Київ. Заля університету битком набита. Це свято в честь Лесі Українки — з нагоди 70-ліття з дня її народження. На сцені в почесній президії поруч сестер Лесі Українки, Ольги і Дори, поруч академіка А. Кримського вона — Людмила Михайлівна Старицька. Висока ніжна жінка з майже чорним волоссям, з вогнем у чорних блискучих очах. Тільки на устах застигла якась трагічна риса.
Молодий викладач київського університету з хвилюванням подає мені радісну вістку, що Людмила Михайлівна буде читати свої спогади про Лесю Українку.
Свято починається. Читають склад президії. Ім'я Людмили Михайлівни зриває бурю оплесків. Людмила Михайлівна дивиться на залю довгим-довгим поглядом. У цьому погляді така велика сила здивування, радости, подяки. Він більше каже від слова, яке раптом заборонили. Знову заборонили, зовсім несподівано!
Оплески не втихають. На залі знають вже про заборону. Мене хтось сповіщає про те якимсь сумним винуватим тоном. Але сотки молодих рук грімко шлють їй своє признання, любов і подив. Це ж улюблена дочка Михайла Старицького. Це вірна і щира подруга Лесі Українки. Вони обі розуміли,
"Що тільки цей ненависти не знає,
Хто вік цілий нікого не любив."
Це письменниця-драматург, що оживила трагедію минулого нашої рідної землі у своїх драматичних картинах. Це сама трагічна героїня процесу Союзу Визволення України в Києві 1933 р. Це вона, що з дрібних літ мала нагоду пізнатися з жандармськими трусами, що пережила розлуку з батьками, які мусіли тікати за кордон, бо їх за любов до рідного краю безчестили, гонили, засилали. Це вона пережила заслання, смерть чоловіка, розлуку з дочкою, за якою даремне шукала по всьому Радянському Союзі — з геройством кохаючої матері.
Стільки жертв, терпіння і майна склала ця родина за рідний край. Але не надармо. Ось діти чорнозему, діти селян і робітників, виховані в ненависті до традицій минулого, не піддалися агітації — люблять те, що вона любила, ненавидять те, що вона ненавиділа: неволю, неправду, насильство. Вони своїми оплесками висказують їй свій подив за її героїчну видержку, свою подяку за те, що прийшла між них, що зрозуміла, що задавила свій жаль і їх не відцуралась.
Я вслухуюся в цю безсловну мову рук і розпалених поглядів, вони хвилюють серце як найгрімкіше проспіваний гимн: "Ще не вмерла"...
А сьогодні Людмила Старицька не живе. Вона загинула трагічно від катівських рук НКВД. Вона, що стільки літ так міцно стискала панцир, щоб ранене серце не сплило кров'ю, склала його в підмурівки нового життя, нової боротьби.
"О, не журися за тіло!
Ясним вогнем засвітило воно,
Чистим, палючим як добре вино.
Вільними іскрами вгору злетіло"...
________
"Стане початком тоді мій кінець"...
— згадуються слова Лесі Українки.
І хотілось би, щоб геройський кінець життя Людмили Старицької воскресив її духову спадщину.
Від "Першого Вінка" 1887 р. на обороті до "Театру" 1940/11, 12, де помістила свої спогади про батька — працювала вона на літературному полі, як поет, письменник (автор історичних романів), драматург, літературний критик, автор незвичайно цінних мемуарів, прекрасний перекладач лібрет чужоземних опер, як історик нашого театру. Найбільш популярним є її історичний роман, писаний наспілку з батьком п. н. "Буря". З її драматичних п'єс відомі: Сааро, Аппій Клявдій, Гетьман Петро Дорошенко, Крила, Напередодні, Останній сніп, Каїн та Авель, Жага, Розбійник Кармелюк, Милость Божа. Було б бажане, щоб наш театр найшов можливість включити деякі з них у свій репертуар.
Незвичайно цікаві її спогади про 25 років українського театру, про Лесю Українку, про Михайла Старицького. Її життя і творчість ждуть ще свого дослідника. Досі нема ні одного видання її творів ні на Україні, ні в Галичині, де вона почала свою літературну діяльність. Вона
"дала Україні минуле, —
а воно уродить прийдешнє",
— скажемо устами матері Дорошенка в її драмі "Гетьман Петро Дорошенко".
[Львівські вісті]
01.02.1942