Різдво

Воно є як казка.

Лиш воно одно. Инші свята зачинаються зі сходом дня, всміхаються до нас промінєм сонця, звіщають свій прихід розгомним згуком дзвонів, кличуть нас на свіжі лани зелених піль, між людий, в щасливу метушню житя. А Різдво як казка лине на світ в торжественній тиші перших зорий ночи. Воно — мовчазне свято ночи і тиші. В нім в глибокий сумерк і святий спокій казочних світів. Тому воно в великим торжеством дітий — тих непорочних душ, що з глибокою вірою зрять на чудові фантоми казки, пливучої з уст старого слуги в тихий сумерк зимовогодня. Ніяке свято не блестить так диямантами казочних мрій як Різдво. Його вже сама природа зодягає в казочні шати. Бо що є зима, як не одна тиха казка про вічний сон? Коли чародій місяць вичарує диямантний сміх із лона білого снігу, коли всьо довкруги наче розвіваєся в мовчазних опонах зимового, блакитно-срібного виднокруга, а природа спить глухим сном зачарованої княжни — не вгортає нашої душі тоді свідомість чогось розмріяного, невисказаного, таємного? Природа все складає найчуднійші казки. Головно зимова. Її тиша на строює до байок. Так її сумерки вчать нас дивитися на світ оком візіонерів. Бо на дні кождої тиші є мрія, а в кождім сумерку є дивні, утаєні лиця. А коли Різдвяний Вечір гляне в наші комнати своїми голубими очима, тоді зима шепче нам свою найкрасшу казку: казку про сріблистих Ангелів, що отулюють болючу душу чоловіка мягкими крилами божественного спокою. Се солодка мрія Різдвяної ночи. Вона дитинна як всяка велич. Вона мусить бути дитинна бо її жерелом, се народини Дитини Бога. І легко нам линути зоряним шляхом тої ангельської мрії, бо нас вгортає тиша і ніч. Свята Ніч. Одна з тих безсмертних ночий нашого дитинячого житя, що в них ми на пів з трівогою, на пів з розкішним захватом почували себе між землею і небом.

Тої ночи в наших душах зродилася віра в світ Ангелів.

Може тому вона була така промінна, така гарна, така торжественна.

Тоді казка Різдвяної ночи не була для нас дитинячою ілюзиєю. Вона була одною із форм нашого істнованя, належала до житя так конечно, як рідний дім і ті, що нас в нім голубили. Той недосяжний світ Ангелів, де стоїть сияючий престол Бога, де Херувими плачуть над гріхом злого чоловіка, а демони ждуть на його засудженє, той світ великої тайни — глядів тоді на нас голубими очима Святого вечера.

Ніколи ми його подиху так глибоко не відчували, як під блеск перших, різдвяних зорий. Тоді все для нас було тайною, з кождого кута гляділо на нас щось, що мало своє місце там — в тім недосяжнім світі Ангелів, де сіяв злотистий престол, співали Херувими і плакали засуджені душі! Тої ночи була якась дивна злука між тим снігом, що вгортав землю і тими зорями, що мерехтіли на небі.

Зорі звіщали нам, коли час засісти до вечері мира, а ми ждали на них і не сміли начати без них нашої радости. Хтось наче отворив двері від неба і простягав дорогу від недосяжного блакиту до нас. Ангели виходили з раю, неслися з усміхом крізь вселенну, злітали до нас, шукали нашого деревця, клали на ньому дарунки для нас. Ті добрі промінисті Ангели що своїма сльозами відкуплювали страдаючі людські  душі. Коли вони там були в тій чудовій комнаті, де пишалася озарена ялинка? Як вони могли там дістатися? Як вони виглядали? Ах — то лишалося тайною. Солодкою мрією нашої віри, бо золоті орішки і яблока все тоді аж вщасливлювали нашу душу, коли тих Ангелів вже не було. У нас лишалася одначе болюча туга за ними. Різдвяна ніч вчила нас тремтячої мрії і болючої туги за чимсь несказано добрим, промінним, непорочним, за чимсь святим. Різдвяний Ангел із впертим фантомом химерного щастя чоловіка. Того щастя, що приходить до нього само, вщасливлює його на момент і лишає його нечайно самотним, з горесною тугою в душі. І вони з якимсь ніжним, глибоким почуванєм тулили наші голови до груди матери, бо ми вірили, що вона є в змові з тими Ангелами, знає коли вони були і знає, як вони виглядали. Вона нам така дорога була тота наша мати за те, що враз з Ангелами творила нам розпромінений рай Різдвяної ночи ! Який дорогий був нам її дім, як дуже почували ми ся її дітьми, як вщасливлювала нас та гадка, що ми невідлучні члени одної рідні! Ті Ангели, що в незбагненій для нас хвилі обвішували наше деревце золотими орішками, вони наче лишали по собі подих якоїсь глибокої любови. В той Святий вечір ми лиш любили. Нам непонятний був тоді всякий гнів. Скрізь ми бачили лиш усміх і світло. Нам бажалося всім вчутися влученим якимсь всьо прощаючим поцілунком любови. Адже в перших хвилях різдвяної вечері ми згадували їх всіх — і тих, що були далеко від нас і тих, що ніколи вже не мали бути з нами.

А в ночи приходили — вони. Ті, що діждалися святочних зорий в самотних гробах. Що за торжественна, велика хвиля, що в ній навіть покійні навіщали живих — неначе з туги за їх цілунком любови. Вони вправді приходили так незамітно, як Ангели.

В блеску тої свічи, що горіла о півночи на святочнім столі, вони довкруги сиділи невидні для нас. Їх замовклі уста не доторкали вправді ніколи лишених страв. Але в тиші глибокої півночи вони були.

Матір казала. Отже вони мусіли бути. Бо Різдвяна ніч горвула до себе всіх. А хто був самотний і не мав нікого і немічний був і зле йому було на світі, того Ангели брали між себе і линули з ним через золотистий престол вічного батька. Скрізь одна велика казка. То щастє і любов. А зорі переморгувалися радісно мов сміючіся ангелики, різдвяний сніг сипав докола своїми мерехтливими іскрами, а всесвітом неслася роздзвонена ангельським співом тиша. Надихана мрією про Ангелів дитина всипляла з образом промінного деревця в душі. Воно вже згасло давно. Ще лиш промінь місяця вичаровував тихі блески на ньому. Але те деревце було могутнє І невмираюче як казка — воно було для себе окремим світом. Воно ставало символом чогось несказано дорогого, несказано радісного і несказано гарного, за чим дитина ту жила так тому, що житє швидко мало йому відібрати його.

Те недобре житє, що смієся з казок і ненавидить мрій.

О — воно вскорі показувало своє лице. Різдвяна ніч минала як сон і вона не вертала аж за рік. А ті ночи, що слідували по ній, вже не  були такі дивні як вона. В них не було казки. Не було вже в них ні Ангелів, ні тих мертвих гостий. І деревця швидко не було. Ось воно в недовзі чорніло на дворі, обідране і порубане, а його різдвяне сяєво як казка лиш пригадувалося. Лишився по нім лиш тужливий спомин чогось любого, красного і святого. Крізь його  галузки всміхалися ще довше очи Ангелів. І усміх матери пригадувався  на вид счорнілого, порубаного деревця і блеск золотих горішків і симфонія якихсь срібних дзвіночків, що неслися Різдвяною ночию. Той чудовий її світ таки лишаєся в нас, мимо, що деревце порубано. Він яснів тихо в нашій душі, опромінений нашою  непохитною вірою в чудовий світ ангельських єств, нашою вірою в безсмертність щастя. Чому Ангели завсігди не мають злітати до нас? Чому ми-б не мали бути знова разом? Чому-б те все не мало повторятися в нескінченість?

Огортала нас бездонна туга за казочним, вічним щастєм.

Але ворог — житє, рубає насамперед невинне деревце в тім чорнім снігу на дворі, а опісля рубає його в нашій душі. Те недобре житє смієся з наших казок і воно ненавидить наших мрій. Нащо тим чудним людям віри в Ангелів і нащо їм туги за тими вимріяними єствами? — питає злорадно житє, те житє, що порубало по святах наше деревце і ми чуємо в душі гострий дотик якоїсь сокири, що рубає в нас те друге, лиш вимріяне, зі споминів створене деревце, яке трівожно бережемо в душі. Чого житє хоче від нас? Чого воно нищить нам те, що нам таке несказано дороге? Завидно йому, що промінній Ангел приходять до нас? Ох — воно є як смерть — на житє. Воно любить, як щось в нас вмирає. І отсе чуємо, як ангельські сяєва гаснуть в нашій душі, як там розстелюєся якийсь страшний сумерк і щось мов усміх конаючих Ангелів мерехтить тужливо в глибинах нашого єства. То однак не той блакитний сумерк Різвяного вечора, що в нього вилонювалися солодкі мрії. То якийсь душливий убийчий сумерк, де заміть торжественних різдвяних зорий метушаться чорні гадки. Вони студені  як лід. Іде від них темінь і сум. То той ворог житє викидує їх клубами з глибин нашої душі і каже їм омертвляти мрію про Ангелів в нас. На що їм казок тим людям? На що їм мрії про  небо? Чому їм не показати пропастий істновання, не прикувати їх душ до счорнілої землі і не  схмарити їм неба? Смерть казці! Смерть казці!  кличе житє і рубає люто невинне деревце, котре Різдвяна ніч лишила розкішним спомином в  нашій душі. Йому завидно, що ми такі щасливі  були вірою в Ангелів і вона видирає нам її. Йому завидно, що ми лиш любови бажали і Святий вечір та разом хотіли бути і воно розбуджує в нас незамітно ненависть і вчить нас стидатися душі дитини. І воно розлучає нас, вчить нас пити солодку отрую самоти і вчить нас тої гордости, що не потрібує нікого.

Різдво? Ангели? Матір? Рідня? Свої? Коли те все було? Так — ми вскорі не розуміємо колишнього чару Різдвяної ночи. Ми зачинаємося відрікати дитини в нас. Згодом казка стає для нас небилицею. Така нам вона смішна мов той старий слуга, що нам її колись оповідав в сумерку зимового дня. Стаємося хитрі як змиї. І знаємо, де правда. Головно знаємо, де лож дитинячої душі. Те знаємо добре що Ангели зовсім не приходять, не вбирають деревця, не кладуть нам дарунків, не беруть в обійми хорих дітий і не линуть з ними перед золотистий престол вічного батька. Горесна темінь аж тепер вгортає нашу колишню комнату з озареним деревцем. Воно доперва тепер лежить порубане на кусні в нашій душі. І що йно тепер вгасають в нас різдвяні зорі. Золоті орішки є для нас мов ті весельчаки що поперебиралися, підсмарували очи і уста, щоб кумедним видом розбавити пируюче товариство. Бачить ті пестрі ланцюшки, що ними ті безглузні діти  прибирали деревину? Чого тим  бавитися? На що їх призвичаювати до ложного блеску?  Стежимо пильно за кождим срібним промінєм казки і чудово нам затроїти його жерело в імя нашого абсолютно реалізму. Ми щасливі тим, що  не чуємо туги за ніким, що байдужі нам наші  батьки з їхними упередженями та з їхними претенсиями до нашої вдячности. Чого вони від нас хотять? Любови? Тут чуємо цілу нашу визшість над ложию дитинячої душі. Лиш знаємо оцінити горду душу. Блеск  золотих орішків пропав безповоротно. Роль Тартюфа одначе нам не до лиця. Красше вже, коли з Петронівною усмішкою станемо коло озареного деревця, горді тою свідомостию, що радість дитинячих душ є для нас вірно повторяючоюся комедиєю людського безумя, якого історию напишемо.

Смерть казці.

Але вона не вмирає. Вона вічна як світ і глибока як житє. Ряд тих почувань, з якими ми в житю ставали під різдвяним деревцем — ряд тих почувань дав нам не лише образ розвою нашого духового житя, але і показав би він нам точно, що в природі чоловіка є несмертельне, а що переминаюче і лиш вітром житя надвіяне. Кожда Різдвяна ніч, то боротьба дитини з сатаною. В наших душах ведеся та боротьба. Веде її за дитину казка, а за сатану зневіра житя. Бо ті два складники в нашій душі несмертельні. Так, розкіш і біль є двома імморталіями житя. Безжурна казка про щастє каже нам тішитися золотими зорями, промінєм деревця і подихом Тайни, що несеся на крилах Різдвяної ночи. А зневіра прямує наше око все в глибини житя. Вона ненавидить казки, бо тота веде її на розстаї ложного істнованя. І є час в нашому житю, де ми ненавидимо тої казки про Ангелів і тої казки про вічну любов між людьми, де ми ненавидимо всякі позолотки і всякі вимріяні сімфонії хоробливого сентименталізму з глибокої любови до житя. Чуємо якусь дивну розкіш в тім переконаню, що ми зірвали безповоротно зі смішними іллюзиями наших дитинячих літ, що не треба нам любови в житю, лиш дужого гніву, який сталив би наші нерви в житєвій боротьбі. Віддаляємося від світа несвідомого в тій степени, в якій збираємося до великих притворів дійсности. Віримо тим менше в те, що поза нами, чим дужша віра в нас самих. Визволенє від гурта, від житя в середовищу, від його почувань і його гадок — се таємна туга всякої глибшої душі і саме глибші душі рік на рік могли-б писати дивні істориї Різдвяних ночий. Бо вона — та Різдвяна ніч — що року стає проти них з невинним усміхом озареного деревця і все шепотом солодкої мелянхолії питає: Тямиш?

Ту тихо сияючу ніч над сніжно-білим світом? Той перший блиск святої зорі і тоту невисловлену тишу Різдвяної ночи?

Правда — те все було як казка? Тихе сіяюче і непорочне? Ти тямиш як ти пів-радісно пів-трівожно дрожав на гадку про великого білого Ангела, що хилявся над своїми устами і доторкався тебе ніжним цілунком божественної любови?

Знаєш ту казку? Сотворила її твоя туга за „Ангелом".

Так — ми знаємо добре ту любу казку наших дитинних літ. В нас навіть за нею оживає болюча туга тоді, коли ми стали поглиблювати житє і переконалися, що душа дитини така ж глибока як і воно. В тій боротьбі житя, яка відводить нас від казок і каже нам йти шляхом студеної гадки, в тій боротьбі житя ми швидко бачимо, що вона саме дорогою найгореснійших глибіний веде нас знова на шлях дитинячого думаня. Великанські виднокруги житя не даються обняти нашій гордій, але немічній гадці. Той свідомий ніби світ, який нас окружав, представляєся нам скоро темінню, в якій ми запалюємо лиш смішно малі свічі. Ніби побідоносна гадка чоловіка осягає вскорі вершину, з якої бачимо страшні провали, кинені кимсь між нас, а той незнаний нам світ, котрого страшним порогом в гріб. І ми з болючою тугою завидуємо тій дитині, що над тим провалом розстелює собі ясніючу ленту блакиту, якою всміхнені Ангели сходять на землю, щоб вщасливлювати людий. Жаль нам чогось тої фільозофії Різдвяної ночи мов утраченого раю.

Мучить нас самота і хотілобся нам почути тих ніжних слів матері під деревцем. Хотілось би взяти в руки золоті орішки і сховатися з ними в роздзвонену ангельськими співами тишу.

Але в нас нема вже дитинячих душ.

Крізь галузки озареного деревця лиш діти бачуть лице Херувимів. А на нас тужливо глядить мелянхолія вічної казки про щастє, про те проминуле щастє дитинячих мрій, яким нас колись обдарувало Різдво — незабутнє свято ночі і тиші.    

[Діло, 6.01.1913]