Пережити сакральне

Виставка Ігора Зілінка в «ІконАрт»

Оглядаючи твори, що презентують в «Іконарті» САКРАЛЬНЕ тернопільського художника Ігора Зілінка, на думку приходять, з одного боку, універсальні біблійні основи цього поняття, з іншого боку, історичне, пережите, особистий досвід, що допомагає автору явити святість у мистецтві. 

Поняття сакруму в світовій духовній культурі, а, зокрема, в старозавітній традиції, в першу чергу, пов’язують із простором, закритим від людини, із місцем святим, що недоступне обмеженому людському розумінню. Адже святість, сакральність, духовність притаманні лишень Богові. Отож, Господь у палаючому кущі при зустрічі з Мойсеєм каже йому: «Не наближайся сюди! Скинь взуття з твоїх ніг: місце бо, що на ньому стоїш - земля свята» (Вих. 3, 5). Лишень з Воплоченням Христа людині знову відкривається сакральний простір, втрачений в Едемському Саду, і вона отримує можливість пізнати святість і стати свідком сакрального.

Про це сам Христос свідчить неодноразово в Євангеліях, зокрема, кажучи апостолу Натанаїлу: «Істинно, істинно кажу вам: Побачите небеса відкриті, й ангелів Божих, як висходять та сходять на Сина Чоловічого». (Ів. 1, 51). Поза можливістю пізнати святість у Христі, Церква йде далі у своєму пізнанні сакрального, адже кожен християнин покликаний не лише до того, аби бачити святість, але й стати святим, преобразитись у світлі Божої благодаті, про що говорить апостол Павло: «Ви ж не тілесні, але духовні, якщо Дух Божий живе у вас (Рим. 8,9). Але ця святість людини не завжди одразу означає радість, часто для того, аби відкрились небеса, людина мусить винести хрест, бо коли хтось хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за мною…» (Мк. 8, 34)

Ігор Зілінко добре відомий в Україні, й на малій батьківщині в Тернополі, насамперед як графік – майстер рисунку й естампної графіки (офорт, суха голка, акватинта, літографія, лінорит). Художник звертався також й до кераміки, скульптури, монументального та станкового живопису. Його шлях до сакрального мистецтва – органічний вибір, зумовлений свідомим християнським світобаченням. Тож презентована на виставці більш ніж двадцятилітня ретроспектива кращих сакральних творів Ігора Зілінка – від графічних циклів дев’яностих років до нещодавно виконаних ікон, сконденсовано, у п’ятнадцяти творах різної техніки, демонструє поступ не лише мистецького, але й духовного чуття митця.

Вже тематика ранніх офортів художника підпорядкована світу небесному, духовному, непізнаваному… Це – офорт «Старозавітня Трійця» (1991), в якому лики ангелів звернені один до одного, очі центрального ангела опущені додолу, а самі крилаті постаті, подібно як і стіл із приготовленою на ньому жертвенною трапезою, розчиняються у ритмічних лініях тла, зникаючи із людських очей, немов Господь у темряві святого місця-храму.

Також в офортах із циклу «Образки» (1992 р.) бачимо продовження теми непізнаності, певної відокремленості святості від земного життя. Адже у всіх трьох представлених композиціях циклу: «Благовіщення», «Хрещення», «Голгофа», що презентують нам ключові для спасіння людини історичні події, постаті святих, немовби, позбавлені особистісного. Безликі силуети Богородиці, Христа, Івана Христителя, архангела Гавриїла контрастують із досконалим та детальним виконанням їх оточення: декоративною оздобленістю місця зустрічі Богородиці та ангела у Благовіщенні; живою динамікою Йордану та його берегів у Богоявленні чи впорядкованій архітектоніці хреста у Розп’ятті. Продовжується тематика небесної містерії у циклі офортів «Церква в руїні» (1994). Навіяні трагічним історичним контекстом переслідування української Церкви, вони все ж розкривають нам Її образ з погляду вічності – знову ангельські небесні сили уприсутнюють нам божественне, відкривають врата до святилища, не полишають навіть зруйнованого храму, освячуючи його своєю присутністю.

У живописному диптиху «Золоте Бароко» (1999), де досконала графічність твору збагачується делікатним кольоровим вирішенням, ми можемо спостерігати певну еволюцію пізнання Божественного. З одного боку, художник залишається вірним певним сталим символам, тим паче так любленим в часі бароко. Отож ми знову бачимо: ангели, небесні сили, що уприсутнюють сакральне; мотив рибини, складну символіку якої можна інтерпретувати у сенсі людської душі, спочилої в руках ангела, чи заплутаної у драперіях його шат, а також в сенсі поживи, що оздоровлює та живить людину; чи, зрештою, й у сенсі знаного ще першим християнам символу самого Христа та його жертви. А також часто повторюваний у творчості художника образ кола. Адже навіть самі композиції нерідко будуються саме на його основі, немовби організовуючи символічну мову сакральних образів автора знаком досконалості та вічності.

З іншого боку, саме у символічних живописних композиціях кінця дев’яностих можемо спостерігати нову появу лику: живого, часто навіть емоційного погляду, який шукає діалогу з глядачем. У вже згаданому диптиху «Золоте бароко», а також в образі «Андрей Шептицький» художник у променіюче небесним теплом світло божественної слави впроваджує цілком реальні, емоційно наповнені людські лики: чи то воплоченого Бога, а чи обожествленої, святої людини. Зближення людини і Бога ми бачимо й у невеличкій іконі «Богородиця Нев’янучий цвіт наших сподівань» (2003). Квіт мальви у руці Богородиці, подібно як і її погляд, звернені угору, до відкритого неба. Навіть характер оздоблення тла та обрамлення ікони вказують на вертикальний рух, певну співдію між небом та землею.

В іконах 2010-2013 років Ігор Зілінко не покидає свого замилування небесними духовними матеріями, знову звертаючись до постатей трьох ангелів у Старозавітній Трійці. Та все ж більшість творів цього періоду презентує наступний етап пізнання Божественного, де особистий досвід перетинається із соборною традицією мистецтва Української Церкви і повстають класичні образи Богородиці з Христом Еммануїлом, Спаса Вседержителя чи св. Миколая Чудотворця. Варто звернути увагу, що саме ці ікони становлять незмінну частину намісного ряду українського іконостасу, чим знову звертають нашу увагу на місце святе, привідкриваючи для вірних Церкви, а, в даному випадку, й для відвідувачів галереї «ІконАрт», сакральний простір святилища…

ДОВІДКА

Ігор Зілінко

народився 27 травня 1953 року в Тернополі

освіта:

1968—1972 рр. — навчання у Львівському училищі прикладного мистецтва ім. Івана Труша, відділ кераміки

1978—1983 рр. — навчання в Українському поліграфічному інституті ім. Федорова у Львові, відділ графіки

професійна і творча діяльність:

З 1974 р. викладає у Тернопільській дитячій художній школі

З 1976 р. провадить активну творчу діяльність, учасник багатьох виставок в Україні та за кордоном

З кінця 1980-х рр. – учасник неформального об'єднання тернопільських художників — гурту «Хоругва». Активно працює у ділянці сакрального мистецтва, особливо іконопису (автор іконостасів та стінопису у низці храмів на Тернопільщині й Львівщині, та десятків ікон виконаних для церков в Україні та за кордоном).

З 1992 р. член Спілки художників України.

Твори художника зберігаються у численних музеях, приватних збірках, а також храмах України та світу. Працює у графіці (рисунок, гратографія); естампній графіці (офорт, суха голка, акватинта, літографія, лінорит); живописі; іконописі; кераміці.