Вибір ціною в життя

«В історії прихована важлива суть, коли ми згадуємо минуле, вивчаємо його, то повинні робити це не з егоїстичних інтересів, щоби задовольнити свою цікавість, а перш за все заради надії на краще майбутнє. Тільки той засвоїв минуле, хто виніс з нього уроки на майбутнє і не повторить чужих помилок».

Цими словами професор Олег Турій відкрив конференцію «Мужність свідчити віру». Нині, в час свободи, знову треба вчитися вірити. Але вірити і свідчити свою віру — не одне й те саме. Цього треба вчитись. Найкраще, коли такий досвід передається з рук до рук. «Тож поки маємо можливість особисто слухати людей, які жертвували сім’єю, кар’єрою, соціальним статусом заради віри в Бога, віри в себе, віри в Україну і не озлилися, не зламалися, — прислухаймось до їхніх думок», — просили організатори конференції.

Блаженніший Любомир Гузар, який був серед гостей конференції, сказав, що віра є великою, не до кінця усвідомленою цінністю. Адже допомагає вижити в ситуаціях, коли саме життя не має жодного сенсу. Часто, коли ми говоримо про віру, то насамперед маємо на думці віру релігійну, віру в Бога. Але міцна віра людини у свої переконання, ідеали також є непересічним явищем, потребує великої сили волі, зусиль над собою і, головне, щоденної жертви.

Владика іронічно висловився про минуле: люди й обставини життя протягом століть не дуже змінюються. Те, що було актуальним кілька століть чи десятиліть тому, є актуальним для нас нині, буде актуальним і в майбутньому. Це закономірна історична тяглість. Тому нитку свідчення віри обов’язково треба втримати цілою. Звичайна життєва щоденна правда завжди була нелегкою для здійснення. Свідчити про свою віру ніколи не було легко. Але не треба профанувати й інші приклади свідчення правди, наголосив Блаженніший. Василь Стус, Василь Симоненко та багато інших людей, які твердо дотримувалися своїх переконань і, фактично, добровільно прийняли смерть, щоб не зрадити своїх поглядів, теж пронесли свідчення віри крізь усе своє життя.

«Історія Церкви будується на мучениках — людях, які заради віри в Бога жертвували своїм життям, — сказав владика. — Кожна людина повинна перед самим собою відповісти на питання: у що я вірю, як я вірю, якими є мої переконання і що ми готові зробити, до якої міри дійти у відстоюванні своїх переконань?». Папа Римський Іван Павло ІІ казав: «Святість близько!». Найкращий спосіб свідчити віру — це щоденне служіння правді.

Владика наголосив: нині свідчення є надзвичайно важливе. Українці живуть в обставинах нарікання, осуду, і небезпідставно, Але більше треба думати, як із цього вийти. «Думаю, що можна, — повідав владика. — Це не є перший раз в історії, що людство знаходиться в таких обставинах. Вийти з цього стану можна лише свідченням своєї віри в Бога, своїх щирих, правдивих переконань. Це нелегко, треба мати велику відвагу, щоби відстоювати свої переконання в щоденних справах». Треба мати силу, щоб у потрібних моментах сказати: «Ні! Я чинитиму так, як мені велить моя віра в Бога і людська гідність». Щоби проілюструвати, якою сильною має бути людина, що хоче триматися своєї віри, владика використав приклад десятьох чиновників-хабарників. Коли один з них відмовляється від хабарів, дев’ять інших починають до нього прискіпуватись: «Ти ж один з нас, як ми тепер будемо жити? Ти підставляєш нас». Тиск, який витримує людина, коли потрапляє в таку ситуацію, є майже мучеництвом, вважає владика.

Потрібно слухати, читати свідчення інших людей, щоби надихнутися, набратися відваги. Як сказав Блаженніший, ця зустріч є важливою для всього суспільства, бо вихід із зачарованого кола, в якому ми перебуваємо, можливий лише у разі, коли кожен засвідчить свою віру в Божу правду і людську гідність, якою Господь нас обдарував.

На конференцію запросили людей, які самі (або їхні близькі) пережили переслідування за віру: греко-католицьких священиків, дітей священиків, студентів, яких виключали з університету через віру в Бога, монахинь, які витримували громадський тиск за свій вибір.

Ярослав Геврич, син греко-католицького священика, пам’ятає, як батько, Богдан Геврич, повернувшись із Львівського псевдособору 1946 року, сказав сім’ї: «Я свою віру не зраджу». Фактично виніс цим собі вирок. Його дружина, матір Ярослава, відповіла: «Богдане, все в Божих руках, але я не хочу, щоб наші діти назвали нас зрадниками». Отець Богдан Геврич відбув 10 років заслання, але коли повернувся, то відновив підпільну роботу. Їздив до вірних по всій Україні: у Вінницьку, Одеську області. Правив служби в римо-католицьких костелах, привозив матеріальну допомогу священикам, які повернулися зі заслання (лише в одній Коломиї було 30 священників, що повернулися з радянських концтаборів). Як розповів пан Ярослав, його батько ніколи не ставив під сумнів факту, що Церква відродиться, завжди повторював дітям: «Що ви знаєте, прийде час, і Україна повстане, Церква відродиться». Пан Ярослав протестує проти того, що Греко-Католицьку Церкву в СРСР називають мовчазною. Церква говорила іншим голосом. Не маючи офіційних журналів, величних соборів, публічного духовенства — це все замінювала  внутрішнім духовним життям. Вона стала Церквою мучеників, Церквою свідків.

Пані Наталі Николин довелося за інших обставин свідчити вірність Богові, Церкві, українському народові. Свою розповідь вона розпочала з убивства у Львові 1949 року Ярослава Галана. Адже саме це вбивство стало початком репресій у Львові проти залишків греко-католицького духовенства, інтеліґенції і студентів. У 1949 році пані Наталя навчалася на V курсі університету, на відділі слов’янської філології, деканом якого був Іларіон Свєнціцький.

28 грудня 1949 року на факультеті відбулися збори комсомолу. Попри те, що пані Наталя комсомолкою не була, її попросили виступити. Як згадує пані Наталя, першим питанням, яке їй поставили: Ваше ставлення до справ віри? «Я віруюча, вірю в Бога і виросла в християнській сім’ї», — відповіла студентка. Присутні комсомольці вчинили галас. Як таке може бути, що студентка, яка склала діалектичний та історичний матеріалізм на «відмінно», тепер заявляє, що вірить у Бога. На їхнє обурення відповіла, що предмет вивчила на відмінно, але це не змінило її поглядів. Наступне питання було про те, як вона ставиться до папства і Папи Римського. «Я бачу і неґативні сторони Папства, але вирісши в греко-католицькій сім’ї, визнаю авторитет Папи Римського», — відповіла пані Наталя. А вже 5 січня 1950 року наказом ректора університету Гурія Савіна двох студенток, Наталю Николин та її товаришку Віру Волосянську, виключили з університету через те, що «вони признали найлютішого ворога Радянського Союзу, палія Другої світової війни своїм духовним батьком». Коли дівчата поїхали в Міністерство освіти УРСР домагатися поновлення, адже залишилось тільки захистити дипломну роботу, то у відповідь від міністра почули сакраментальну фразу: «Нам не нужны хорошые специалисты, нам нужны воспитатели коммунистического общества». Через рік їх все-таки поновили і дозволили закінчити університет, але роботи так і не дали. У відповідь на прохання про направлення на роботу, пані Наталя почула, що вона недостойна працювати.