Смерть Людмили Михайловни Старицької-Черняхівської, точніше сказати, замордування її большевиками, викликало великий відгук в серцях українського громадянства. Хто знав цю жінку, той не може її забути. Тому зрозуміло, що багатьом хочеться поділитися спогадами про неї.
Це була жінка письменниця, громадська діячка, артистка і до того ж "цілий чоловік", була ним не "хоч хвилечку", як каже Франко, а завсіди, в усіх обставинах життя. Знала я багато жінок і не тільки українських, а й з міжнародніх кругів серед них були світлі, незабутні постаті, чисті, ідейні. Але така жінка, як Людмила Черняхівська, була в нас одна. І ми з гордощами можемо ствердити, що не кожна нація може пишатися подібною жінкою.
Пізнала я Покійну в 1900-х роках, коли визначні українські родини в Києві стали улаштовувати сходини для взаємного ознайомлення старших українців з молодшими родинами і студенством. Відбувалися ці вечірки в родинах Антоновича, Лисенків, Старицьких, Чикаленків, Косачів. Збиралося душ по 20—30. Іноді слухали якийсь виклад, іноді обмежувалися спільними розмовами, завсіди на тему якихось актуальних українських справ, і найдіяльнішою організаторкою й провідницею цих вечірок була Л. М. Завсіди весела, дуже дотепна, прекрасна промовиця, мила й гарна, вона опановувала увагу приявних, чарувала всіх.
Такою ж діяльною вона була й на зїздах у Київі українського Т-ва ТУП (Т-во укр. поступовців). Відбувалися ці зїзди закрито, але урочисто й надзвичайно цікаво. Зїзджалися люди з усіх закутків України, старші й молодші, іноді й такі, що належали до різних політичних партій, але обєднувалися в цій всеукраїнській організації поступових українців. Яких людей можна було на цих зїздах побачити! Тут бували: Михайло Старицький зі своєю велетенською постаттю і великими, як ні у кого, козацькими вусами; і Володимир Антонович зі своєю скромною зовнішністю і такою багатою головою; і М. Кропивницькій, і навіть, одного разу Ольга Кобилянська. Тут брали участь і улюбленець громадянства Микола Лисенко аристократичної зовнішности і Мих. Коцюбинський, Микола Міхновський, Іван Стешенко, Bолодимир Науменко, артільний батько Мик. Лівицький, Василь Доманицький, Сергій Єфремов, Ф. Матушевський — це все українська еліта, королі духа, українські орли, у яких українська проблема була головним завданням їхнього життя і для посунення її наперед вони влаштовували час від часу з'їзди з метою взаїмної підтримки, та укладання нових плянів діяльности.
Але душею, центром цих зїздів завсіди була Старицька-Черняхівська, тоді ще молода жінка, гарна, чарівна своєю вищою інтелігенцією, своїм розумом і своїм красномовством. Ми, тоді ще молодше громадянство, з захопленням слухали, як говорила вона, вкладаючи в свої промови і жіночу ніжність, і козацьку мужність, і серйозну розважність досвідченої людини. А тоді її голос мав стільки співочих нот, що відомий київський літерат, Чаговець, називав її українським соловеєм.
Але ми з Нею зійшлися ближче на нашій спільній праці підчас світової війни по лікарнях, а потім по дитячих притулках бувш. царського Татянинського Комітету, переданого по революції в українські руки, а також спільної праці для охорони українських заложників, яких царська влада забирала з Галичини і засилала на Сибір.
По лікарнях ми розшукували українських ранених, часто писали для них листи додому, наділяли їх цигарками та іншими потрібними їм речами. Я певна, що найщасливішими з поранених були ті, що їх обслуговувала Старицька-Черняхівська, бо перед її ніжним голосом, чулою розмовою, розумними породами відкривалася душа вояка й черпала з Її душі і надії, і бадьорість.
В праці по дитячих притулках вона старалася закріпити за українською владою її права на українізацію дітей, чому сильно опиралися працюючі там росіянки. Іноді ми з нею обходили ці притулки, вона як зверхній організатор нового українського життя в тих притулках і наш головний керманич, я — як голова Притулкого Українського Комітету. При цьому ми звертали пильну увагу на обслугу дітей і старалися залишати в притулках тільки українських працівниць, яких завданням було не тільки українізувати дітей, а ще й вводити раціоналізацію до виховання й навчання, й помагати нам боротися з тою рутиною і зловживаннями, з якими так легко мирилася російська інтелігенція царського режиму.
Не буду тут оповідати про нашу спільну працю для допомоги українським заложникам з Галичини, бо про це якраз оповів в "Дійсності" (ч. 1—2 1942 рік) проф. Дм. Дорошенко.
Скажу ще декілька слів про нашу працю в Українській Центральній Раді, куди в перші дні по її утворенні були вибирані й українські жінки. Ми з Покійною увійшли i до Малої Ради, себто вужчого комітету Ради. Там нам доручено велику справу — переведення Дня Національного Фонду, бо було потрібно зібрати гроші на видатки Ц. Ради. В той час Рада, поширюючись і зміцнюючись з кожним днем, не мала ще своїх українських грошей на свої справи, і їх треба було здобути громадським шляхом. Покійна була головою Комітету Дня Нац. Фонду, а я його скарбником. Як приємно було нам передати до каси Центральної Ради тих кілька тисяч золотих рублів, які ми, з кількома десятками своїх помічників, здобули від українського громадянства міського, і сільського. За ці гроші, між іншим, куплено й друкарську машину для потреб Ради.
Чому Старицька-Черняхівська не залишила свого рідного краю підчас большевицької окупації й не виїхала з України на еміграцію, коли відомо, що сам отаман Петлюра мав на меті вислати закордон якнайбільшу кількість української інтелігенції для збереження її. Через своє повне любови серце до народу, з яким вона хотіла ділити його долю, й до своєї рідні, й до своєї мами, яка була важко хвора й не відпускала свою улюблену дочку від себе. Покійна завсіди для когось працювала, кимсь опікувалася, а для української проблеми все її житя було безпереривною жертвою.
Повторюю, не кожна нація може похвалитися такою жінкою, як була у нас Старицька-Черняхівська. Це наше щастя, наші гордощі. Хай память по ній поможе нам жити, бути на височині громадськости й патріотизму, на височині виконання завдань "цілої людини". Хай образ її, як зразок високого духа, живе вічно у спогадах народу!
[Краківські вісті]
30.01.1942