70 років проросійському українському правопису

70 років тому в УРСР запровадили черговий варіант українського радянського правопису, який, фактично, діє та русифікує до сих пір. Головною його метою було приведення правописних норм української мови у відповідність до норм російського правопису — і на це прямо вказується в статті 1952 року

​​

П’ЯТЬ РОКІВ „УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОПИСУ“

1 грудня 1951 р. минуло п’ять років з часу запровадження до вжитку згідно з постановою Ради Міністрів Української Радянської Соціалістич­ної Республіки нового українського правопису.

Повної відповідності між мовою і графічною передачею її не буває. Найдосконаліші орфографічні правила не відображають повністю спе­цифічних рис мови – усієї різноманітності звуків мови, інтонацій тощо. Крім того, орфографічні правила і цілі системи правил, що регулюють способи передачі мови на письмі, з’являються як акт в основному єдиної одночасової дії – факт установлення у певний час орфографічних правил чи правопису даної мови. Мова ж не залишається постійно однаковою, вона весь час змінюється залежно від змін у житті народу – творця і носія даної мови. Змінюється словниковий склад мови, повільніше змі­нюється її граматична будова. В своїй геніальній праці „Марксизм і питання мовознавства“ Й.В.Сталін говорить: „...словниковий склад мови, як найбільш чутливий до змін, перебуває в стані майже безперерв­ної зміни...“; і далі: .„Граматична будова мови змінюється ще повільніше, ніж її основний словниковий фонд. Вироблена протягом епох граматична будова, що ввійшла у плоть і кров мови, змінюється ще повільніше, ніж основний словниковий фонд. Вона, звичайно, зазнає з часом змін, вона вдосконалюється, поліпшує і уточнює свої правила, збагачується новими правилами“ ¹.

Отже, через певний, порівнюючи тривалий час утворюється де в чому значна невідповідність між мовою і усталеною передачею її на письмі, і тому виникає потреба міняти правила правопису. Звичайно, не всі народи це роблять порівнюючи скоро після накопичення фактів великої розбіжності між мовою і правописом.

Докорінно міняти часто правопис нераціонально; така зміна при­вела б до того, що літературні пам’ятки попереднього часу було б важко читати дальшому поколінню людей, що говорять тією самою мовою; треба було б затратити багато енергії і зусиль на переучування грамот­ності народу, а також витратити багато коштів на перехід на абсолютно новий правопис. З другого боку, збереження таких елементів в існуючому правописі, які виникли історично, але не підтримуються зараз вимовою і залишаються тільки за традицією, утруднює засвоєння грамотності ши­рокими народними масами. Такими елементами, наприклад, були букви ѣ, ѳ, і в російському правописі до реформи 1917 р.

Тільки тоді правопис буде допомагати мові виконувати її комуніка­тивну функцію, коли він буде єдиний і обов’язковий для всіх. Різниця в написанні, різні непогодження, вагання в написанні негативно відбиваю­ться на засвоєнні грамотності, взагалі ускладнюють і утруднюють і писання, і читання, і вивчення мови.

Коли після Великої Жовтневої революції українська мова дістала можливість вільно розвиватись, стала державною мовою Української РСР, зразу ж постало питання про правописні норми української мови, бо попередній правопис нікого вже не міг задовольнити.

Після революції почалась праця над розробкою українського пра­вопису.

Коротко нагадаємо історію правописної справи після Жовтня до вста­новлення діючого тепер українського правопису.

У 1919–1920 рр. Академія наук УРСР виробила „Найголовніші правила українського правопису“, які в 1921 р. були запроваджені до вжитку. Ці правила були недостатні, вони були короткі, охоплювали не­значну кількість орфографічних явищ.

У 1928 р. був запроваджений до вжитку український правопис, вироблений спеціальною комісією, але він у багатьох моментах виявився націоналістичним.

Правопис 1933 р., який є переробкою правопису 1928 р., не позбав­лений був частини хиб попереднього правопису і був неповний.

Тому ще перед Великою Вітчизняною війною постало питання про розробку нового українського правопису. Така робота велась. Але напад фашистської Німеччини на Радянський Союз припинив цю роботу.

Уряд Української РСР, дбаючи про освіту і культурне зростання народу, знайшов необхідним і можливим поновити роботу в справі вироб­лення українського правопису і в напружені, грізні дні війни. Була ство­рена спеціальна комісія у складі заступника голови Ради Народних Комі­сарів Української РСР М.П.Бажана, дійсних членів Академії наук УРСР Л.А.Булаховського, М.Т.Рильського, П.Г.Тичини і письмен­ника Ю.І.Яновського; вона розглянула проект нового українського правопису, складений дійсним членом Академії наук УРСР Л.А.Була­ховським. Цей проект був в основному схвалений на спеціальній нараді членів комісії в присутності Голови Ради Народних Комісарів Україн­ської РСР М.С.Хрущова, Голови Президії Верховної Ради Української РСР М.С.Гречухи, секретаря ЦК КП(б) України Д.С.Коротченка та інших представників комуністичної партії і радянського уряду.

Український правопис затверджено в 1946 р. Народним комісаром освіти Української РСР П.Г.Тичиною.

В основу побудови нового українського правопису 1946 р. покладено вірні принципи. Це – врегулювання діючого правопису, залишення уста­леного вже в правописі, збереження народних засад правопису, орієнтація на особливості української мови, забезпечення єдності з правописами братніх народів Радянського Союзу, особливо російського, у спільних моментах з іншими мовами, з орієнтацією на останній проект Державної комісії по унормуванню правопису російської мови, уникання варіантів написань, скорочення кількості винятків із правил, простота у формулю­ванні правил та історичних коментарів.

„Український правопис“ 1946 р. має всі ті особливості, які випли­вають з принципів його створення.

Значення п’ятирічного життя „Українського правопису“ велике. Він дійсно відіграв і відіграє значну регулюючу роль в усталенні письма, в підвищенні грамотності і в розвитку самої мови. Досить указати на зникнення тих різних неузгоджених одно з одним написань, які були до введення нового правопису і які спричинялись до різних непорозумінь і труднощів, іноді просто безпорадності, особливо в шкільній практиці, та й не тільки в навчальному процесі.

Правопис 1946 р. сприйнятий в цілому прихильно всіма, хто має справу з писанням, вивченням мови тощо.

Одним з принципів при створенні правопису, як уже сказано, було – уникнути розбіжності в написанні у спільних моментах української і росій­ської мови; сюди належать пунктуація, правопис великих і малих літер, написання слів разом і окремо, почасти перенос слів. Було завдання уодноманітнити такі написання в двох братніх мовах. Це, звичайно, по­легшило б вивчення і української і російської мови на Україні. Така була настанова при написанні „Українського правопису“.

Відомо також, що в час створення нового українського правопису був вироблений проект російського правопису. При створенні україн­ського правопису у спільних моментах орієнтувались саме на цей остан­ній проект.

Але правописна справа в російській мові досі остаточно не розв’я­зана. В передмові до сьомого видання „Орфографического словаря для начальной и средней школы“ Д.М.Ушакова і С.Є.Крючкова, що вий­шов з друку у другій половині 1951 р. і затверджений Міністерством освіти РРФСР, сказано, що вже підготована уніфікація різних написань, але ще не затверджена; тому в словнику даються подвійні написання деяких слів, що є тимчасовим явищем, яке зникне з затвердженням уні­фікованої орфографії.

Деякі написання в російській мові зустрічаємо за згаданим проектом, а деякі за іншим принципом, ніж було встановлено в проекті. Тому утво­рилась розбіжність як у написанні деяких груп слів в українській і росій­ській мовах, так і в пунктуації. Ця розбіжність надзвичайно багато клопоту завдає у школі, де вона особливо неприпущенна. Наприклад, учні бачать такі написання: „складнопідрядні, складносурядні речення“ в „Українському правописі“, а в підручнику російської мови „сложно-под­чиненные, сложно-сочиненные предложения“. Ясно, що в учнів виникає питання, чому в українській мові таке написання (одним словом), в росій­ській – інше (через дефіс).

Або другий приклад: учні повинні вчити, що в українській мові, коли пряма мова включена в лапки, тире після неї не ставиться; наприклад, в наведеній далі фразі треба так поставити розділові знаки: „Чого ти тут ходиш?“ обізвалася вона перша („Український правопис“, стор. 154). А в російському письмі в такому випадку треба ставити тире, наприклад: ,Да где же это я?“ – пронеслось в моей голове („Грамматика русского языка“)².

Отже, внаслідок указаного – орієнтації „Українського правопису“ на останній проект Державної комісії в справі врегулювання російського правопису – утворився цілий ряд розбіжностей в написанні однакового характеру слів і в інших спільних моментах в українській і російській мовах.

Укажемо факти такої розбіжності, що зараз маємо в практиці. Правда, в українській мові маємо певні написання, обумовлені правилами „Українського правопису“, в той час як написання в аналогічних випад­ках бачимо в російських книжках, які, не трактуючи орфографічних пра­вил або і трактуючи, не є збірками орфографічних правил. Книжкою, що вказує окремі правила орфографії російської мови, є, наприклад, „Справочник корректора“ К.І.Билінського і Л.І.Служивова³. В підручниках російської мови окремі складніші моменти правопису не подаються.

В „Українському правописі“ читаємо: .„Разом пишуться: ...Складні прикметники, що означають колір, коли йдеться про один тон, а не про поєднання кількох кольорів в одному предметі, напр.: ...червонуватофіо­летовий...“ (стор. 30–32). В „Справочнике корректора“ маємо: „Через дефис пишутся: ...прилагательные, образованные из двух основ и обозна­чающие оттенки цветов, если первая часть таких прилагательных имеет суффикс -оват-(-еват-), -ист-, -ов-(-ев-)..., например: желтовато-коричне­вый (стор. 124–126).

В „Українському правописі“ маємо англосаксонський, англосакси (стор. 38); в „Справочнике корректора“ – англо-саксы, англо-саксонский (стор. 124).

Суспільно необхідний подається в „Українському правописі“ як при­клад роздільного написання (стор. 32), в Російсько-українському слов­нику 1948 р. відповідне російське реєстрове слово написане через дефіс – общественно-необходимый (стор. 336).

В „Українському правописі“ про написання географічних назв, скла­дених з іменників, сказано: „Окремо пишуться: ...Географічні назви, що складаються з іменників, з’єднаних українським прийменником або спо­лучником, і утворені від них прикметники, напр.: Ростов на Дону, Комсо­мольськ на Амурі, ...департамент Сени та Уази; ростовський на Дону, комсомольський на Амурі“ (стор. 121–122). Далі ж маємо: „Через дефіс пишуться: ...Іноземні географічні назви, які складаються з іменників, що з’єднані між собою іншомовними прийменниками, сполучниками..., напр.; ...департамент Сен-е-Уаз (департамент Сени та Уази)“ (стор. 122–123). Це ж правило в „Справочнике корректора“ звучить так: „Сложные гео­графические названия, составленные из двух существительных, соединен­ных предлогом или союзом, пишутся с двумя дефисами: Ростов-на-Дону, Комсомольск-на-Амуре, ...департамент Сены-и-Уазы“ (стор. 127). Така ж і практика. В книжці „СССР – Административно-территориальное деле­ние союзных республик“⁴ написання вказаних міст маемо через дефіс: Ростов-на-Дону, Комсомольск-на-Амуре, Николаевск-на-Амуре (в „Укра­їнському правописі“ – Ніколаевськ на Амурі, стор. 115).

Правило про написання назв населених пунктів, які мають першою складовою частиною верхньо (є) – (рос. верхне-), нижньо (є) – (рос. нижне-), ново-, старо-, мало- і под., і в .„Українському правописі“ (стор. 123) і в „Справочнике корректора“ (стор. 125) сформульовано однаково (з тою різницею, що в „Справочнике“ додано „чаще всего“): нова назва пишеться одним словом, коли нема населеного пункту з назвою без скла­дової частини з верхньо (є)-, рос. верхне-, і под., але через дефіс, коли така назва без верхньо (є)-, рос. верхне-, і под. уже існує. Згідно з цим правилом в „Українському правописі“ маємо такі написання: Новоси­бірськ, Новомосковськ, Малоярославець, Верхньодніпровськ, Верхнє-Вілюйськ (бо є назва Вілюйськ), Середнєколимськ (стор. 122–123, 114). В російській мові практика інша. В „СССР – Административно-территориальное деление союзных республик“ бачимо такі написання вказаних вище назв: Ново-Московск, Новосибирск, Малоярославец, Верхне-Дне­провск, Верхне-Вилюйск, Средне-Колымск. У книжці „Українська РСР – Адміністративно-територіальний поділ“ ⁵ додержано правил „Українського правопису“ 1946 р. Новомосковськ, Верхньодніпровськ.

Неоднакові написання в російській і українській мовах таких назв, як Махач-Кала („Український правопис“, стор. 123) і Махачкала („СССР – Административно-территориальное деление союзных респуб­лик“, також „Справочник корректора“), Ламанш („Український пра­вопис“, стор. 101) і Ла-Манш („Справочник корректора“, стор. 127).

Неоднакове правило написання складних слів з українським пів і російським пол. В „Українському правописі“ сказано, що складні слова з пів пишуться разом, тільки з іменниками – власними назвами пів пи­шеться через дефіс, наприклад: північ, півгодини, півдюжини, піввідра, півогірка, піваркуша, пів’ящика, пів’яблука; пів-Києва, пів-Європи (стор. 32–33). Правило про написання складних слів з пол у російській мові в „Справочнике корректора“ викладено так: „...Слитно пишутся: ...Сочетания с пол- (если вторая часть слова не начинается с гласной, или с л, или с прописной буквы)... полгорода, полстены, полквартиры“ (стор. 121–124); і далі: „Через дефис пишутся сочетания слова пол (поло­вина) со словами, начинающимися с гласной, с согласной л или с про­писной буквы: пол-литра, пол-яблока, пол-Якутска, но полгорода, полстопы“ (стор. 128). Таке ж написання зустрічаємо на практиці. Напри­клад, у згаданому раніш „Орфографическом словаре“ знаходимо такі написання: полночь, полчаса, полдюжины; пол-листа, пол-аршина, пол-­оборота.

Повної уніфікації пунктуації в українській і російській мовах немає. Крім наведеного вже випадку розбіжності у ставленні розділових знаків при прямій мові, можна вказати ще на таку розбіжність: в „Українському правописі“ перераховано слова, які не відокремлюються комами, і серед них указано слово однак. В російській мові однако виділяється комами. Правда, в практиці і в українських текстах слово однак відокремлюється комами, наприклад: в газеті „„Радянська Україна“: „Є, однак, ознаки, які вказують...“; „Цього, однак, не побажали...“ (за 26 жовтня 1951 р., стор. 4).

Зустрічаємо розбіжності в ставленні знака наголосу в однакових словах – складних географічних назвах, наприклад: в українській мові Алма-Ата́, Аму-Дар’я́, Ала-Та́у („Український правопис“, стор. 50, 116, 119, 123) і в російській мові Алма́-Ата́, Аму́-Дарья́ (Російсько-україн­ський словник 1948 р.).

Вказані факти розбіжності в спільних моментах в орфографії україн­ської мови і орфографії російської мови є тільки приклади, а не вичерпний перелік їх.

Отже, давно назріла, вірніше відчувалася з початку запровадження в життя нового українського правопису, доконечна потреба в ліквідації розбіжностей у двох правописах – української і російської мов. І оче­видно, що такі зміни в певному встановленому офіціальному порядку будуть внесені в діючий український правопис, коли буде затверджений російський кодекс правил письма.

Практика користування „Українським правописом“ показує, що назріла необхідність уточнення або доповнення окремих його правил. До таких моментів можна віднести правила переносу слів. Все зазначене в „Українському правописі“ про перенос слів вірне й прийнятне. Пра­вильно сформульовано перше основне положення: „Слова з одного рядка в другий переносяться по складах“. Наведені різні приклади переносу слів, але виявляється, що цих прикладів недосить. Добре було б додати всі можливі типи розподілу слів на склади та ілюструвати все це прикладами. Працівники шкіл, редактори мови видавництв часто звертаються з запитаннями, як треба переносити, наприклад, такі слова, як німецький (німець-кий чи німе-цький), господарство, ударництво, убозтво.

„Український правопис“ 1946 р. є не тільки збіркою орфографічних правил, він регулює і деякі суто мовні моменти. У практиці не цілком додержують установлених „Українським правописом“ правил про слова, складені з числівниками; пишуть, наприклад, „шестидесятиліття“ замість шістдесятліття, як це встановлено правописом; „трьохтомник“ замість тритомник за правописом. Наприклад, написання трьохтомник маємо у повній збірці творів Тараса Шевченка в трьох томах ⁶. Це питання треба обміркувати і остаточно розв’язати: чи додержуватись правопису і не дозволяти відступати від установлених ним правил, чи узаконити якісь зміни в цьому питанні.

Слід би ще спростити правила вживання флексій в родовому від­мінку однини а–у, я–ю в іменниках другої відміни.

У правилах про кличний відмінок іменників чоловічого роду в „Українському правописі“ читаємо: „У звертаннях, що складаються з двох власних імен – імені і по батькові, обидва слова завжди мають закінчення кличної форми: Іване Петровичу, Петре Максимовичу“ (стор. 74). Такі форми вживають тільки на письмі, та й то здебільшого в урочистій мові; в живій розмовній мові чуємо: Іван Петрович, Петро Йосипович, Борис Іванович, Сергій Пилипович. Очевидно, слід би цей момент відзначити в „Українському правописі'“.

У практиці рідко додержують правил чергування у–в та і–й, уста­новлених „Українським правописом“. Назріло і це питання, щоб його, можливо, трохи по-іншому сформулювати в „Українському правописі“.

Необхідно розв’язати і таке мовне питання: про форму створення дієприкметників від неіснуючих дієслівних форм, уживаних переважно для перекладу російських дієприкметників теперішнього часу пасивного стану, наприклад таких, як „скликуваний“, „залишуваний“ і под., що іноді зустрічаємо у практиці. Це питання є в „Українському правописі“, але воно не розв’язане більш-менш вичерпно.

Користувачі „Українського правопису“ не знаходять іноді відповіді на питання, як писати деякі географічні назви і російські прізвища, напри­клад, Сокольніков чи Сокольников, Красильніков чи Красильников тощо, також вказівки, як відмінюються географічні назви типу Бородіно (оруд­ний відмінок: Бородіном чи Бородіним). Таке доповнення у правописі внесло б ясність у цю справу.

Стоїть питання і про окремі слова, наприклад філія, проект. В „Українському правописі“ сказано, що філія вживається як слово жіночого роду (стор. 109), а проте маємо установу Український філіал Інституту Маркса–Енгельса–Леніна.

Слід виправити помилкове написання слова Ієнна, Гаванна („Укра­їнський правопис“, стор. 102, 103), що є наслідком недогляду, – вірне написання Ієна, Гавана.

Коли настане час вносити деякі зміни в „Український правопис“ у зв’язку з введенням остаточних правописних норм російської мови, потрібно буде переглянути і вказані тут, можливо і ще деякі, моменти діючого правопису в напрямі удосконалення і уточнення окремих правил правопису, звичайно, надавши цьому обов’язкового характеру певним офіціальним порядком.

Всі ці узгодження, доповнення, удосконалення зроблять „Україн­ський правопис“ 1946 р. ще більш дійовим фактором культурного зро­стання широких мас українського народу.

_________________

¹ Й.Сталін, Марксизм і питання мовознавства, Держполітвидав УРСР, К., 1951, стор. 23–24

² А.М.Земский, С.Е.Крючков, М.В.Светлаев, Грамматика русского языка, ч. II, Синтаксис, Учебник для пед. училищ. Гос. уч.-пед. изд. Министерства про­свещения РСФСР, М., 1948, стор. 135

³ К.И.Былинский и Л.И.Служивов, Справочник корректора под общей редакцией проф. К.И.Былинского, Гос. научно-техническое изд. легкой промышленности, М„ 1950.

⁴ „СССР – Административно-территориальное деление союзных республик“, Информ.-стат. отдел при секретариате Президиума Верховного Совета СССР, изд. „Известия Советов депутатов трудящихся СССР“, М., 1949.

⁵ „Українська РСР – Адміністративно-територіальний поділ“, Інформ.-стат. відділ при секретаріаті Президії Верховної Ради Української РСР, Укр. вид. політ. літ., К. 1947.

⁶ Т.Шевченко, Повна збірка творів в трьох томах, т. І, Поезії, Держ. вид. худ. літ., К., 1949, стор. 4.

[Мовознавство, т. X, 1952, с. 125–130]