Знову виринає справа правопису...
Та міркуємо, що це питання, після довгих перепетій, уже такої гостроти не має, як це було колись, от хоч би й перед якими пятьма роками, або перед большевицькою окупацією Галичини. На еміграції, на краківському ґрунті — його не порушували. Українське краківське Видавництво унормувало цю справу, видавши "Український правопис" проф. І. Зілинського, і для всіх його видань ця книжка була нормою. Не так воно було — у Берліні чи у Празі. Як простежити за правописом видань цих центрів нашої еміграції, то там панував собі довоєнний "лібералізм" — що не книжка, що не фірма, то і правопис трохи відмінний. Залежно від передвоєнних симпатій редакторів. А в Галичині і на Волині через школу, через часопис, через офіціяльні совітсько-українські видання, люди попривикали до офіціяльного большевицько-українського правопису, і відгуки його ви й досі найдете у галицькій пресі, не тільки провінціональній, але й у львівській. Те саме, здебільша, бачимо і на пресі за Збручем. Усі ці "Українські Слова" і "Нові Доби" — "рівняються" на большевицький правопис, що обовязував у школі, у пресі ітд. Але ж тут і там, і в Галичині і за Збручем, помітно деякий відрух проти тієї офіціяльщини, і вслід за тим проскакують усякі "відхили" від офіціяльного большевицького правопису.
А наслідки?
Наслідки — ясні. Починається правописний хаос, не гірший за передвоєнні часи, хаос, на який так нарікали письменники, на який так нарікала школа, від якого так страждали учні, бо як, мовляв, що не професор, то інший правопис...
З широкого становища беручи це не велике нещастя. До невеличких різниць у правописі — а, вірте мені, відхили з мовознавчого погляду таки дуже дрібні — не треба "пристращатися", не варто хвилювалися, не варто від них "страждати". Але ж, з другого боку, життя таки вимагає одностайности, домагається нормалізації, просто з практичних причин, а правопис, хоч що кажіть, таки справа практична, до неї треба підходити тільки з такого погляду. Тут важна — звичка, людина звикає до всього, а вже до правопису — напевно! Нехай тільки буде щось одне!
Як же його зробити тепер, у переходовому часі, коли немає ніде авторитетного слова? Наукове Товариство ім. Шевченка тепер у стадії віднови, має свої власні клопоти, звязані з реорганізацією, з переведенням наукової праці на нові рейки. Київська Академія Наук України — не працює. Інститут мовознавства і комісія для реформи правопису, — в Уфі; залишився тільки голова її проф. Грунський, який відповідав за всякі проєкти вічних реформ, що не переводилися від 1930 року, відповідав, але з багатьома реформами не погоджувався. В Києві працює т. зв. "Наукова Рада" і покищо її слово авторитетне, як авторитетним треба вважати тепер погляди членів мовознавчого відділу філологічної секції Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові.
І ось цікаво. Не змовляючись і в Києві і у Львові дійшли у правописній справі, на теперішній, переходовий час, до однієї думки. І тут і там визнали, що офіціяльний український большевицький правопис складали не за законами української мови, а що його підтягали під російський, щоб найбільш його зблизити до ортографії "братнього" народу. А що це зближення з року на рік, за програмою затіснювалося, то й не могло, бути мови про стабілізацію й того вже большевицького правопису. Тим пояснюється, що з року на рік виходили нові й нові проєкти змін правопису — в дусі такого зближення. Вершком такої тенденції був проєкт із 1939 р., надрукований у 1940 р. Але як тимчасом прийшло прилучення Галичини до УРСР, західні українці стали в моді, між письменниками зчинився бунт проти офіціяльного курсу у правописі, надрукований цим правописом перший випуск російсько-українського словника (теж дуже й дуже зближеного!) завернули його укладачам для "українізування" його — і проєкт правопису апробати Наркомату освіти не дістав...
Знаючи всі ці митарства, у Львові і в Києві, незалежно одні від одних, вирішили правописну справу на цей переходовий час, доки нарешті свого слова не скаже, вже без впливу посторонніх чинників, Українська Академія Наук, вирішили її так — що єдина рада: завернути до академічного правопису з 1929 р., з того року, коли ще члени Академії Наук, і члени правописної комісії могли вільно дискутувати над правописом і вільно справу українського правопису вирішувати, вирішувати її згідно з законами, будовою, а то й історією української мови.
Ось яке становище у правописній справі і Львова і Києва. Думаємо, що воно єдино правдиве і для нас тепер іншої ради немає. Різниці між академічним правописом і тим, що його подає проф. Зілинський — мінімальні. Відміни торкаються тільки вживання апострофа (теж переходового знаку для Наддніпрянщини і Волині!), та писання деяких чужих слів. Все це можна собі засвоїти — за годину-дві! А приняття правопису з 1929 р. усуне хаос, якого в нас усі бояться, і який дійсно непотрібний, а для школи просто шкідливий. Хоч він не ідеальний, не бездоганний — ідеального, бездоганного правопису не має ні один нарід на світі — але він буде в нас — один і це дуже важне.
Кермуючись цими поглядами, у Львові дійшли до такої думки, що нам тепер треба правописного словника, який усім нам стане у великій пригоді. І "Українське Видавництво" у Львові, відчуваючи велику потребу громадянства, пішло йому на руку й видало таку книжку — воно передрукувало "Правописний Словник" Ізюмова другим виданням за редакцією Олександра Панейка із вводовим словом В. Сімовича, де вияснене становище редакції до справи правопису під теперішний час. Словник обіймає 784 сторінки — міркуємо, що він усуне всі сумніви, які може хто мати щодо писання своїх і чужих слів, і усуне всі ці непорозуміння, які виринають у правописних справах.
Отже одне слово — завертаймо всі до академічного правопису з 1929 року.
[Краківські вісті, 14.01.1942]
14.01.1942