Ще донедавна Він жив поміж нас, тихими кроками міряв львівську бруківку… І мало хто знав, що цей мовчазний львівський художник ховає в собі неймовірно великий світ «інших» цінностей, відмінних від загалу: світ чистих ілюзій, омріяних образів, навіяних зі степового дитинства снів.
О. Мінько, Автопортрет (виставка в галереї Гері Боумена, Львів, 2016 р.)
Силу духу Олега Мінька виявила свого часу якість його екзистенції. Ще на початку 1960-х у «світі масок», загортаючи біль у гротеск, художник тим самим протиставляв загалу своє критичне мислення. Тоді лише близькі люди могли відчитати зміст його тотемів. Мінько кодував у образах високі підвалини хатньої моралі, свою відкриту степову натуру: любов до правди та відразу до фальші. За прикладом свого вчителя Карла Звіринського – позначав істини знаками, а свободу знаходив у снах …. Тоді розумів, що записувати думки не можна, все «незрозуміле» для чужого ока – крамола… Малював ...
Рис.1
Рис. 2
Заборона дійшла і до його мистецтва, але дещо пізніше, ніж до публіцистики Євгена Сверстюка чи поезій Ігора Калинця. Цю «непрописану» заборону у середині 1970-х пережив майже як трагедію… Трагедією було також те, що поміж «друзів» знайшлися вороги..., і Олег Мінько замкнувся в собі надовго. Новою силою образного мислення «вибухнув» аж у кінці 1980-х. Цей шлях «повернення Олега Мінька до себе» був особливий: від натурфілософії польових квітів та птахів (рис.1,2), романтичних етюдів узбережжя озера Світязь, через нереальні фройдівські візії дитинства, – аж до масштабних сюрреалістичих сюжетів (рис.3). Цей шлях повернення Олега Мінька особливий ще й тим, що у ньому захований рецепт духовного відродження: у симбіозі малярської творчості та його поетичих нотаток філософського змісту.
О. Мінько, «Світязь»
…Що малюю?
Те, що мені у сні прийде,
Те, що побачу, коли душа болить...
Малюю те, що: коли був малим,
І тим живу ....
Оце малюю сам себе, і пощо?
Рис. 3
Витончено оформлені пастелі, субтильні твори цього періоду заекспоновані були нещодавно в Галереї Гері Боумена (рис.4). У них Мінько – і знаний, і незнаний, бо був представлений не ним, а донькою Іриною (Муращик). Тут, мабуть, та невідомість – у сакраментальних нотах інтимних начерків та поезій, що цитовані куратором на стінах. Ще більше – за кадром публічності, де Олег Мінько в поезіях майже достеменно іменує свої образні типи:
Високе чорне небо
І місяць, і зорі великі
А нижче степ широкий й покритий травою і квітами
А що там під ними, Богу знати:
Кістки, кістки героїв, та страждущі
І підлих і добрих
Кістки, кістки.
А зверху трава суха пахуча
Поміж небом і землею кентаври білі
У степу дівчат на плечах несуть своїх
Несуть невідомо куди (рис.4)
Рис. 4
Якось на відкритті персональної виставки Олега Мінька в Національному музеї ім. А.Шептицького ще 2014-го академік Л.Медвідь навів паралель із творчістю Де Кіріко. Тоді мені здалося те порівняння штучним, бо історична ситуація навколо мистецького явища з Кіріко та середовище проростання таланту Мінька – геть зовсім іншої природи. Коли з’явились у грудні 2016 року пастелі Олега Мінька в галереї Боумена в поєднанні з поетичними рядками художника, я спробував поглянути на це порівняння з іншого боку. Визнана римська класика як образ пануючих естетичних стандартів в офіційному мистецтві України другої половини ХХ ст. була для Олега Мінька симптоматично тим самим, що і для Джорджо Де Кіріко культура консервативної Італії. Де Кіріко іронізував над застиглими постаментами римських богів, до невпізнаваності гіпертрофуючи їхні лики, окреслюючи тим самим контекст «мертвої території», де людина почуває себе покинутою. Прикметно, що доба «моторошних пейзажів» була і у Мінька… – в часи депресії.
Поле перекоти,
Чи перекоти поле …
Коріння і землі не маєш
Немаєш роду, нації і друзів.
Ти виріс у степу і вітер
Зірвав тебе, погнав
На Захід, на Схід, на Північ і на Південь
Поетам, мудрецям, політикам,
Гурманам – ти ніщо, лише трава суха.
Поле перекоти чи перекоти поле
Гуляєш степом – ти в ньому виріс
і там живеш. Ти вільний
від усіх і всього
Гуляєш полем, степом, мандруєш
Поки не зісохеш
Засохнеш на порох,
Чи на попіл і землею станеш.
О. Мінько, «Вітер на пляжі»
З культури римської класики Де Кіріко виніс передапокаліптичну напругу та розпач, О.Мінько – сарказм новітнього імітаторства. Ще до періоду «повернення» він перепробував сотні креативних ходів: його називали і «львівським Пікасо» і «львівським Мунком», забуваючи, що було б природніше шукати в ньому саме «геніального Мінька». Ця грайлива суперечка з класикою, коли заїзджений мотив «трьох грацій» переростає у «Вітер на пляжі», а класичний сюжет «маестро та моделі» прямує до формальної риторики «футуристичного джазу», – варта більшого, аніж означення «краси».
О. Мінько, «Маестро та моделі»
На відміну від Де Кіріко, дитинство Олега Мінька емоційно було щасливим, тому з його памятних фраментів і виникли згодом авторські міфологеми, на додачу до класичних: «зозуля», «княгиня», «срібна вода». Ці міфологеми є таким собі образом природньої моралі, через призму якої намагався сприймати світ.
О. Мінько, «Зозуля»
Іду у воду не білу та срібну
Йду по воді і хрестики
Золоті пливуть та і
Зникають
Іду по воді не білій, а срібній, і хрестики
Золоті пливуть по воді
Високії білії хмари вгорі
Іду по воді!
О. Мінько, «Княгиня»
Теми «фарисеїв та зради», «діогенівського дивацтва» у пастелях Олега Мінька є доступними навіть для «непросвітлених»: наче в театральних декораціях тут побачиш і образи Понтія Пилата, і тріумфальний хід «Дона Кіхота». Так, наче ця тема була мальована для тих, хто істини сприймає лиш однозначно. Гротескну іронію як засіб абсурдного протесту митець вживав завжди, знаючи, що до повного прочитання символів ніхто, можливо, і не дійде… Інколи ця гротескна форма для самого автора була надто гострою і, малюючи пастеллю невеликі композиції, не завжди планував їх будь-коли виставляти. Неупереджені судження та нездійснені справи, гіпотетичні розмови, що ніколи не відбудуться – можливі, проте, майже завжди у снах…
О. Мінько, «Шлях у вічність»
Етимологія снів Олега Мінька завжди має зміст позитивний: як проекція Раю. Цей «Рай»: з пташками у траві та високим небом він бачив щоночі, і образами Раю оспівував великі істини доброчесного життя. Дочці Ірині якось переповідав, що уві сні почувався найкраще: там не мусів іти з собою на компроміси, зустрічати нещирих людей…
…Співають пташки наді мою
Лежу в степу й теплó
В землі розлилось
Лежу в степу
Трава пахуча
Очі в небі жайворонка
Бачуть, а вуха
Пісню його чують.
У творчості О.Мінька проявилась дуже відверто позиційна типологія західноєвропейського модернізму: з його образами «третього ока», уявними мандрами з позицій «пташиного лету». Його герой-оповідач то спостерігає за світом, як за подіями в Раю з позицій грішника (іконописна лінія позему), то дивиться на все згори, наче «летить птахом». Ангажована опозиційність тілесному світові в його сучасників із Західного світу сприймалась як нова ідеологія. Своєрідною світоглядною ідеологією вона була і для О.Мінька: без краплі компромісу:
Птах летить
Летить птах білий
Чорним замальований.
Летить птах чорний
Білим помальований
Летить птах, хмари
Білі зверху.
Летить птах
Під ним земля, хати
Дерева, паркани, трави
І кропива пекуча.
Летить птах
Суха трава поміж
Ялинок.
Суха трава і міх
Сухий в піску…
Ялинки зéленом покриті
О. Мінько, «Понтій Пілат»
Виставка графіки Олега Мінька в галереї Гері Боумена наприкінці минулого року – наче ретроспектива його ментальної еволюції. І тут гранично важливим є те, що може винести з неї глядач, що прагне відчути некласичну культуру. Особлива «Мінькова натурфілософія», де у формах отруйних мухоморів можна відшукати Божу красу – лиш один зі шляхів емоційного пізнання оточуючого світу: у незмірно багатій поліфонії барв та зорових особливостей чуттєвого сполядання форми. Інша якість: коли бодай загальна обізнаність у сфері культури дозволяє осмислювати його твори категоріями «класичної гармонії», «історичної достовірності» чи «сучасної актуальності».
Олег Мінько – і «критичний реаліст», і «великий романтик», як і більшість, хто спинався на ноги в 1960-х. Але таких, як Мінько, було мало: з питомо великим духовним потеціалом та жагою інтелектуального росту всупереч загалові. Формальна експресія його форми – особлива авторська категорія «краси», де на кінчику пензля – вершина його естетичних вагань.
Надреальний світ Олега Мінька – обернений до центру людської екзистенції, де поряд зі справжніми духовними цінностями навіть світова класика виглядає сміховинно. Його творчість, як і природа європейських ірреальних течій, обернена проти глобальної фальші. У цьому європейський та світовий вимір його творчості та творчості тих небагатьох, що творили альтернативну культуру Львова 1960-1980-х років.
О. Мінько «Дон Кіхот»
17.01.2017