Нїкому може не доводить ся з більшою трівогою стежити за змаганнями осереднїх держав примусити своїх противників до миру, як тій полїтичній течії в українськім народї, що принципіяльно узнавала й узнає за найвідповіднїйшу для інтересів українського народу тїсну злуку з осереднїми державами Европи, а волю України добачує в часї війни як наслїдок воєнного розгрому Росії, що довів би до окупації української території військами згаданих держав.
Союз визволення України, що найяскравійше заманїфестував полїтичні змагання згаданої частини російських Українцїв, сформулував у своїй плятформі, ухваленій в осени 1914 р., своє становище в таких словах:
"Обєктивна історична конечність вимагає, щоб між західною Европою і Московщиною повстала самостійна українська держава.
"Формою правлїння самостійної української держави має бути конституційна монархія, з демократичним внутрішнїм полїтичним устроєм, однопалатною системою законодавства, горожанськими, язиковими й релїґійними свободами для всїх національностей і віроісповідань, з самостійною українською церквою.
"На випадок прилучення до Австрії більшої чи меншої українсько-російської території буде Союз обстоювати за сотвореннєм з усїх земель, заселених українським народом в Австрії, осібного автономного краю.
"Одночасно зі збудуваннєм самостійної української держави має бути переведена радикальна аґрарна реформа на користь селянства."
Переговори, які президія Союза визволення України вела в осени 1914 р. з представниками правительств Австро-Угорщини й Нїмеччини, дали Союзови моральну основу вести свою полїтику саме так, як він її вів. Для такого поступування Союз дістав підпору також і в союзних тепер з центральними державами балканських краях, відношеннє яких до української справи сформулував турецький мінїстер Талаат бей 23 падолиста 1914 р. в деклярації, зробленій тодїшньому царгородському представникови Союза визволення України, авторови отсеї статї, ось так:
"Висока Порта так само, як берлїнський і віденський кабінети, узнає необхідність освободження України зпід російського панування; коли Росія буде набита, оттоманське правительство допоможе українському народови сотворити незалежну державу."
Що торкаєть ся балканських держав, то, оскільки нам відомо, їх погляд на українську справу лишив ся незмінений і дотепер.
Без сумнїву треба признати, що надїї, до яких управнювали пороблені Союзови правительствами центральних держав заяви в українській справі, з огляду на хід воєнних подїй в 1914 р. на галицько-українськім фронтї були тодї обєктивно не до здїйснення. Одначе пролім під Горличами й те, що за ним наступило, здавало ся, утворить обставини, в яких українська справа стане на практицї складовою частиною воєнно-полїтичної програми правительств центральних держав.
З того боку бойової лїнїї евакуував ся тодї Київ, а найкращі й найдїяльнїйші шари українського громадянства збирали ся з ентузіязмом зустрічати визвольну армію з Заходу. Переконаннє, що офензива на Україну з намірами утворити вільну самостійну українську державу від Холмщини й принаймнї до Днїпра та Чорного моря лише хвилево припинила ся і незабаром посуне з ще більшою силою, уперто держало ся ще багато місяців потім серед населення на Українї.
Для засягнення інформації в сїм напрямі прибув зза кордону до президії Союза визволення України вже другий раз на протязї війни спеціяльний делєґат з російської України, який вкупі з членами президії мав авдієнції у державних мужів Нїмеччини й Австро-Угорщини.
В полїтичнім повітрі не пахло вже в тім часї ентузіязмом 1914 р. й не могли Українцї присипляти себе попереднїми надїями. У Віднї чули ми тодї вже цїлком відкриту відповідь, що "українську справу тимчасом знято з черги". Але в Берлїнї ще слїдне було бажаннє збагнути українське питаннє й відповідь була на загал вдоволяюча.
Тимчасом великі воєнні пересування на українськім фронтї на довший час припинили ся. Управа зайнятих українських земель Холмщини й Волинї перейшла до австро-угорських військових властей, поволї наладжувало ся там нормальне життє.
Президія Союза визволення України, піддержана полїтичним представництвом галицьких Українцїв, предложила рішаючим чинникам проєкти громадської національно-української роботи й орґанїзації на окупованих українських землях, а між иншим допущеннє на окуповані терени спеціяльної делєґації. Одначе, як се не дивно і як се не гармонїзувало з висловами прихильности правительств осереднїх держав до українських визвольних змагань, — усї предложення й бажання Союза відкидали ся.
Манївцями, кольосальними зусиллями вдало ся на зібрані з жертв гроші заложити понад двадцять українських шкіл на Волинї, але Холмщина досї лишаєть ся тою українською землею, куди Українцям вступ заборонений. На цїлім просторі окупованих українських земель під австро-угорською управою власть віддано в польські руки.
Українцї покірливо приймали сї незрозумілі для них удари, бо до чого Українець не звик на протязї своєї історії! Думало ся, що то переходові явища. Зрештою серед Українцїв жила деяка віра на инше відношеннє Берлїну.
Але ось наступила 5 квітня 1916 р. деклярація нїмецького державного канцлєра Бетмана Гольвеґа про можливі умови миру з Росією. Усїх Українцїв вразило замовчаннє державним канцлєром українського народу. В українськім громадянстві се вияснено так, що евентуально цїла заселена Українцями територія може за згодою осереднїх держав відійти до Росії. Се знаходило собі потвердженнє в повнім іґноруванню основних полїтичних постулятів Українцїв в Австро-Угорщинї.
Ще більший і цїлком несподїваний удар усїм надїям прихильних до центральних держав Українцїв нанесли акти з дня 5 падолиста 1910 р. Зрозуміла їх українська суспільність як остаточне злїквідуваннє правительствами Австрії й Нїмеччини української справи.
В таких то обставинах для Українцїв надїйшла сучасна прелюдія до миру.
Щож може дати Українцям в сучасний момент мир?
Частина української Галичини досї зайнята Росією, решта східної Галичини й українські землї на північ від неї загрожені актами з 5 падолиста — польським пануваннєм, бо ще досї не наступило жадне успокоююче офіціяльне поясненнє про будучу долю українських етноґрафічних земель. Над усїма надїями на утвореннє окремого автономного українського краю по сей бік російського кордону поставлено хрест. Не дивно, що всї вісти про мир зустрічають ся з повною байдужністю, коли не з розчаруваннями серед українського громадянства по сей бік бойової лїнїї.
Та ще більше скептицизму мусить тепер викликувати серед Українцїв по обох вже боках кордону можливість продовження війни, війни, що підходить на українську землю вже і з другого, південного кінця, від Думаю. Досї принесла війна Українцям лише руїну їхньої вікової матеріяльної культури та відданнє на поталу нашим найгіршим національним ворогам. Наскільки цїле українське громадянство відносило ся все неґативно до "визвольної" акції Росії в Галичинї, настільки-ж воно не без підстав відносить ся тепер вичікуючо-невтрально до майбутньої офензиви на Україну. Бо хибаж не йшло все так, щоб знищити всякі надїї, які могли-б привязувати Українцї до сеї офензиви? Українське громадянство на російській Українї перестало вірити в чужу "поміч"; рішило кувати свою долю власними силами, в реальних умовах свого перебування.
Такого настрою не можна не признати сумним для будучих полїтичних впливів і економічних інтересів осереднїх держав на Українї, про які говорено в 1914 р. і до яких найлїпші уми Нїмеччини серіозно відносять ся дотепер.
До миру, здаєть ся, не прийде та з огляду на такий вислїд теперішнїх мирових заходів можемо лиш се сказати, що для заспокоєння українського громадянства й прикування знов його симпатій до полїтики центральних держав не вистарчать тепер нїякі словесні заспокоювання. Без дїйсних, виразних фактів, які заспокоїли-б основні національні потреби й домагання Українцїв і ясно показали-б широким кругам українського народу, що інтереси його справдї лежать при центральних державах, тяжко здвигнути українське громадянство з того замкнення в самім собі, в якім воно тепер перебуває.
Сих дїйсних фактів хотїли-б ми врештї дочекати ся в сей переломовий момент війни.
[Вістник Союза визволення України]
07.01.1917