"Явился єси"

Спомин з-перед 22 років

Стільки літ минуло, а в моїй пам'яті завжди живий спомин з днів побуту Галицької Армії в чотирокутнику смерти. — Звалена тифом з ніг Галицька Армія коротала своє буття, ожидаючи свойого епілогу: свого кінця! Примістившись в особових вагонах, Начальна команда Галицької Армії виїхала з Вінниці, а за нею сунулась валка санітарних поїздів з хворими на тиф старшинами та стрільцями. У сподіваному переїзді до Румунії поїзди зупинились на стації Крижопіль, де в обширних будинках розтаборилась Начальна Команда, а по кватирах старшини. Між нами був, сьогодні вже між неживими, старий та бадьорий і молодий духом, начальний духовник Гал. Армії о. крил. Іван Дидик, загально люблений, шанований і цінений з приводу своїх великих прикмет священика-громадянина і суспільного діяча, останнього полковника-духовника армії. Хрустальний, мов сталь, характер, великий такт і культура єднали йому пошану між своїми і чужими.

На кватирі у начальника стації станув пок. о. Іван з ріднею. Там і провели ми св. Вечір перед Йорданом.

В його гостинному домі найшлися старшини Начальної Команди з ген. Микиткою і шефом штабу полк. Шаманеком. Кожний з нас, як вифлеємський пастир, приніс, що міг; серед співу коляд затягнулась гутірка до пізньої ночі. Сміявся і плакав з нами старий духовник, а коли ми стали прощатись, станув на позір перед Начальним Вождем і подав на письмі приказ:

"Всі старшини Начальної Команди і розташовані відділи зволять завтра взяти корпоративну участь у Водосвяттю, яке відправлює в церкві залізничників в 8 год. рано. До участи запрошую всіх, а пор. жанд. Люнц зволить явитись в мене за дальшими інструкціями".

Ми зраділи. Отже будемо мати Йордан. Цією відрадною несподіванкою тішились ми мов діти. Пор. Люнц приготовив все до свята. Давно невідвідувана церква причепурилась ялинками, приняла приємний вид. Старшини зібрали співаків, зачалась Служба Божа; до неї служили пок. отаман д-р Ковшевич та син нашого духовника сотн. Евген, ад'ютант шефа штабу. Прекрасна, повна молодечого жару проповідь, пристосована до нашого становища, влила нам надію на краще буття.

Духовник у прегарному фелоні з крилошанськими відзнаками і золотистим хрестом, серед співу "Бог предвічний", вийшов з процесією до криниці коло стації, де зібрались старшини з Начальним Вождом, почесна сотня і багато-багато православних. Почалось Водосвяття. Чудовий металічний тенор лунав на морозному воздусі; понеслось грімке "Явился єси". Духовним рушив походом до санітарних поїздів, в яких покотом в гарячці лежали стрільці.

Піднеслись голови стрільців, розхилились спалені гарячкою уста, усміхнулись очі: хворі цілували хрест, припали до рук духовника, який став їм батьком і матір'ю, та у сльозах питали: "Отче Полковнику! А коли будемо дома?"

Гладив старий духовник голови стрільців, цілував їх чола, а з його очей лились сердечні сльози по золотистому фелоні.

Плакав, мов мала дитина. Плакали ми всі.

"Колядуйте!" — велів духовник і вмить стало нам легше на душі. Обхід скінчився, а нам, що залишилися живими, остався прекрасний спомин Йордану.

Сьогодні, по 22 роках, мов сон, цей спомин станув у моїй уяві, в сердечній пам'яті про моїх к. товаришів зброї; нехай він буде заразом грудкою землі на могилу нашого незабутнього духовника.

[Львівські вісті]