Популістське невдоволення — Від Італії та Англії до Огайо — пов'язане зі справедливостю, а не з економікою.
Лев Толстой писав, що всі щасливі сім'ї щасливі однаково, а кожна нещаслива сім'я нещаслива по-своєму. Уроки 2016 року серед іншого стверджують, що, політично кажучи, Толстой не мав рації.
Це був рік, в якому все, що не могло відбутися, чого не мало бути, не мало статися, — сталося. В травні філіппінці обрали людину, яка сказала, що була би рада вбити мільйони наркоманів, так само як Гітлер вбивав мільйони євреїв. У червні британці відкинули Європейський Союз — разом зі всією елітною сметанкою, що казала їм лишатись у ньому. В жовтні колумбійці відкинули угоду з ФАРК, за яку їхнього президента було вшановано Нобелівською премією миру. Місяцем пізніше: Дональд Трамп — президент-елект.
Тепер італійці переважною більшістю голосів відхилили запропоновані зміни до Конституції, які мали зробити їхню політичну систему функціональною й уможливити економічну реформу. Беппе Ґрілло, популістський політик, який провадив кампанію проти змін, вихвалявся у своєму блозі в неділю, що «часи змінилися». Так, змінилися.
Філіппіни, Велика Британія, Колумбія, Америка та Італія — великі нещасливі сім'ї. І Франція, де чинний президент не наважився висунути свою кандидатуру для переобрання, і Бразилія, де президента усунули в серпні, і Південна Корея, де збираються оголосити імпічмент президентові наприкінці цього тижня. Ніхто не має думати, що переобрання Анґели Меркель наступного року є безсумнівним або що Марін Ле Пен не стане президентом П'ятої Республіки. Нещасливі сім'ї об'єднує одна спільна риса — вони не мають антипатії до биття тарілок.
Що сталося? В 2014 році Даніель Дрезнер, професор університету Тафтса, опублікував книжку, що вихваляла за гасіння пожеж фінансової кризи 2008 року Міжнародний валютний фонд та інші інститути «економічного ґлобального управління». Ґлобальна економіка балансувала на межі нової Великої депресії, але не впала. Ergo, успіх.
Книжка називалася «Система спрацювала». Крім випадків, коли цього не сталося. Система більше замасковувала проблеми, аніж їх вирішувала.
Державні статистики можуть показувати зниження рівня безробіття, але вони дають мізерні уявлення про статус нині доступної роботи чи про оплату раніше доступної роботи. Надання необмеженого кредиту переляканому пацієнтові завжди матиме наркотичний ефект, а також може спричинити ефект залежності. Практично нульові (або й неґативні) процентні ставки стимулюють фондові ринки — на радість досвідченим інвесторам і завдаючи розчарування ощадливим людям. Порятунок банків може мати «системний» сенс. Але вони відмежовують поведінку від наслідків. Коли управління економікою від обираних посадових осіб передають в руки необираних банкірів і реґуляторів, це тішить самолюбство інтеліґенції, але водночас ображає почуття нормальної людини, голос якої в справах її власного існування має враховуватися.
Іншими словами, «система» з її високомудрою раціональністю і зарозумілими маневрами вразила мільйони людей незрозумілістю і несправедливістю. Може, й добре, що небо не впало на всіх, але мало би впасти хоч на когось? Берні Сандерс дійшов на диво близько до номінування його кандидатом від демократів, називаючи Волл-Стріт ошустами і вимагаючи кримінального переслідування. Гілларі Клінтон втратила Білий дім, так чудово символізуючи систему, яка нібито працювала так добре. Дональд Трамп є тим, ким є, і читачі знають, що я думаю про це. Але непростимим гріхом пані Клінтон було її надмірне — і незаслужене — почуття власної обраності.
Погляньте ще раз на інші великі політичні несподіванки цього року.
Колумбійці відкинули мирний договір, бо нестерпно, коли терористам легко зійдуть з рук їхні злочини. Філіппінці обрали Родріґо Дутерте, бо вимагали моральної справедливості супроти наркоторгівців, не звертаючи уваги на тонкощі справедливості юридичної. Британці зіґнорували похмурі попередження про наслідки виходу з ЄС, бо повноваження Брюсселя порушили їхнє почуття демократичного суверенітету. Італійці сказали прем'єр-міністру Маттео Ренці забиратися геть, бо не симпатизують планам, котрі, як вони бачать, зроблені в Берліні на користь німців.
Хвилю популізму, що нині заливає цілий світ, іноді описують як бунт проти ґлобалізації: імміґранти не в змозі засвоїти цінності приймаючої сторони, бідніші країни забирають робочі місця від багатших і так далі. Але корінь невдоволення не в економіці. Йдеться про справедливість. Чому банкір отримує бейл-аут, в той час коли продавець банкрутує? Чому нелеґальний імміґрант отримує громадянство без черги на громадянство? Яке право має іноземний суддя розказувати нам, на які покарання заслуговують наші злочинці? Чому наші солдати ризикують своїми життями для захисту багатих союзників?
Ті з нас, хто вірить в ліберальний міжнародний порядок (нині глузливо званий «ґлобалізмом»), мусять про це подумати. Є потужні наукові арґументи про переваги вільної торгівлі супроти меркантилізму чи про переваги Pax Americana супроти America First [Найперше Америка]. Але поборники лібералізму й далі втрачатимуть арґументацію, якщо ми не навчимося викладати докази не в термінах «що робити», а в термінах «що є правильно».
Bret Stephens
The System Didn't Work
The Wall Street Journal, 5.12.2016
Зреферував О.Д.
14.12.2016