Андрій Дахній – персона не медійна. А проте, це ім'я добре знане у професійних колах філософів, та й загалом гуманітаріїв. Для мене особисто (і для багатьох інших) він – непересічний університетський викладач, який запав у пам'ять назавжди. Скромний, з глибокими знаннями своєї науки, та вмінням її захопливо подати. А ще, як йому колись сказали, «окостюмлений».
Видається, що костюм є для нього такою собі бронею: від світу, в якому все можна поставити під сумнів; від людей з надто гучними фразами; від рішень – надто простих та неосмислених. Не революціонер, але і не невільник, і точно – не конформіст. Людина, яка добре робить свою роботу. Завжди у костюмі, звісно.
Андрій добре володіє німецькою, «слабше – англійською, ще гірше – італійською, і найменше – французькою; трохи знаю польську і латину».
У шлюбі вже більше 26-ти років. Має доньку, якій, за його словами, вдалося привити любов до іноземних мов.
Його улюблений фільм – «Моя ніч в Мод» Еріка Ромера: «Мені завжди імпонували ліризм, теплота і глибина цього фільму. І водночас інтелектуальність – таке поєднання нечасто трапляється».
З філософів надає перевагу Мартіну Гайдеґеру. Вважає, що той, попри складність понять і стилю, показує: до філософії може долучитися буквально кожен. Найбільше любить твір «Буття і час», в якому Гайдеґер досліджує людину в різних стосунках із світом, іншими, самою собою: «Мені це напрочуд важливо – вважаю антропологію чи не основною сферою філософського знання».
Викладач і студенти
Якось побачив, як на іспиті спритний студент успішно переписував зі свого ґаджета відповідь. Звісно, я цей процес перервав, проте дуже ясно усвідомив всюдисущість і «невблаганність» інтернету. Це реальність, якої ще зовсім недавно не було, але на яку тепер мусимо зважати. Отож, викладач більше не може сприймати свою функцію лише як «інформативну». У кращому разі він перетворюється на такого собі гіда. Викладач у часи інтернету – не той, хто дає знання, а той, хто спрямовує на джерела, проблеми, дає варіанти відповіді на якесь питання.
Дуже важливо, щоб студент після прочитання тексту ставив запитання. Вони, звісно, можуть не мати однозначної відповіді, але в обговоренні можна до чогось прийти. Насправді тільки жива, «сократична» розмова дає шанс не просто виявити знання (тому, до речі, я доволі скептично сприймаю тести), але й відкрити для студента філософські матерії з незвичного ракурсу, і таким чином зробити їх ближчими й цікавішими для нього, не знеохотити до філософії.
На одній з перших моїх пар трапилося щось незрозуміле з номерами аудиторій. Я питаю у пані з відділу аспірантури, яка з аудиторій має такий номер. А вона: «Прийде викладач, і побачите». Тоді хотілося виглядати не молодшим, а навпаки, старшим – щоб не приймали за студента, не виявляли скепсис як до однолітка. Можливо, тоді я дійсно трішки «відставав» від своїх паспортних даних. Втім, я не старався бути іншим, ніж був насправді, не «надимав щоки» і не вивищував себе. Може, тому ставлення зазвичай було доброзичливим.
Впливи
У школі я не читав філософських творів, але читав літературні зі серйозним філософським наповненням. У 9-му класі після прочитання «Злочину і кари» Достоєвського у мене був шок. Вразив парадокс: у цій детективній історії вже з самого початку ясно, хто вбивця. Проте роман не «відпускав» до кінця: звідки ця притягальність, незважаючи на похмурий колорит і важкі сцени? По-друге, вразило, як вбивство змінює і руйнує вбивцю. Водночас: привертається увага до маси упосліджених, нещасних, на кшталт Мармеладова, його дружини й дітей – вони викликали не огиду, а співчуття. Та й взагалі, у будь-якій людині, навіть непомітній, відкривалася неочікувана глибина. Однак, найдивовижніше відкриття: незважаючи на довге копирсання в людській деструктивності, автор приводив до передчуття «світла в кінці тунелю». Я зрозумів, що не можна ділити людей на пересічних і особливих: ми бачимо жалюгідний крах Раскольнікова, і розуміємо, що жодна ідея не варта принесення в жертву життя людини, навіть на перший погляд нікчемної і злої.
За часів перебудови у 1987-1988 рр. почали з’являтися публікації донедавна заборонених авторів. Зокрема, це були роботи з російської релігійної філософії: Бєрдяєв, Фєдотов, Булгаков… Вони багато речей представляли зовсім в іншому світлі. Це дало мені усвідомлення, що справжній сенс віднаходиться через зустріч із трансцендентним, невидимим, таємничим.
Пригадую, як вийшов двотомник Фрідріха Ніцше (такий чорний, видавництва «Мысль»). То було важливе для мене надбання. Ніцше (попри те, що критикою християнства мене відштовхував) показав можливість практикувати філософію, не обтяжену надто ускладненою термінологією, і у блискучому стилі викладати рафіновані і проникливі думки. Я переосмислив: не слід дивитися на світ у «чорно-білій» перспективі.
Користь та відповіді
Філософія – це та галузь, яка не дає утилітарної користі. Але людина так влаштована, що прагне виходити за межі утилітарного. Є питання «а для чого я живу?», «наскільки я вільний?», «а що таке щастя?». Є якась основа, яку ми можемо не помічати або ігнорувати.
Мені подобається, що у філософії немає остаточних відповідей. Бо коли вони є, то вже і нема що обговорювати. Все стає зашкарублим і нудним. Але те, що остаточної відповіді нема, не означає, що питання не треба ставити. Раби і рóботи нічого не питають, а механічно виконують те, що їм наказують, на що вони «запрограмовані». Вільна людина завжди запитує, сумнівається, бо усвідомлює, що їй властиво помилятися. Тому вона боїться зробити щось шкідливе, згубне, а часом і непоправне. Слід запитувати далі навіть із суто прагматичних міркувань. Будь-який догматизм – річ вельми шкідлива. Треба навчитися не обманювати себе, «заколисуючись» чимось приємним.
Баласт
Я був студентом-журналістом у 1985-1990 рр. Застав період завершення застою та початок перебудови. Тоді за інерцією все ще говорили, що «ми бійці ідеологічного фронту». Пам’ятаю, така фраза була (здається, Леніна): «Газета – не тільки колективний пропагандист і агітатор, але і колективний організатор». Отим всім мотлохом ми набивали собі голови. Я не сприймав нав’язування. Щоправда, тоді у якісь окремі речі за інерцією ще вірилося: все-таки відповідний вишкіл провадився у середній школі. Але в цілому я прекрасно розумів, що вся ця марксистсько-ленінська догматика нічого спільного з живим життям не має. Просто було заведено бавитися в таку гру, аби не створювати собі додаткових проблем. Щоправда, скоро почалася «перебудова», і всі здогади, що втовкмачуване в наші голови – маячня, набули фактичного підтвердження.
У мене багато баласту в голові. Ми конспектували праці Леніна. Навіщо?.. Це такий мислитель третього ґатунку. Але ми його цитували, і досі знаємо. Цього вже ніяк не викинути. Можливо, це допомагає наводити приклади конфронтаційного, «чорно-білого» мислення. Втім, остаточно це, на жаль, не відпускають. Якось зловив себе на тому, що в конспекті власне ж скорочення «компар.» спочатку витлумачив як «компартійний», хоча йшлося про «компаративістський». Молоде покоління, слава Богу, позбавлене необхідності засвоювати весь цей непотріб. Тут воно має перевагу.
Мені видається, що Платоновій ідеї про ідеальну державу не варто було з'являтися на світ. Будь-які утопічні проекти, бажаючи допомогти побудувати рай на землі, вели лише до побудови пекла. Радянська дійсність – яскраве тому підтвердження. Тут є влучна думка Володимира Соловйова: нам варто все зробити для того, аби земля, якій ніколи не стати раєм, не перетворилася у пекло.
Зараз серед книг пріоритет за «Дон Кіхотом» Сервантеса. Не знаю іншої книги, де би так геніально поєднувалися комічне і трагічне, де через нібито абсолютно неправдоподібну історію ми зустрічаємося з чимось дуже справжнім і водночас «катарсистичним». Неймовірна здатність співчувати і знаходити високе в людині! До речі, «катарсистична» функція мистецтва для мене залишається дуже важливою. Тому я, наприклад, з музики надаю перевагу «Реквієму» Моцарта. За те саме люблю полотна Рембрандта.
Бог, релігія, філософія
У 1992 році я чотири місяці підпрацьовував на швейному об'єднанні «Весна». Це було спільне підприємство зі швейцарцями, тому вони потребували німецькомовних. Там були зароблені перші гроші. За них купив тритомну «Тлумачну Біблію». Чому? Мої дитячі, підліткові і юнацькі роки пройшли в СРСР. Це була держава, де проти релігії боролися. У магазинах можна було придбати хіба викривальну «Забавну Біблію» французького атеїста Лео Таксіля. Тому я відчував спрагу за такою екзегетичною літературою.
Не знаю звідки, але у мене завжди було стійке переконання: віра в Бога робить людину кращою. В житті це теж знаходило підтвердження.
Як філософ до релігійних справ ставлюся достатньо відсторонено. Втім, скажу, що, на жаль, недостатньо часто відвідую церкву. Хоч для мене християнство є важливим. Мені видається, що це релігія, яка дає можливість відчути приязне і прихильне ставлення до Іншого. Не можу сказати, що християнство – краще за щось інше, але воно видається відкритим і толерантним, і сповідує цілковиту повагу до будь-якої людини, абсолютну цінність кожної особи – незалежно від її кольору шкіри, розрізу очей, мови, і т.д. Мене це вельми приваблює.
Алла
З дружиною були однокурсниками. Познайомились на першому курсі, а потім десь на курсі третьому-четвертому компанією їздили у гори, там і зблизились. Ще пам’ятаю: якось у студентській поліклініці був огляд. Мені заклинило щелепу: розкрив рот, а закрити не міг. І тоді весь час поряд була Алла. Мені дуже запам'яталася її прихильність, теплота. Весілля сталося як само собою зрозуміле. Ми дійшли до цього без слів.
Дружина не дуже поділяє моє захоплення філософією; але для мене це не головне. Наші сімейні інтереси – побут, донька, спільне коло друзів. Маємо важливі спільні спогади – як-то відвідини концертів чи ігор «Що? Де? Коли?».
Алла допомагає мені у комп'ютерних справах. Це моя велика вада: я з технікою «на Ви». Мені здається, це навіть трохи ганебно. Хоч, можливо, я просто не бажаю належно освоювати техніку, і вона в результаті «мститься» за невігластво. Чесно кажучи, якесь упередження в мені існує. Зокрема, мені здається, що ті, хто надто захоплені технікою, нерідко байдужі до людей. Мені би такого збайдужіння не хотілося. Крім того, час, витрачений на освоєння техніки, я би з більшим задоволенням витратив на читання якоїсь непрочитаної книжки.
Коли десь їду, то стаю трохи безпорадним – бо звик, що мені готує дружина. Я можу зготувати чай чи яйця зварити... Щоправда, коли був на стипендії, то міг бульйон приготувати – кілька місяців мусив давати собі раду сам. Але, скажімо, борщ – для мене досі недоступна матерія (щоправда, за нього я так і не брався). Дружина якось не дуже наполягає. Зрештою, поки вона варитиме борщ, я можу прибрати у кімнатах – поділ праці завжди можна якось узгоджувати.
Аспірантом у 1993 році отримав стипендію до Відня. Це була одна з найбільших академічних удач: я побачив зовсім інший світ. Навчальний процес там кардинально відрізнявся. Мене вразило, як студенти себе поводили. Спізнившись на заняття, заходили в аудиторію, не просили вибачення; так само виходили. Не вставали, коли заходив викладач. Після повернення на першій же лекції я сказав, що ті, які спізнюються, не повинні просити вибачення та дозволу зайти. Нехай краще тихо, не вітаючись, заходять – так і заняття не переривається, і власне еґо не надто страждає (не кожному ж легко попросити вибачення).
Там, у Відні, я готувався до народження доньки. Передавав речі потягом, бо тут нічого не було. Часи були дуже сутужні; особливо у дев'яності. Втім, Алла ніколи мені сильно не дорікала, хоч зарплата викладача завжди була болісним питанням. Ніколи не було грюкання дверима чи шантажу. І за це я їй дуже вдячний.
Родинне
Коло, в якому я спілкуюся – зовсім не завжди родина. Ці всі речі з тіточками, дядечками, кумами, сватами і домовленостями мають багато деструктивного. Тому моє спілкування точиться не стільки з родиною, як з колишніми студентами, однокласниками, однокурсниками. Були колись і спроби надзвонювати мені: «А ти там в університеті працюєш...» Мені це було дуже неприємно. Нам треба цього позбутися. Ми ніколи не побудуємо цивілізовану країну, коли на першому плані буде не закон, а родинні зв’язки.
Колись був на роботі у мами. Вона була секретарем-машиністкою. Займалася також кадрами. Я побачив, як мама ставиться до людей, як старається всім допомогти, наскільки вона відкрита і доброзичлива. Потім старався її у цьому наслідувати.
Тато дуже любив читати. У нас вдома завжди було багато книжок. Деякі його приятелі скептично ставилися до такого хобі. Тато передплачував 50-томник Франка, і завжди давав мені картку взяти черговий том. Він дуже переживав, що так і не придбав два томи: 29-й і 31-й (ми тоді якраз їздили на море). Треба якось піти пошукати на Федорова.
Травма
У сім років у мене сталася травма ока. Внаслідок цього не пішов першого вересня у школу. Через це все життя мушу себе обмежувати у навантаженні на зір. Якщо читати, то тільки найнеобхідніше, не дозволяючи собі розкоші читання для задоволення.
Через травму ока мене не призивали в армію. Відповідно, зараз не стояло питання про мобілізацію. Але все одно відчуваєш певну провину. Ми тут можемо вести більш-менш повноцінне життя тільки завдяки тим, хто стоїть там ціною свого здоров’я чи навіть життя. Це дуже банальні речі, але потрібно розуміти, що ціна цього мирного життя дуже висока.
Страх і сором
Рішення, за які мені соромно, – це писати схвальні рекомендації людям, яких я недостатньо знав, чи не дуже був упевнений у їхній науковій спроможності. Чому писав такі рекомендації? Належу до людей, яким важко сказати: «Ні!». Крім того, було часом відчуття, що зайва компліментарність підбадьорить молодого науковця, дасть більше впевненості у своїх силах. Логіка така: можливо, таки варто якійсь молодій людині щось позитивне «авансувати», і вона це виправдає, реалізує ще нереалізоване.
Боюся раптової смерті. Боюсь покинути цей світ, не підготувавшись, не здавши собі і Богові звіт, не покаявшись за гріхи. Але боюся і повільної смерті. Не хочу лежати немічним довгий час і перетворюватись у тягар. Думаю, такої смерті бояться багато людей, і тому проблема евтаназії не зникає.
Костюм
У поводженні схиляюсь до демократизму. А в одязі – консерватор. В університет завжди ходжу в костюмі. То для мене така «спецовка». Це моє уявлення, як має виглядати викладач. Комфортно в ньому почуваюся. У ньому можу мати якісь записи, окуляри. Естетично і прагматично це мені підходить. Взагалі, я не революціонер ні в житті, ні в побуті. Прийти на пари з яскравою зачіскою чи у шкарпетках з ананасами – це не про мене. По-перше, у кожного свій вибір і свій стиль (я – не шоумен). По-друге, така екстравагантність попросту відволікатиме увагу присутніх від матеріалу, який має бути викладений.
Коли усвідомив себе свобідним?.. Ось так миттєво, раз і назавжди? Ні, мабуть, вичавлювання з себе раба потрібне усім, хто виріс у СРСР. Цей процес постійний, надто вже міцно «сидить» у нас радянське минуле. Публічна свобода для мене з'явилася у горбачовські часи – тобто, це відбувалося наприкінці мого університетського навчання. До того я міг відчути лише «кухонну» свободу.
В академічному житті вперше відчув себе свобідним, коли на захисті дипломів запропонував студентові «відмінно». Тоді його керівник, вже поважний доцент, поставив «задовільно», бо той нечасто звертався до нього. Тим не менше, дипломна робота була дуже пристойного рівня. Зрештою, студент отримав компромісне «добре». Був радий, що хоча би трішки відстояв хай не дуже слухняного, але здібного хлопця.
Маю схильність до «обтічних», обачних формулювань. Просто боюсь позбавити себе свободи думати по-іншому. Філософія займається матеріями, які ніколи не можуть претендувати на однозначні й остаточні відповіді. Світ людини надто химерний, непередбачуваний, амбівалентний, аби комусь бути впевненим у своїй правоті. Тому такого роду «компромісні» формулювання є неуникними. Буквально все може ставитися під сумнів. Як історик філософії я бачив багато взаємовиключних відповідей на одні й ті ж запитання.
Довідка:
Андрій Дахній
49 років, історик філософії, перекладач
Народився 1967-го у місті Стрий на Львівщині. Каже, що був слухняною дитиною: «Батьки мене дуже любили і довіряли. Було би чорною невдячністю, якби я відповідав інакше».
1990-го закінчив факультет журналістики Львівського університету ім. Івана Франка. Одразу після випуску рік пропрацював в університетській газеті «Каменяр». Планував вступати у аспірантуру на журналістику, але 1991-го вступив на філософію: «Журналістика цікавиться поточним ходом подій. Газета живе один день. А мене цікавило те, що живе довше».
1993-го три місяці навчався у Відні за стипендією Австрійської Служби Академічного Обміну (ÖAAD). Пізніше декілька разів їздив на дослідження за стипендіями Австрійської Кооперації (Österreichische Kooperation) з фондів Міністерства освіти і науки Австрії. У 2000-му провів чотири місяці у Мюнхені, будучи стипендіатом Фонду Ганса Зайделя (Hanns-Seidel-Stiftung).
З 1995-го асистент, а з 1999-го доцент кафедри історії філософії Львівського університету імені Івана Франка. З 2014-го докторант тієї ж кафедри.
Переклав з німецької значну частину «Повторення» Сьорена К’єркеґора, «Залучення іншого: Студії з політичної теорії» Юрґена Габермаса та «Промови про релігію до освічених людей, які її зневажають» Фрідріха Шляєрмахера.
2016 року його навчальний посібник «Нариси історії західної філософії ХІХ-ХХ ст.» увійшов у число 23-х найкращих книг Форуму видавців у Львові.
22.01.2017