лідери будуть залишаться зі своїм власним народом під час кризи, а не шукатимуть у гелікоптері аварійного виходу. Парадоксально, але конвертованість компетенцій нинішніх еліт, той факт, що вони однаковою мірою можуть запустити банк в Болгарії чи в Бангладеш, або викладати в Афінах чи Токіо, і породжує в людей підозри щодо них. Люди бояться, що у час лихоліття меритократи волітимуть виїхати, а не розділяти з ними труднощі, лишаючись тут.
Тому не дивно, що лояльність — в сенсі безумовної відданості етнічним, релігійним чи соціальним групам — є серцевиною апеляцій нового європейського популізму. Популісти обіцяють людям оцінювати їх не тільки за їхніми чеснотами. Вони обіцяють солідарність, але не обов'язково справедливість.
На відміну від сторічної давнини, нинішні лідери-популісти не зацікавлені в націоналізації промисловості. Замість цього вони обіцяють націоналізувати еліти. Вони не обіцяють людям, що врятують їх, а лишаються з ними. Вони обіцяють відновити національні та ідеологічні зв'язки, ліквідовані ґлобалізацією. Словом, популісти обіцяють своїм виборцям не компетентність, а близькість. Вони обіцяють відновити зв'язок між елітою а народом. І багато хто в Європі бачить нині цю обіцянку привабливою.
Американський філософ Джон Роулз висловлював думку багатьох лібералів, коли стверджував, що бути лузером в меритократичному суспільстві не настільки болісно, як у відверто несправедливому суспільстві. В його концепції чесність гри мала б примирити людей з невдачею. Сьогодні так виглядає, що великий філософ міг помилятися.
Іван Крастев — голова Центру ліберальних стратегій, постійний науковий співробітник Інституту гуманітарних наук у Відні
Ivan Krastev
The Rise and Fall of European Meritocracy
The New York Times 17. 01. 2017
Переклад О.Д.